Україна інформаційна: євроремонт або руїна
Оновлення будь-якої сфери суспільних відносин доречно порівняти із ремонтом. Можна запросити кваліфіковану бригаду і отримати якісний євроремонт, який триматиметься десяток років.
А можна знайти шабашників, після яких за півроку доведеться все переробляти знову. Державна система управління та координації інформаційною галуззю гостро вимагає оновлення, оскільки не спроможна протистояти агресивним впливам, спрямованим на заміщення національних цінностей.
Перед країною стоїть питання світоглядного вибору: розпочати сучасний, технологічний євроремонт системи, або найняти шабашників, які обмежаться косметичними заходами.
Україна перебуває в зоні несприятливих потужних інформаційних впливів іноземних держав, рівень яких щороку зростає. Найбільші джерела негативного інформаційного впливу – РФ, Румунія, ФРН, Італія, Франція, Бельгія.
Найбільш системна антиукраїнська кампанія ведеться з боку РФ. Росія вийшла на якісно новий рівень – її операцій мають серйозні бюджети і проведені з урахуванням прийомів психологічних війн. Тільки Газпром має річний рекламний бюджет у 140 мільйонів доларів.
Найбільша проблема України полягає у відомчій автономності установ, які відповідають за окремі аспекти інформаційної політики. У державі практично відсутній центральний орган виконавчої влади, відповідальний за впровадження та координацію цієї сфери.
Різні структури відповідають за окремі сегменти галузі, але разом вони не здатні формувати цілісну системну політику. Національна рада України з питань ТБ і радіомовлення відповідає за ліцензійну і програмну політики, Держкомзв’язку – за функціонування технічних засобів передачі інформації, СБУ – за безпеку інформаційних потоків.
Держкомтелерадіо через об’єктивні та суб’єктивні причини не спроможний налагодити дієву координацію між суб’єктами галузі. Комітету бракує системних дій, повноважень, суспільної легітимності, людських і матеріальних ресурсів.
Бюджетні видатки, передбачені на фінансування трансляції теле- і радіопрограм, вироблених для державних потреб, не забезпечують у повному обсязі покриття витрат. Як наслідок державне мовлення в Україні (по суті найбільш проукраїнське) радикально скорочується.
Поточне недофінансування НТКУ на трансляцію телерадіопрограм на сьогодні становить 6,7 мільйонів гривень. Із 110 мільйонів, необхідних НРКУ для поширення радіосигналу, у держбюджеті-2009 передбачено лише 31. У результаті обсяги поширення програм скорочені більше, аніж на 50%.
Занепокоєння викликає асиметрія інформаційних потоків, яка склалася не на користь України. Фактично за останні три-чотири роки втрачено прикордонний частотний ресурс.
На Закарпатті мовлять 83 ТРК з Угорщини, Словаччини та Польщі, шість передавачів з Румунії та Молдови перекривають Чернівецьку та Одеську області, 20 польських і п’ять білоруських електронних ЗМІ мовлять на Волинь і Львівщину.
Відключення програм НРКУ у середньохвильовому діапазоні через несплату спричинило домінування іноземних мовників. Обласні філії концерну РРТ, втративши надходження від трансляції програм НРКУ і рятуючись від банкрутства, транслюють "дружні" голоси, на кшталт "Голосу Росії".
Припинення українського мовлення на середніх хвилях може стати стратегічною поразкою України, оскільки логіка розвитку цифрового мовлення матиме перспективу саме у цьому діапазоні.
Варіантом вирішення проблеми міг би стати системний перехід Українського радіо на FМ-діапазон. Але через відсутність законодавчих преференцій для державних мовників, а також внаслідок нелогічних рішень Нацради з питань телебачення і радіомовлення у згаданому діапазоні домінують комерційні компанії.
Загалом масштабність внеску Нацради у захист інформаційного суверенітету України вимірюється близько 30 частотами, наданими НРКУ в основному у маленьких райцентрах.
Вільний частотний ресурс практично вичерпано. Залишаються лише конверсійні джерела. Але за нинішньої практики розподілу ліцензій, немає жодних гарантій, що їх отримають державні або суспільні мовники.
Відтак діяльність органу, який здійснює ліцензійну та програмну політику у державі, але фактично не контролюється нею, потребує ревізії, кадрового оновлення та законодавчого удосконалення.
Занепад системи управління інформаційної сфери є символічним і закономірним, оскільки наочно відображає ставлення держави до захисту національної безпеки у сфері інформації.
В Україні невірно визначено ціннісні орієнтири інформаційної політики. Найвищою цінністю вважається контроль над рубильником державних мовників. А насправді нею мусить бути спроможність щодня і щогодини формулювати і поширювати позицію, яка відображає національні інтереси країни.
Здавалося б, у час, коли Україну не розпинає лише ледачий, а навколо її кордонів концентруються потужні центри антиукраїнського впливу, єдиним правильним рішенням є деполітизація, адміністративне і фінансове зміцнення державних інформаційних установ та підготовка їх до "усуспільнення".
Але натомість уряд обрав найбільш хибний шлях з усіх можливих. Установі, яка має формулювати та матеріалізувати в уяві України і світу національні державні пріоритети, надано статус другосортного бонусу під час масштабного політичного торгу.
Призначення другого першого заступника, (а загалом сьомого) і водночас в.о. голови Держтелерадіо можна розцінити як урядову плату за лояльність десятка депутатів, орієнтованих на відомого олігарха, а також бажанням використати медійні можливості у виборчій кампанії.
У даному випадку неважливий конкретний претендент. Справа у принципах, які свідчать про відсутність державницького мислення і бачення.
Яким чином держава Україна має протистояти агресії і захищати інформаційний простір?
Відповідь в адміністративному, правовому, кадровому і структурному оновленні системи державного управління інформаційною сферою. Йдеться про надання реальних прав, повноважень та ресурсів відповідному центральному органу.
Впродовж останніх років Держтелерадіо не має повноцінного керівника і перетворився на всеукраїнську прес-службу з висвітлення подій, організованих іншими центральними органами влади.
Нині можна швидко, (але не кардинально), покращити ситуацію без збільшення бюджетних асигнувань та серйозних структурних реформ. Тактичні зміни, зокрема кадрові, мають дати ефект ще до реалізації стратегічних реформ.
Нова кадрова політика має полягати у дотриманні трьох засадничих принципів: аполітичність, професіоналізм та надання новій команді свободи дій.
Можна розглядати два варіанти кадрового оновлення: поміркований і радикальний. Перший передбачає залучення на керівні посади авторитетних людей зі сфери (з НРКУ чи самого Держтелерадіо). Другий – відомих медіа-експертів та молодих державних менеджерів.
Головна умова обох варіантів – незмінність мети, яка полягає у створенні дієвої державної інформаційної інфраструктури.
Першочерговими кроками після зміцнення кадрового складу є правове закріплення повноважень Держтелерадіо. Цього можна досягти через перерозподіл та оптимізацію відповідальності державних органів, налагодження координації та запровадження нової інформаційної філософії.
Остання має полягати у тому, що установа, яка відповідає за державну інформаційну політику, мусить отримати право формулювати та транслювати у суспільство та назовні державні інформаційні пріоритети.
Фактично спецпредставник оновленого Держтелерадіо може розглядатися як речник, який має виключне право висловлювати позицію держави, а сама установа – як центр формулювання ключових повідомлень з базових аспектів життя країни.
Іншими словами, регулярний акцентований брифінг речника із широким розповсюдженням його ключових тез дасть для інформаційної безпеки країни значно більше, аніж хаотичне висвітлення сотень інформаційних приводів.
Необхідно надати Держтелерадіо механізми, необхідні для здійснення цілісної політики, та надати право ідеологічно координувати діяльність усіх ключових державних ЗМІ. Сьогодні НТКУ, УТР, НРКУ, Укрінформ, ОДТРК, "Урядовий кур’єр" знаходять інформаційні пріоритети на власний розсуд, що унеможливлює проведення ефективних інформаційних кампаній.
Наступними кроками є кардинальна реорганізація державної системи управління інформаційною сферою. Конституція прямо не вимагає створення та функціонування саме Держкомтелерадіо, а лише визначає порядок призначення його керівника.
Відтак виглядає можливим прийняття урядового рішення про ліквідацію Комітету та створення нової за статусом, повноваженнями та політичною вагою установи.
Вона має отримати статус Міністерства гуманітарного розвитку або Міністерства інформації. Це дозволить зняти давній пласт суперечок, пов’язаних із статусною неповноцінністю Держтелерадіо.
Зрештою, треба передбачати відповідні бюджетні видатки, призначені для проведення інформаційних кампаній, як всередині країни, так і назовні.
Краща оборона – атака. Інформаційні агресори України мають достатньо вразливих місць. І, скажімо, акцентовані розслідування українських журналістів щодо проявів сепаратизму у республіці Тува чи настроїв окремих етнічних груп у Татарстані швидко переорієнтують акценти російських ЗМІ щодо України з наступальних на оборонні.
Вже з наступного року необхідно збільшити бюджет Держтелерадіо для відновлення мовлення на усіх отриманих державними мовниками частотах для збереження їх до переходу на цифрове мовлення.
Історія із його запровадженням варта окремої статті, враховуючи загрозу випадання України із системи європейських комунікацій після відключення аналогового мовлення у 2015-му.
Польща, Словаччина, Румунія завершать перехід на "цифру" до 2012 року. Активно рухається у цьому напрямку Росія, концентруючи зусилля на прикордонних з Україною регіонах.
Натомість Україна досі не розпочала цей процес, хоча мала би завершити першу чергу цифри до 2012-го. За три роки, з часу відповідних женевських угод, уряд розробив Державну програму впровадження цифрового мовлення, у якій не визначив ані шляхи та технічні параметри розбудови цифрового мовлення, ані джерела інвестицій, ані соціальні аспекти.
До Нацради у даному аспекті також є чимало запитань. За якими принципами розподілявся цифровий ресурс до прийняття базової програми? Чому цей ресурс знайшовся для восьми компаній, які не мають обладнання для виробництва програм чи хоча б ретрансляції, а не для мовників, чиї передачі звикли дивитися глядачі?
Зрештою, чи відомо щось телевізійникам про такі "популярні" канали як "Штепсель", "Котигорошко" чи "Цукор", які отримали цифрові ліцензії, але так і не вийшли в ефір.
Проблемних питань в інформаційній сфері значно більше, аніж відповідей. З кожним днем їх стає все більше. Вихід єдиний – відповідальні чиновники мусять відмовитися від виборчо-кон’юнктурних поглядів на галузь.
Інакше вони нічим не відрізнятимуться від "шарашкіної контори", яка ховає фундаментальні проблеми за яскравим косметичним фасадом.
 |
Андрій Масальський, медіаексперт, для УП
