Голос з діаспори

Цей голос звернений до земляків наших – українців Великої України. Голос цей звучав, звучить і буде звучати допоки б’ються наші неспокійні серця. Бо на чужині ми живемо болями і радощами нашої неньки. І хоч ми вже по п’ятдесят років як громадяни США, а наші душі знаходяться там, в Україні.

До написання цієї статті наштовхнули прочитані мною і катастрофічно несумісні з 18-літтям незалежності України коментарі окремих осіб, я би сказала антиукраїнців, до статті "Стрес від України" Аскольда Лозинського, що була опублікована в УП.

Існує держава у якій не карають за висловлені думки, за слово правди і за вияв кривди. Отож є свобода слова. А це велике досягнення, головно опісля режиму, при якому вседозволеною була тільки фраза про "мудру партію", а всяке заперечення цієї "правди" каралося ув’язненням чи смертю.

Ми свідомі того, що свобода слова, гарантована усім і вся – це вишуканість демократичного ладу.

Пригляньмося одначе до того, як саме використовують це цінне право наші земляки. Найкращим прикладом цього є стаття Аскольда Лозинського відомого діяча української діаспори.

Лозинського вразив факт глибинної русифікації нашої Батьківщини – України. Це явище він прирівняв навіть до тяжкої недуги. Так, дуже сумно було тому діаспорцеві, який виховувався на чужині, де в українознавчій школі його вчили про красу України, про багатство її природи, надр і землі.

Вчили його і тому, що ворожий нашому народові комуністичний режим ідеологічно не спроможний зламати дух України, вирвати з сердець її дітей правди віри христової і любові до рідної мови і прадавньої культури.

Ми навчали дітей наших, а в тому числі й Аскольда, про вимріяну нами істину – що це народ поневолений але нескорений. Нами проводилися багатолюдні демонстрації і мітинги перед Совєтською амбасадою у Вашингтоні в обороні нашого поневоленого народу.

Протестували усім нашим єством з нашими дітьми поруч. Виражали свою незгоду з переслідуванням борців за правду. В душі кожний з нас ридав за кривду чинену нашій Батьківщині – Україні.

Адже ми ніколи не стали відщепенцями від нашої нації. Коли людина вихована в такому дусі зустрічає в Україні, вже не поневоленій, байдужість до духових цінностей , до української книжки, преси, до української мови, то вона й висловлює біль і обурення таким станом.

Так Аскольд Лозинський, скориставшись із свободи слова, написав протестну статтю. Якою ж була реакція його земляків? Вони виразили невдоволення проти думок і вражень діаспорця. Отож теж мали вільний вислів думки. Тільки якість того вислову була дуже сумнівна.

Було це обливання болотом автора із вживанням "вишуканих" нецензурних слів і лайки. Вияв погорди і ненависті. Та кваліфікація такого вислову – це вже несвобода (високе слово!), а свавілля. Прояв некультурності і при тому глибокого відчуження від свого, рідного.

Був це продукт совєтської індоктринації, себто все, що дійсно українське (мова, національний світогляд, любов до Батьківщини) – це оте зло, якого невільно допускати до скаліченої совєтським режимом радянської людини. Це вияв перемоги зла.

Є у тих репліках і камінчик в сторону нашої, старшої генерації, яка виховувала в національному дусі отаких аскольдів. А їх тут, поза кордонами Великої України, багато. Тож спробуємо відповісти деяким злепоінформованим дописувачам.

До Другої світової війни наша країна була під різними окупаціями і були це: польська, румунська, угорська і совєтська. У трьох перших режим був семідемократичний, а в совєтській – тоталітарний.

Після пакту Молотова-Ріббентропа 1939 року і війни німецького ІІІ рейху проти Польщі, західні землі (Галичина, Волинь і Полісся) дісталися Радянському Союзові, який впродовж 14-місяців свого панування встиг зруйнувати громадське (не підпільне) українське життя проводячи арешти серед інтелігенції. Багатьох з них було розстріляно без слідства і суду.

Ця влада внесла спустошення у побутове та громадське життя, а по закінченню війни, незгодним з режимом треба було залишати все надбане за життя і йти в невідоме з клунками в руках.

Цей "ісход" був трагічним для кожного з нас. Так, моїй родині довелося йти на Захід з Волині, а родині Лозинських з Галичини, бо схід нами вже був апробований.

Битими чужими шляхами, часто пішки, часом у товарних вагонах – так пробивалася на Захід українська еміграція. Під бомбами, у голоді і холоді так і попали ми в табори ДР(переміщених осіб).

І пішло, поїхало. Через різні допомогові організації люди діставалися кораблями на інші континенти. Нам, подібно як і родині Лозинських, довелося дістатися до Америки. А прибувши до Америки (Південної Америки, Австралії), наші емігранти зустрілися із незнаним світом, де була мішанина різних народностей, але був такий лад, який не передбачав кари за погляди людей.

Отже після тоталітарних потуг відчувся подих свободи. Тут були карні справи за злочини, а не за вислів поглядів. Незважаючи на наявність доброї освіти, майже всі емігранти шукали негайно фізичної праці, щоб вижити.

У тяжкому, незвичному кліматі нелегка фізична праця була часто виснажливою. Але почуття свободи перемагало усі труднощі.

Свідомість того, що вночі не прибуде "чорний ворон", щоб погубити життя, зруйнувати родину, вселяла у виснажених скитальців нові сили. Тут пригадався досвід громадського життя у західних окупаціях, у яких проживали до війни наші батьки і ми з ними.

Дуже нелегко жилося, але все ж вирувало громадське життя; суспільство не було сковане цілковитими заборонами так, як у Совєтському Союзі. Цей досвід і довелося використати на новому поселенні.

Одними із перших зусиль було творити суботні українознавчі школи, щоб не залишити наших дітей безбатченками, не знаючими ні роду ні племені. Учительські громади, плани праці, творення підручників стало першим завданням.

Пригадали основи кооперації і створили кредитові спілки – "Самопоміч", Злучений Українсько-Американський Допомоговий Комітет (ЗУАДК). Цей комітет виручив не одного українця, хто переселився в США. Працює він і понині.

Були організовані і працюють дотепер українські інститути й університети, а також науково-дослідні кафедри, що вивчали історію праненьки, визвольну боротьбу народу, а також наслідки і реалії еміграційного життя діаспори.

Нові емігранти включалися до вже існуючих громадських організацій, до Народних Домів, ставали парафіянами церков побудованих нашими попередниками. Уже в перших роках по переселенню почалася і видавнича праця.

Підтримувалися вже діючі видавництва й творено нові. Збагачено працею органи вже існуючих жіночих організацій – Союз Українок і Український Золотий Хрест. Творено органи молодечих організацій "Пласт" тощо.

Створене у 1950 році видавництво "Київ" друкувало праці українських класиків, а також перекладене у тому ж році українською мовою "Слово о полку Ігоревім".

І по суті, вся наша еміграція підтримувала видання "Енциклопедія Українознавства" (Париж, Нью-Йорк), що друкувалося за ініціативи пластунів.

Нехай же ця коротка, не обтяжена цитатами і датами інформація буде відповіддю на кинутий закид, чого мовляв, ви поїхали в Америку і що там робили і робите. Не зайвим буде на кінець пригадати тим антиукраїнським українцям Шевченкову пересторогу:

"Схаменіться будьте люди,

Бо лихо вам буде".

Наталія Пазуняк, професор, державнийсекретар останнього Уряду України в екзилі, США, для УП. Пані Наталія є нащадком родин Полуботків, Скоропадських і Шульгіних