Шлях Симоненка: від опозиції – до запасного туза Юлії Тимошенко

Петро Симоненко – це останній з нині діючих політичних лідерів, який заступив у велику гру ще в далекому 1994 році.

Уже давно зрозуміло, що він не зможе стрибнути вище голови. Тому справжній головний біль лідера комуністів – це не перемога, а виживання в умовах зміни політичних поколінь.

Наступні вибори президента несуть особливу небезпеку для 57-річного Петра Симоненка. Його задача – переконати, що він не деградує від виборів до виборів.

Тобто основний конкурент сьогоднішнього Симоненка – це Симоненко часів політичної молодості, коли він мав стабільні 20% рейтингу.

Зараз чергова нищівна поразка комуніста сама собою підштовхне питання про відповідність Симоненка займаній посаді лідера КПУ. А події можуть почати розгортатися в прискореному темпі, адже після виборів президента очікується розпуск парламенту та ще одна виборча кампанія.

Не виправдалися сподівання Симоненка на народні бунти в зв’язку з економічною кризою, на чому він розраховував розігнати додатковий рейтинг КПУ.

"Мы рассчитывали, что рост социального напряжения в условиях кризиса станет предпосылкой для формирования организованного протеста трудящихся. Однако к концу весны – началу лета классовая борьба не только не усилилась, но пошла на спад", - визнав Симоненко на останньому пленумі партії.

Окрім того, у бій рветься одвічний конкурент Симоненка – Леонід Грач, який може розраховувати на підтримку групи Фірташа.

Грача теж складно віднести до молодого покоління – він на чотири роки старший за Симоненка. І наступна весна, коли мають відбутися вибори до Верховної Ради Криму, – це останній шанс для Грача зачепитися у великій політиці.

Для кримських виборах формується "Блок Леоніда Грача". Сам по собі факт, що місцеві комуністи ідуть не під партійним прапором, означає ляпас центральному керівництву КПУ.

Успіх цього проекту може стати чорним днем для Симоненка. Адже тоді Грачу, на відміну від вождя партії, буде чим підкріпити свої претензії на посаду лідера КПУ.

Тому, щоб витримати у внутрішній конкуренції, Симоненку слід показати на виборах президента значно кращий результат порівняно з трьома попередніми виборами, коли він і партія під його керівництвом ледь набирали 4-6%.

Щоб протистояти цій негативній динаміці, Симоненко ініціював висунення єдиного кандидата в президенти від лівих сил. Яким, зрозуміло, має стати він.

Хоча у спілкуванні з зовнішнім світом Симоненко продовжує переконувати, що веде дорослу гру – тобто на перемогу. "Социология убедительно свидетельствует, что единый левый кандидат уверенно проходит во второй тур, то есть разбивает "олигархическую парочку", - стверджує Симоненко в статті на своєму сайті.

Єдиний кандидат на президентських виборах – це лише перший крок для Симоненка. "Мы предлагаем объединененный левый блок и на выборах в Верховную Раду, в местные советы всех уровней, выдвижение мэров городов от левых", - розповів він у інтерв’ю партійному сайту комуністів.

Зрозуміло, що за риторикою Симоненка ховається поглинання інших лівих партій, навіть якщо то будуть дрібні технічні проекти. Це має стати хоч таким-сяким, але трофеєм, за допомогою якого Симоненко доводитиме свою успішність як партійного вождя.

Адже, якщо Симоненко організує на парламентських виборах якийсь блок та хоч трохи покращить результат останніх виборів, то ніхто не наважиться його чіпати. І зрозуміло, що автор цієї ідеї має очолити список – таким чином, Симоненко ще на декілька років продовжить своє перебування на посаді лідера КПУ.

Леонід Грач і уповноважений Фірташа Юрій Бойко

Ідея Симоненка про об'єднання впала на аналогічні депресивні настрої Олександра Мороза.

Лідер соціалістів опинився не в менш скрутному становищі. Останні роки його взявся підсиджувати колишній міністр освіти Станіслав Ніколаєнко. Щоб не допустити участь Ніколаєнка у виборах президента від СПУ, Мороз погодився на балотування Валентини Семенюк.

Але згодом зрозумів, що це означає повне підпорядкування партії кандидату на період виборів. А це – реальний крок до усунення Мороза з посади соціалістичного вождя.

Тому Мороз знову передумав і погодився на переговори про висунення Симоненка єдиним кандидатом.

Таким чином лідер соціалістів міг забрати прапор кандидата в Семенюк, але уникнути звинувачень в егоїзмі, адже сам він теж не збирався балотуватися.

Головна мета для Мороза – пройти до парламенту, і не принципово, якщо це буде зроблено в спільному списку з комуністами.

Іншими словами, пенсіонери української політики наприкінці кар’єри вирішили допомогти один одному.

Кінець "опозиційності" комуністів

На початку липня відбувся пленум Компартії, де Симоненко оголосив про свої амбіції стати єдиним кандидатом від лівих, бо "ни для кого не секрет, что именно Компартия Украины является наиболее многочисленной, организованной и популярной левой партией в стране".

Як і всі роки до того, ключовою ідеєю комуністів для продажу виборцеві є їхнє протиставлення нинішнім керівникам держави.

"Криминалитет захватил всю полноту власти, простому человеку сложно найти защиту", - не втомлюється повторювати Симоненко, забуваючи, що в останні роки комуністи є невід'ємною складовою цієї самої влади.

Раніше комуністи були взірцем опозиційності – максимум участі у владі, який вони собі дозволяли, була посада першого віце-спікера для Адама Мартинюка.

Розбестила комуністів антикризова коаліції 2006 року. Тоді вони отримали реальний доступ до посад і бюджетних грошей.

За квотою КПУ було три міністри – при цьому двома портфелями Компартія поступилася своїм спонсорам.

Так, право призначити міністра АПК за квотою комуністів отримав власник "Нашої Ряби" Ігор Тарасюк – він посадив у це крісло Юрія Мельника.

Портфель міністра промислової політики комуністи відвоювали у Ріната Ахметова, щоб потім цю вакансію заповнив Костянтин Григоришин. Російський бізнесмен призначив на посаду свого ділового партнера Анатолія Головка.

Третім урядовцем від КПУ став міністр охорони здоров'я Юрій Гайдаєв.

Крім того, комуністи отримали від Януковича чисельні посади заступників – міністра надзвичайних ситуацій (Валерій Бевз), міністра вугільної промисловості (Дмитро Петренко), міністра молоді та спорту (Юрій Сизенко), міністра економіки (Сергій Челноков), міністра внутрішніх справ (Василь Мармазов).

І хоча уряд Януковича не пропрацював і року, але коммі втратили право називатися абсолютною опозицією. Побувавши у владі, вони взяли на себе частину відповідальності.

Петро Симоненко та власник "Нашої Ряби", керівник ДУСі Ігор Тарасюк

Після призначення Юлії Тимошенко на посаду прем’єра комуністи швидко знайшли з нею спільну мову. Ключовою тут була тристороння зустріч Тимошенко, Симоненка і Григоришина, де сторони домовилися про взаємну лояльність.

Тимошенко не лише зберегла за КПУ деякі посади заступників міністрів, але й реалізувала нові кадрові рішення на їхню користь.

У відповідь комуністи завжди в критичний момент підставляють плече Тимошенко. Так, не формалізуючи стосунків, КПУ стала частиною влади.

Однак це породило і нові запитання. Якщо присутність комуністів в уряді Януковича можна було виправдати тим, що вони є учасниками коаліції, то їх перебування в команді Тимошенко не знаходить інших пояснень, окрім політичної корупції.

Зараз КПУ деградувала до того рівня, що не гребує другорядними посадами від Тимошенко. Ось деякі з них:

Сьогодні в Мінздоров'я заступником міністра працює Валерій Бідний – зять екс-спікера комуніста Олександра Ткаченка. У МВС заступником міністра є Василь Мармазов – син депутата від КПУ Євгена Мармазова.

Заступником міністра юстиції за квотою комуністів продовжує працювати Володимир Богатир – представник КПУ в Центрвиборчкомі.

Крім того, заступником міністра молоді та спорту й далі перебуває комуніст Юрій Сизенко, а заступником глави Державної податкової адміністрації – Олег Матвєєв, син депутата-комуніста Валентина Матвєєва.

У Мінтрансі заступником працює Михайло Чубай – ставленик комуністів, якого рекомендував Костянтин Григоришин.

На посаді голови Державного комітету архівів працює "червона" Ольга Гінзбург. Уряд Тимошенко вирішив не оскаржувати судове рішення про її поновлення на посаді, а повернув Гінзбург на те місце, яке вона обіймала за часів Януковича.

Варто було Компартії минулого літа не підтримати відставку уряду, як за декілька днів посаду голови Державного комітету лісового господарства посів комуніст Микола Тимошенко.

Також в "Нафтогазі" заступником голови правління працює Вадим Чупрун – він зберіг цю посаду завдяки своєму другові – Петру Симоненку.

Крім того, близьким до комуністів є перший заступник генпрокурора Сергій Вінокуров. За кожного нового генпрокурора, за старого і нового президента він стабільно зберігає цю посаду. Бо щоразу за Вінокурова подають голос комуністи.

На фото 2002 рік. "Герої" ті ж самі

Тобто насправді сьогодні комуністи представлені у владі не менш масово, ніж за часів Януковича. Але це не заважає Петру Симоненку й далі грати в "принципового опозиційного політика".

На останньому пленумі Компартії він поставив перед агітаційним і пропагандистським блоками завдання – "разоблачать антикоммунистическую риторику лидеров Партии Регионов, формировать образ КПУ как единственной действительно оппозиционной политической силы".

"Ющенко, Тимошенко, Янукович, Яценюк – это все "патроны" из одной обоймы олигархического "нагана", нацеленного своим стволом на народ", - не скупиться Симоненко на метафори.

Але складно повірити в опозиційність політичної сили, якщо її вожді аж до дрібниць зрослися з владою. Перші особи партії, Симоненко і Мартинюк, проживають в резиденції "Конча-Заспа". Будинки були передані їм у користування Державним управлінням справами. Тобто тим самим ненависним "олігархічним режимом".