Українська держава: проблема деколонізації

Учені знають, що якщо в систему (фізичну, хімічну, соціальну, політичну тощо) ввести новий елемент, то можливі два кінцеві варіанти: змінюється вся система; система адаптує цей елемент.

У політичному житті України з моменту проголошення незалежності сталося друге: номенклатурна комуністична Система, колишня колоніальна адміністрація фактично адаптувала для своїх потреб демократичні елементи, нав’язавши їм свої правила гри.

Не було враховане золоте організаційне правило відомого праксеолога  Котарбінського: кожна добра справа, що затівається в межах порочної Системи, рано чи пізно нейтралізується цією Системою.

В Україні була проголошена демократія, запроваджено зовнішні її атрибути. Але цього виявилось замало.

Суспільство не спроможне у стислі строки позбутися тоталітарної свідомості. Загроза авторитарного популізму чи номенклатурної оліґархії не щезла. Система продовжує успішно перетворювати людей на патерналістів.

Самої незалежності виявилося недостатньо, щоб радикально поліпшити життя пересічного українця. В Україні продовжує функціонувати дещо видозмінена Система совєтського штибу, яка спромоглася знайти внутрішні резерви, щоб перейти в наступ.

У цьому контексті багато чого, на наш погляд,  може прояснити досвід сусідньої Польщі, якій теж доводитьтся непросто розлучатись із соціалістичним минулим.

Під час Другої світової війни Польща втратила близько 6 мільйонів своїх громадян, значною мірою була вимордувана національна еліта. На чотири десятиліття Польща опинилась у так званому соціалістичному таборі під орудою Москви.

Безумовно, консолідації нації, її нездоланному прагненню жити в демократичній, правовій державі сприяла католицька церква, моноетнічність нації, та й влада, попри комуністичне забарвлення, у своїй більшості залишалась на національних позиціях, попри колоніальну залежність від Москви.

З Україною значно складніше: брак єдиної помісної церкви, мовна проблема, далеко не все просто на етнічному ґрунті – близько 17 відсотків росіян, що проживають на території України, не бажають ідентифікувати себе як українців російського походження. Країна поділена на Схід і Захід - не лише територіально, а й ментально, сповідуючи різні культурні цінності.

Над величезною територією, що розкинулась у центрі Європрейського континенту, мов дамоклів меч тяжіє колоніальне минуле, колоніальна ментальність, яка значною мірою уразила нечисленну українську еліту, породивши унікально-потворне явище, як малоросійство.

Свого часу індійський фізик та громадський діяч Гомі Бгабга (Homi Bhabha) наголошував, що колонізований розум завжди поміщає центр цивілізації за межі власної країни, свято вірячи в те, що інша влада краща, і зневажає ту, яка народилась на їхньому ґрунті.

Колонізована ментальність відрізняється вірою в те, що найбільша мудрість завжди перебуває за кордоном, а справжньою культурою є далека, не вітчизняна. Тиск закордонних Кращих повинен зробити своїх Гірших достойними участі в цивілізаційному проекті, ініційованому та контрольованому Кращими. Як бачимо, перегук з думками В’ячеслава Липинського помітний і виразний.

Виявляється, колоніальна ментальність притаманна й польській еліті. Це відзначає Ева Томпсон (Ewa M. Thompson), знаний американський науковець, яка вже багато років займається постколоніальними дослідженнями.

Два роки тому у "Dziennikiu" Ева Томпсон повела мову про національний егоїзм і комплекси сучасної польської еліти. Дослідниця відзначила, що "Польща терпить від типових слабостей постколоніалізму. В ній царюють самовбивчий песимізм, наклепництво і брак капіталу. Якщо останнє неминуче залишатиметься проблемою ще довго, то все інше – плід колонізованих умів, які не можуть обійтися без гегемона".

Наче про Україну мовиться. Про її квазіеліту. Але Україна не Польща. Для України слід зробити суттєву поправку – все ще виразно існуючу залежність від колишньої метрополії.

На думку Томпсон, польська інтелектуальна еліта потерпає від глибокого "колоніального комплексу". Про так звану українську "еліту", точніше квазіеліту, помовчимо.

Ева Томпсон вважає, що цей "колоніальний комплекс" виявляється у майже маніакальному прагненні до визнання на Заході. Польські інтелектуали насамперед прагнуть здобути "зовнішній" авторитет. Вони орієтуються на зовнішню оцінку ситуації в країні. Тому політичні противники полюбляють критикувати своїх опонентів на сторінках західних видань.

"Публікація за кордоном статей, котрі засуджують власний, демократично обраний уряд — це вираз просто-таки дитячої віри у перевагу "New York Times" і "Le Monde" та безпомильність громадської думки тих країн, які ці видання представляють" [Ева Томпсон].

Це ж стосується й українських політиків. Навіть більшою мірою. Чого лише варта історія з відставкою Юлії Тимошенко у вересні 2005 року, коли на заміській дачі екс-прем’єр збирає уряд, відтак серед ночі піднімають з постелі посла США з проханням допомогти вплинути на Віктора Ющенка. Одне слово, чинять, наче маленькі діти, в яких забрали іграшку…

Деякі думки американської дослідниці, на наш погляд, варто зацитувати.

"Колонізований розум — це не те саме, що "уярмлений розум" Чеслава Мілоша. Уярмлення є значною мірою нав’язане, а колонізація — в постколоніальний період, в який Польща вступила після 1989 року — це добровільний вибір. Краще я виберу чужого гегемона, ніж займуся копіткою і важкою працею по будівництву власної національної ідентичності. Краще я поскаржусь у закордонний цент, тому що його цінності вже перевірені й знаходять підтвердження у престижі цієї держави, в той час, як моя ідентичність неясна, крихка і не визнається Іншими".

"Я вважаю, що польська інтелігенція звикла вкладати собі й суспільству ті ідеології, котрі підтверджують перевагу Заходу і неповноцінність польського суспільства. У чомусь мають рацію дуже антипольські коментатори російского порталу inosmi.ru, які стверджують, що Польща поміняла одного пана – Росію на іншого – Америку. Зрозуміло, все не так погано, але суперечливе ставлення до власного уряду веде саме в цьому напрямі: вчить поляків тому, що вони не спроможні самі облаштувати своє політичне життя".

"В існуванні незалежної Польщі не зацікавлений ніхто (за винятком самих поляків), а раздроблення Польщі або її формальна незалежність вже століттями відповідає інтересам сусідніх держав", — слушно каже Ева Томпсон. А хіба світ зацікавлений в існуванні незалежної України?..

"Над Польшею й далі літає привид – не комунізму, а перманентної колонізації. Всі сили, які хотіли б утримати Польщу на рівні васальної держави, вже уклали якщо не священний союз, то, в крайньому разі, перемир’я…" [Ева Томпсон]. А хіба над Україною не літає щось подібне – "привид перманентної колонізації"?..

"Населення Польщі поколіннями виховувлось у переконаності, що про справді важливі речі потурбуються дядечки з-за кордону. Звідси вражаюче нерозуміння довгострокових польських інтересів серед польських еліт. Я спостерігаю за польською політикою з Америки, і вона мені нагадує сварки малечі з дитсадка, суперечки про малозначні, дитячі речі: хто про кого що сказав (і коли), хто кого образив, хто крав, а хто – ні".

Томпсон відзначає, що тільки національні співтовариства гарантують своїм членам дотримання їхніх прав: "Без національної гордості й національного егоїзму просвітницькі гарантії прав не вартували б паперу, на якому вони були написані".

Насамперед, на думку Томпсон, це стосується таких країн, як Польща, які зовсім недавно здобули незалежність після довгих літ неволі. Тому лише сильна національна ідентичність дозволить полякам відчувати себе повноправними європейцями.

Це стосується й українців. Бо в долях сьогоднішньої Польщі й нинішньої України чимало спільного. Постколоніального/постсовєтського.

1928 року призабутий в Україні Вассиян висловив по суті ту ж думку, що й  Томпсон: "Передовим для націоналізму являється поняття національної єдності, одержання якої передумовляє будівництво реального життя на докладному знанні соціальної структури всіх у нації діяльних людських чинників... Предметом його (націоналізму) уваги є утворювання найкорисливіших умовин, що в них єдність нації оставала б постійною основою органічного зв’язку поміж усіма її розгалуженнями".

Тобто, за Вассияном, український націоналізм це ідеологія національної єдності.

Навесні 1996 року головний редактор знаменитого журналу "Культура" Єжи Ґєдройц із своєї паризької штаб-квартири уважно спостерігав за соціально-економічними процесами на своїй далекій батьківщині: "У Польщі сьогодні бракує державного чуття, розуміння того, що саме служить справі держави. Визначальної концепції, якою повинна бути Польща, не відчувається у жодній галузі. Не розроблена зовнішня політика, бракує військової ідеї. Натомість важливого значення набуває призначення того чи іншого генерала і те, у яких він стосунках з міністром. Особиста боротьба заступає все — економічні, громадські справи. Вона бере гору навіть тоді, коли йдеться про фундаментальні проблеми, головною з яких є захист інтересів держави".

І далі: "З усією критичністю ставлячись до міжвоєнного періоду, треба визнати, що в Речі Посполитій суспільство мало почуття державності та обов’язку щодо вітчизни. Фінансові службовці, які становили найчисленнішу частину державних працівників, оплачувались дуже низько. Незважаючи на це, хабарництва майже не існувало. Кількість скандалів, економічних афер, пов’язаних з політичними колами, також була мінімальною, принаймні не мала, як у нинішній польській реальності масового характеру. До речі, мораль поляків після здобуття незалежності не була бездоганною, зокрема, партійні чвари стали звичайним явищем. Але все це подолав Юзеф Пілсудський. Це означає, що польську суспільність можна виховати".

Чи можна виховати суспільність українську? Хто її виховає? Тігіпко, Яценюк, Литвин, Янукович, Богословська, Тимошенко, Ющенко?..

До речі, про Ющенка. На думку Івана Драча, "яка б сила не прийшла до влади після Ющенка – буде гірше і в розвитку національної ідеї, все буде довбано, роздовбувано – і національно-демократичним силам не поздоровиться".

Претенденти на українську булаву мали б чітко усвідомити, що "початком нашого національного проекту мала б стати ідея деколонізації самого національного середовища, яко середовища дискурсивного" [Роман Кісь].

Справді незалежна Українська держава не може бути правонаступницею УССР. Це нелегітимний зв’язок. Витоки суверенної України коріняться в УНР, у Гетьманській Державі Павла Скоропадського.

Ця наступність має бути легімимізована на законодавчому рівні. Деколонізованою Верховною Радою.

 

Олег К. Романчук, шеф-редактор журналу "Універсум", кандидат філологічних наук