Примирення України: від розколу Росією до розділення Європою?

Відомо, що успіх будь-якої справи залежить від підготовки та досвіду. Історичний шлях українського народу є своєрідним починанням, що не має реального продовження. Цей парадокс державницьких перспектив склався на основі відсутності чи слабкості еліти.

Закономірно, що перепитії державного поступу українського народу наклали свій відбиток на долі кожної людини. Великий історик Марк Блок писав, що людина є творцем історії. І не помилився.

Тенденції світового розвитку свідчать про те, що єдність людства убезпечується його розмаїттям у цивілізаційному контексті. У цьому плані глибокої ваги набуває аналіз сучасного стану російсько-українських і українсько-європейських відносин.

Недаремно, сьогодні акцентується увага на їх вдосконаленні та виході на новий рівень, який б сприяв формуванню рівноправних стосунків на основі взаємоповаги інтересів.

Знаково, але європейські і російські еліти ще в повній мірі не розуміють геополітичної ваги України та її ролі у Центрально-Східній Європі. Адже в умовах постіндустріального суспільства, стабільність політичного і економічного розвитку прямо залежить від сусідів.

При цьому внутрішній поступ Європи і Росії буде визначатися вибором українською елітою зовнішньополітичного пріоритету. Закономірно, що такий "стан речей" має свої підстави в минулому.

Розуміння українського історичного шляху пояснюється відсутністю суспільної консолідації у сфері державотворення. Поряд з цим виявляється існування глибокої національної самосвідомості у різних регіонах (Галичині, Поділлі, Слобожанщині тощо).

Перебуваючи під владою окремих держав (Річ Посполита, Росія), українці завжди усвідомлювали свою приналежність до відмінного народу. При цьому, варто нагадати, що протягом усієї історії він зазнавав постійної зміни еліти й був позбавлений стабільного і прогнозованого розвитку.

В основі цьому виділяється існування подвійної лояльності і дихотомної ментальності, а об’єднуючою особливістю була і є перманентна зрада свого народу.

Україна у повній мірі залежить від усвідомлення ірраціональної і раціональної політичної волі народу. Тим самим, формується ступінчаста ієрархія взаємовпливів на рівні влади, що не є виразником інтересів свого народу.

Парадокс історичної долі України лежить у площині постійних викликів зі сторони Європи і Росії, що грали визначальну роль в житті української суспільності протягом всієї історії через Литовське князівство, Річ Посполиту у першому випадку, до Золотої Орди, Московії, Кримського ханства – у другому.

Сутність двох викликів істотно відрізнялася, що вимагало двох різних відповідей. Росія – це східний євразійський виклик – більш силовий, орієнтований на екстенсивне освоєння простору й тоталітарну владу, що не має противаг, і в результаті є колективістським.

Європа – це Західний – більш технологічний, врівноважений, заснований на противагах та інтенсивному розвиткові.

Означений процес сприяв формуванню у середовищі національних провідників постійного зовнішньополітичного коливання, що призводило до неусвідомленої, з погляду державницьких перспектив, зради.

Академік Шпорлюк писав, що головна проблема українського державотворення криється у перманентній ідентифікації з Європою (Польщею) чи Росією.

В розвитку українсько-російських і українсько-європейських відносин виділяється кілька смислових фокусів:

Українська влада загострила стосунки з Росією і не домаглася європейського визнання. І ця ситуація дуже шкідлива для країни. Очевидно, що свою роль в існуючій нестабільності зіграли Сполучені Штати.

Сьогодні в українському суспільстві з Росії формується образ ворога. Поглиблення такої ситуації призвело до постійного стимулювання внутрішнього розколу України зі сторони правлячої еліти.

Тенденції внутрішнього розвитку України позбавляють її претендування на членство в ЄС і НАТО. За роки нинішньої влади було настільки зіпсоване зовнішньополітичне реноме, що навіть найбільші прихильники європейського вибору не в змозі скільки-небудь виразно артикулювати свої претензії на "європейськість".

"Стара" Європа сприймає Україну з її тотальною нестабільністю в усіх сферах суспільства як проблему. Навіть ті західні еліти, які ще кілька років тому вважали, що українська держава має бути негайно включена до Європи, повністю переорієнтовані.

Аналіз цих характеристик дозволяє стверджувати, що питання НАТО і ЄС сприяють розділенню України за регіональною ідентифікацією. Орієнтація на Росією посилює стан розколу українського суспільства за цивілізаційною ідентичністю.

При цьому існує ряд засобів нівелювання і трансформації означених станів України на карті Європи.

Українська держава має чудову геополітичну позицію, яка дозволяє впливати і визначати питання колективної безпеки, транзитної зони енергоносіїв, міграційних потоків з Азії тощо.

Однак, такий розвиток можливий лише за умови проголошення нейтралітету, а, по великому рахунку, просто виконання статті Конституції. Далі Україна має виступити з ініціативою про створення нової архітектури в Європі, яка неминуче виникне в кризовий і посткризовий періоди.

Ідея про створення нової безпекової парадигми на європейському континенті, сприятливо вплине на внутрішній розвиток України і консолідує політичні сили, а також окреслить сенс рівноправності у відносинах з Європою і Росією.

У трикутнику Захід – Росія – Китай, що буде визначати прогнозовану систему світової безпеки, нейтральна і стабільна Україна зможе грати одну з ключових ролей.

Отже, пошук об’єктивної оцінки відносин України з Росією і Європою вимагає широкого контексту.

Для автора ними стали історичні перспективи українського державного будівництва. Сприйняття кризи у глобалізаційному і цивілізаційному контексті визначало кілька принципових позицій у розумінні майбутнього. Останнє пов’язане із прогнозованим і стабільним розвитком української нації.

Історичний шлях українського народу був настільки неоднозначним і складним, що сьогодні всім громадянам треба консолідуватися навколо відомих людських і національних цінностей.

ХХІ століття ставить перед світом багато викликів, і щоб вміти достойно на них відповідати, маємо змінити парадигму державницького мислення.

 

Геннадій Корольов, Інститут історії України НАНУ, для УП