Який президент потрібен Україні?
Напередодні 18-ї річниці Незалежності, один із імовірних кандидатів у президенти Володимир Литвин запропонував класифікацію, згідно якої Україну слід вважати державою, що не відбулася.
Відомо: Литвин пробивається в президенти, його риторика далека від об’єктивності. Скоріше можна говорити про процес руйнації державності України, каталізатором якого стали відомі рішення Верховної Ради 2004 року – тоді, до речі, головував Литвин – по внесенню змін до Конституції.
Згадка про це сьогодні особливо актуальна, адже саме навколо Конституції – цього, нехай і крихкого плацдарму стабільності й рівноваги, – проходить остання лінія оборони, котра дозволяє говорити про Україну як про державу.
Зазначимо в дужках, що ігри навколо Конституції нагадують дикі танці навколо української валюти, котру топчуть усі, кому не ліньки, а вона опирається з останніх сил. Немає жодних сумнівів у тому, що й Конституцію чекає та сама ж доля – провідним політичним гравцям потрібен такий Основний Закон, який би відкривав перед ними шлях до безмежної влади.
У той же час недалекоглядно було б не звертати уваги, що ряд фахівців з конституційного права, здебільшого представники "старої класичної школи", підтверджують, що наразі доводиться говорити хіба що про "гіпотетичну" або "умовну" державу.
При цьому вони апелюють тим, що жодна з гілок влади, як і її інститутів, не працює: або демонтована зовсім, або заблокована і не діє. Напевне, вони мають рацію, бо навіть побіжний аналіз свідчить про відсутність президентської вертикалі, неспроможність виконавчої і представницької, загниваючу, а скоріше – згнилу, судову гілку влади.
Практично повністю приватизовано і зведено до ролі куртизанки так звану "четверту" гілку – мас-медіа, котра в цивілізованому суспільстві виступає дієвим засобом контролю.
Небезпідставно вважається, що наступним етапом руйнації України як держави стали так звані вибори в парламент за закритими партійними списками (якщо їх навіть і "відкриють", результати матимемо такі ж, хоча для передвиборної риторики звучить багатообіцяюче).
Як на мене, шкоди вони завдали набагато більше, ніж усі "московські" політтехнології. Бо останні – річ суто умовна, і якщо нам, наприклад, "підкидають" поділ України на західну і східну, ми насправді розуміємо, наскільки це не відповідає дійсності і, м’яко кажучи, безпідставно, схематично за формою, і невірно за змістом.
Інша справа, коли Україну поділили кілька кланів, котрі називають себе партіями, хоча, насправді, такими не є в класичному розумінні. Як результат – Кабмін, Верховна Рада, Генпрокуратура, СБУ, МВС, Верховний Суд, армія, податкова, митниця, Нацбанк, Фонд держмайна, обласні адміністрації, тощо – стали заручниками протидії кланів і використовуються ними виключно як механізм боротьби за встановлення власної монополії на владу.
У цій ситуації, зважаючи на обставини, що склалися, об’єктивно, потрібно щонайменше років з п’ять (один президентський термін!) – якнайменше – щоб навести в країні елементарний порядок, запустити кожний окремо і всі разом механізми державної влади, заручившись свідомою підтримкою людей, повернути втрачену віру у те, що держава – для них, а не для 50 сімей олігархів.
Хто здатен сьогодні це зробити?
Віктор Ющенко?
Найменшою мірою. Його шанси на другий термін скоріше суто теоретичні. Хоча на перебіг виборчої кампанії матиме істотний вплив, зокрема, маніпулюючи СБУ і Генпрокуратурою (частково).
Він лишень здатен примножити число заподіяних збитків, завданих ним особисто Україні. Крім усього, йому треба якось жити далі, отже – домовлятися із сильнішими гравцями, якось потрапляти в парламент, щоб мати недоторканність.
З цією метою, з ініціативи сім’ї, він позбавився Балоги, який "розсварив його з усім світом", замінивши русинського фаворита відомою майстринею закулісних перемовин Вірванівною.
Домовлятися Ющенко може, передусім, з донецьким кланом, верховодів якого він останнім часом возвеличує. Уявити собі чотири роки тому, що Ющенко допомагатиме Януковичу на наступних виборах було неймовірно.
Фіаско, помноженим на сто, стала його спроба виступити на відкритті стадіону Ахметова в Донецьку, незграбного оратора освистали, і він залишив одразу стадіон, впавши в депресію.
Загалом, посада президента виявилася для нього завеликою. Україна – не комерційний банк «Україна», хоча довести її до повного банкрутства також можна. Може, варто зупинитися? Наскільки відомо, гарячі голови з БЮТ і НУ готують йому громадянську страту.
Дехто вважає, що Ющенко надто любить Україну, звідси – всі його біди, нерозуміння, непорозуміння тощо.
Це – неправда, обман свідомості. Він любить скоріше себе в Україні. Інакше, якби був патріотом, порядною і чесною людиною, мав би добровільно подати у відставку, а не чіплятися нігтями за владу. З іменем Ющенка пов’язані найбільші людські розчарування й надії останнього часу.
Йому не позаздриш – розбазарив авторитет, розігнав однодумців-соратників, втратив підтримку народу, "його десять кроків назустріч людям" – там же, де й сьогодні острів Зміїний.
Як потопаючий за соломинку, хапається він за проект нової Конституції – невідомо коли і ким написаний (чи не домашня заготовка" із-за океану? – питають опоненти, нагадуючи, що проти того самого двопалатного парламенту він так завзято виступав, коли цю ідею висував президент тогочасний).
Він, зазвичай, ще багато крові поп’є із "малих українців", котрих так любить на словах і в солодких снах. Не зупинить його ні молодецький свист "Донбас-Арени", ні демарш однопартійців, ні рейтинг, що давно вже опустився за позначку статистичної похибки. Ще наплачемося з ним, ой наплачемося…
Підтвердження цьому – виступ під час параду, коли, захопившись політичною тріскотнею, головнокомандуючий виявився не в курсі, що літаки з різних аеродромів уже вилетіли на Київ.
Та що там якихось дев’ять-десять хвилин, коли йдеться про самозбереження? Ну, нехай би ті літаки зробили зайве коло-два понад Києвом – тільки їм на користь!
Непевною риторикою й неадекватною поведінкою він нагадує збанкрутілого Горбачова напередодні остаточного фіаско.
Окрема тема – жінки, які його оточують, і в яких він шукає підтримки, жаліється на "інтриги" опонентів, сподіваючись знайти захист за їхніми надійними спинами – тут уже зовсім по Фрейду. Обрання Ющенка на другий термін стало б трагедією для України і остаточно поховало б надії на її реанімацію.
Віктор Янукович?
Людина з "старих радянських часів", завгар з сумнівним минулим, "професор" за освітою, чув про поетесу Анну Ахметову і Павла Безссмертного, Гулака Артемовского, і те, що за Чорногорію треба "держать ответ".
"Нет, конечно, прийдут конкретные пацаны, как положено", доберуть, що не встигли минулого разу, а сивочолий "Дід Мазай" із зовнішністю сільського рахівника, посівши звичне місце Мінфіна, базікатиме з екранів про важливу роль капусти в раціоні пересічного українця.
Хоча Москва й розчарувалася в лідерських якостях Януковича, все ж тримає коло ноги, а він і раденький служити – першим підтримав "старших братів" у "примусу до миру" Грузії, "з великим піднесенням, усім серцем" сприйняв сповненого пафосної риторики листа російського президента.
Розповідають, коли вирішувалася доля широкої коаліції, злітав на переговори з кремлівськими покровителями – "пересоветоваться". Найсмішніше – "советовался" не з кимось, а з самим Івановим. Ну, хіба не клоун?
Останнім часом його поводирі пильніше придивляються – хтось з опонентів запустив тезу, що орієнтація на Росію в устах Януковича – чисто риторика, і якщо переможе на виборах – дистанціюється і вестиме незалежну, на кшталт нинішнього Лукашенки, лінію.
Якщо це так – ми станемо свідками цікавого політичного парадоксу, коли людина, яка прекрасно знає і вимагає від інших "отвечать за базар", сама порушує це гідне правило, прагне "розвести" і "кинути" партнера. Навряд чи кваліфіковані кремлівські спецслужбісти дозволять себе пошити в дурні.
Безперечно й те, що сидіння в опозиції йому на користь явно не пішло, виглядає надто сонним, навіть байдужим, без відомої брутальності й самовпевненості, емоційного заряду.
Схоже, він або сам вагається, або знає щось таке, чого нам бракує. Смішно виглядають немічні виправдання за Міжгірський маєток. Його речниця має рацію: ця "дача" не коштує виїденого яйця, коли на кону – президентська булава. Тільки тернопільське яєчко теж спершу здавалося безвинною забаганкою, а якої наробило шкоди.
Як би там не було, все ж Януковичу до снаги набрати найбільшу кількість голосів (але не перемогти остаточно!) за результатами першого туру виборів – за рахунок "маси виборців" східного регіону.
Хоча, зауважимо, що нині в Харкові, Дніпропетровську, Криму й Запоріжжі кількість його прихильників помітно зменшується. У разі обрання завгара президентом, Україну чекає такий політичний суржик, що Білорусь відпочиватиме. А найнебезпечніше, що ці конкретні люди конкретно монополізують владу років на десять якнайменше.
Юлія Тимошенко?
Власне, це саме чекатиме Україну і після перемоги нинішнього прем’єра. БЮТ і Партія Регіонів – дві сторони однієї медалі. Усе ж, думаю я собі, Тимошенко була б найкращим з тих, хто зараз кандидує, президентом.
У будь-якому випадку не було б соромно за Україну. На тлі політичного імпотента та ідеалістичного мрійника Ющенка чи "людини з минулим" Януковича, вона виглядає привабливо і по-сучасному.
Для жінок (важлива частина електорату) – не остання, погодьтеся, річ. І працюватиме по двадцять чотири години на добу. І, згідно декларації про доходи, житиме на копійки, як усі зараз живуть – від авансу до зарплатиJ).
Цій енергійній жінці вдалося б навести свій порядок в державі. Тут ключове слово, звичайно, "свій". Уже бачу пана Портнова на посаді голови Фонду Держмайна, а ще краще – генпрокурора.
Хоча, на місці прокурора краще виглядав би пан Сивульський. Його зовнішні дані більше пасують до такої невдячної, але необхідної місії – "закривати" вчорашніх опонентів.
Якби кожне публічне обвинувачення, висловлене прем’єр-міністром, закінчувалося б, як це прийнято в цивілізованих країнах, судовим розглядом, помітно б поріділи лави у відомому залі під скляним куполом. І вдячна публіка аплодувала б цьому до третіх півнів.
Власне, чекати залишилося не так і довго? Звичайно "при дєлах" був би Юрко Луценко, чиї здібності до рукопашного та інших видів бою – загальновідомі – і й за межами України так само.
Нарешті закінчилася б кар’єра Льоні-космоса й у крісло мера прем’єр посадила б заповзятого Томенка. Хоча йому більше до вподоби інше – голови СБУ: будьте певні, цей пан ніколи б не втратив свого посвідчення в басейні готелю "Хат".... При ньому українська нація кинула б палити. Хіба тільки сільраду, якщо "Ватри" днем з вогнем…
Інші кандидати?
Поміж них серйозними намірами вирізняються двоє – нинішній спікер парламенту Володимир Литвин та колишній – Арсеній Яценюк. Решта кандидатів переслідують або амбітні власні, або корисливі чужі цілі.
Останні належать до числа технічних, забезпечуватимуть виконання різних політтехнологій, допомагатимуть "справжнім" кандидатам людськими ресурсами, "закриватимуть" округи тощо. Звичайно, не за красиві очі.
Володимир Литвин не має шансів стати президентом. Він не є харизматичним лідером за визначенням. Його сильна сторона – апаратна робота – в смислі, метушня.
Що стосується інтриги, то Литвин тут – неперевершений майстер, прислужився досвід, здобутий ще в апараті ЦК КПУ. Та й за часів Кучми, на посаді голови адміністрації, отримав чимало дивідендів.
Були, щоправда, різні ситуації, іноді кар’єра Литвина трималася на волосинці, як наприклад, у розпал відомого протистояння Табачника з Разумковим. Він – єдиний, хто з тодішніх аутсайдерів зберігся, опинився на посаді президентського "писаря".
Здавалося б, феніта ля комедія, та Литвин, на подив скептикам, не тільки встояв, а й за кілька місяців очолив адміністрацію Кучми. Усі недавні "фаворити" були вилучені з неї в якнайстисліші строки і без гучних скандалів.
Найбільшим розчаруванням для Литвина стали вибори 2006 року, коли він, стартувавши зі спікерського крісла, оточений когортою заможних нардепів-олігархів, не зміг завести їх в парламент.
Як засвідчили дострокові парламентські вибори 2007 року, відповідні висновки були зроблені, в усякому разі, фінансової залежності від одного грошового мішка не спостерігалося.
Прагматик і затятий апаратник, Литвин прекрасно розуміє, що головний приз у нинішніх перегонах не для нього. Головна мета – зігравши свою гру, – опинитися серед тих, хто домовлятиметься за підсумками першого туру. Кожен з учасників великих торгів не тільки збережеться у великій політиці, а й отримає солідну посаду.
Помилковий шлях Литвина-2006 проходить нині Арсеній Яценюк, чиї далекі від смаку і непрофесійні білборди, стали притчею во язицех. Як і виступи по відомому телеканалу, невдало розіграний технологічно конфлікт з Сергієм Ракушняком тощо.
До того ж він, через брак політичного досвіду, надто завчасно кинувся у бій, допустивши фальш-старт: усі побачили, що ніякої ідеї у нього за душею не гріється, але при владі бути кортить...
Усі помилки – від браку досвіду політичної боротьби у вищій лізі та відсутності і команди, і структури. Доводилося чути, що Яценюка вміло "розвели", пообіцявши створити партію за принципом вербування волонтерів через Інтернет, однак, витративши матеріальні ресурси, мети не досягли.
Поки невідомо, як він "закриє" округи й дільниці, не маючи перевірених справжнім ділом, відданих людей. Дехто називає Яценюка технічним кандидатом від Ющенка. Проте, ситуація складається так, що невідомо, хто у кого буде технічним.
Якщо це справді так, проблеми все рівно залишаються, бо у діючого президента ні згуртованої партії, ні досвідченої команди, яка пройшла б Крим і Рим, після того, як пішов Балога, немає. Перспективи Яценюка – такі ж, як у Литвина – дістатися великих торгів.
 |
Володимир Кулеба, для УП
