Між "попихачами" й "страусами"

Вербальна атака російського президента на Україну внесла ясність у низку актуальних речей.

Перша з них – більш ніж очевидна відповідь на запитання "хотят ли русские войны". Якщо під цими "руськими" розуміти керівників цієї країни. Хочуть, хочуть, особливо якщо за це нічого не буде.

Між іншим, ці керівники вже ні про що не питають власне російське населення, якому телевізор чітко і безвідмовно показує кого ненавидіти і за кого голосувати.

Друге відкриття – початок усвідомлення в Україні значення слів російського президента, що Україна – це "найважливіший зовнішньополітичний пріоритет" Росії.

Тобто, по-простому, ціль №1.

Російська офіційна пропаганда сьогодні цілком і повністю замінила образ Грузії на образ України, і результати дають себе знати навіть на побутовому рівні.

Російське керівництво звинуватило Україну в "антиросійській політиці". Але ж не український консул їздив з бомбами по Петербургу, а навпаки, російські військові перевозили ракети житловими кварталами Севастополя. І факт порушення російськими військовими двосторонньої українсько-російської угоди визнав сам командувач російськими ВМС Висоцький.

Саме Росія втручалася у виборчий процес в Україні в 2004 році. Вступ України до НАТО, якщо колись відбудеться, пройде без передислокації будь-яких іноземних військ в Україну, до чого країна явно не готова (і, вочевидь, не буде готова) ні на психологічному, ні на законодавчому рівнях.

Тобто навіть якщо такий вступ відбудеться, він буде чисто паперовим і ніяк не загрожуватиме безпеці Росії.

В Україні немає не те що антиросійської, а взагалі ніякої інформаційної політики, на відміну від "24-годинок ненависті" до України і українців російських ЗМІ, які абсолютно доступні тут, в Україні.

Дарма, що Україна на найвищому рівні прийняла Московського патріарха, який вів в Україні антидержавну пропаганду, ніяк не пов‘язану з релігійними справами, так що сам патріарх подякував президентові Ющенку.

На цьому тлі звинувачення президента Медведєва на адресу України і української влади сприйнялися, в тому числі й людьми, які традиційно добре ставляться до Росії, як голослівне повторення криловського вислову: "Ты виноват лишь в том, что хочется мне кушать".

Нещодавно російський патріарх Кирило фактично заявив, що 50 тисяч православних Словаччини мають право на свою церкву, а 35 мільйонів українців – ні, тому що "Словаччина ні для кого не є духовним центром".

Так само російський міністр оборони Сердюков заявив, що Росія зберігає присутність Чорноморського флоту в Севастополі, бо там є унікальна бухта.

Тобто, прямо говориться, що Україна не має права на важливі для неї речі, бо вони комусь, виявляється, потрібніші.

Виступаючи проти будь-якої історичної дискусії, російське керівництво найочевиднішим чином фактично визнає слабкість своїх офіційних концепцій, які не витримують зіткнення навіть із струмочком історичної правди.

Атаки російської пропаганди на українських повстанців 1940-50-их років не відповідають історичній дійсності.

Адже ці повстанці воювали на своїй (!) землі, на яку СРСР прийшов на запрошення Адольфа Гітлера (!) в 1939. Повстанці воювали проти, без сумніву, найкривавішого тоталітарного режиму в історії людства, а до того ж, відчайдушно боролися проти набагато переважаючих сил супротивника в той час як усі інші народи Східної Європи були вишикувані "струнко" перед сталінізмом.

І воювали вчетверо довше, ніж тривала Друга світова війна. Такої очевидної констатації історичні концепції, засновані на курсі історії КПРС, просто не в змозі витримати, звідси й істерики про неприпустимість "перегляду історії".

Ось як, наприклад, про ці проблеми пише російський письменник Михайло Веллер (народжений, до речі, в Кам’янці-Подільському):

"Во всех странах и во все времена приличные люди умели уважать своих врагов, если у врагов были мужество, убежденность, храбрость и честность… В некоторых советских книгах об исторических войнах есть эпизоды: русский герой-воин, богатырь, храбрец погибает в неравном бою за свою родину, и его враги воздают дань мужеству павшего солдата.

Ни в одной русской книге нет обратной ситуации: чтобы русские воины воздавали дань уважения своему врагу. Всегда только в одну сторону.

Это то, что есть у англичан, немцев, французов, итальянцев, испанцев, американцев, а у русских никогда не было… Неспособность отдавать дань уважения врагу говорит о горестной холопской истории, о несправедливом восприятии мира вообще и немножечко о холопской зулусской морали: когда бьют меня – это плохо, а когда бью я – это хорошо.

Я бы назвал это нравственной недозрелостью народа, которая всегда связана с недостатком уважения к собственной истории и недостаточным ее знаним". (http://www.kp.ru/daily/24195/401427/).

Якщо хтось гадає, що можна було б відмовитися від своїх героїв, і за це отримати спокій – то це зовсім не так, і досвід це підтверджує. Кремлю потрібна не одна історія, а вся Україна.

Варто поглянути на приклад Білорусі. Лукашенко здав Москві усе, що від нього вимагалося – мову, історію Білорусі, яку почав з 1918, розсварився зі світом. Після всього цього йому сказали –  введи Білорусь в склад Росії чи то сімома суб’єктами, чи то однією автономією. Тобто, знищ свою країну, не більше і не менше.

На що Лукашенко, природно, відповів пасажем, що до такого навіть Гітлер не додумався.

Коли "наїзди" російського президента на Україну висвітлюють обличчя українських політиків, ми маємо чітко розуміти, чим вони торгують.

Партія регіонів вустами свого "спікера" Михайла Чечетова заявила, що ця політична сила підтримала б таку відповідь на звернення Медведєва, яка б передбачала продовження перебування Чорноморського флоту Росії на території України та зниження і так дуже малої орендної плати.

У цьому зв’язку цікаво, що б зробив російський прем’єр Путін, якби, наприклад, один депутат Думи або й ціла фракція запропонували віддати Сибір Китаю під "воєнну базу"?

Дивно, що Партія регіонів не запропонувала доплачувати Росії за перебування її Чорноморського флоту на території України.

Чимало інших політиків зайняли "страусячу" позицію. І лише коли зрозуміли, що електорату Януковича на всіх не вистачить (а, ймовірно, не вистачить навіть і йому самому), сказали своє слово. Та вже після того, як пролунало звернення президента Ющенка, підтримане більшістю громадськості.

Отже, висновки.

Між рабством і добросусідством є велика різниця. Чимало політиків цього не розуміють, і, судячи з усього, вже ніколи не зрозуміють.

Якщо Росія вважає, що це дуже розумно сваритися з усіма своїми сусідами, починаючи від Фінляндії, Естонії, Латвії, Білорусі й закінчуючи Японією і Китаєм, плазуванням її не переконаєш.

Її переконати можна лише внутрішньою єдністю України, нейтралізацією відповідних загроз.

Як Леонід Черновецький ганьбить киян, так і чимало діячів Партії регіонів ганьблять схід і південь України. Заслужені міста-мегаполіси явно зачекалися на гідних себе представників.

І, нарешті, найголовніше. Країна має зрозуміти, перед якою небезпекою вона стоїть. Схід, захід, центр і південь країни мають об’єднатися і не віддати країну манкуртам, які продадуть її за 30 срібняків , або за годинник патріарха Кирила.