Епітафія національному лідерству українського політбомонду

"Мы несделали скандала– нам вождянедоставало.
Настоящих буйных мало – вот и нету вожаков..."
Володимир Висоцький

Політично стурбоване українство останнім часом все більше намагається намалювати портрет національного лідера, персона котрого б, в ідеалі, відповідала не лише прагненням народу, але й максимально гармонійно вписувалася б в історичні, економічні, культурні, гео- та суспільно-політичні, одним словом, цивілізаційні системи координат, в яких нині власне і перебуває Україна.

Ось і нещодавно я натрапив на дві цікаві публікації на УП Сергія Дацюка та Тараса Плахтія, на цю проблематику. Та й вирішив вставити і свого п’ястка до цієї тематики.

Не занурюючись в глибоку дискусію з авторами цих бачень національного провідника, все ж таки зроблю пару зауважень.

Як на мене, тип національного лідера, запропонований Пацюком, більш відповідає майбутнім лідерам "третьої хвилі цивілізаційних революцій"(згідно Тофлера), котрі б "приймали виклики світу і відповідали на них по новому". Для України ж національні лідери "третьої хвилі" ще не на часі, тим паче, що й в світі із відомих такий, з певними застереженнями, лише один  – Барак Обама.

А наш потенційний лідер нації мусить усвідомлювати – "третю хвилю" цивілізаційних пертурбацій найкраще переживуть лише ті країни, суспільства котрих виявляться найбільш підготовленими до технологічних, інформаційних, інноваційних та пов’язаних із ними економічних, гео- і суспільно-політичних, культурницьких та інших перемін.

І його завдання (чи якщо бажаєте – місія) трохи інші – стати дієвим виразником прагнення української нації щодо зламу постсовкової системи влади в Україні , закладення системних підвалин переходу від совка до демократії і конституційній та іншій законодавчій інституалізації революційних здобутків аби процеси демократизації та консолідації демократії набули невідворотного характеру.

Що стосується Плахтія, то його методологія пошуку ідеального президента абсолютно слушна. Але вона дасть користь лише в тому випадку, якщо ми, скориставшись цією методологією, абстрагуємося від нинішнього виборчого процесу і не будемо її застосовувати задля пошуку якогось химерного ідеалу в середовищі сутнього політбомонду. Все, що ми там зможемо віднайти, це навіть не краще з поганого, а

Гірше з найгіршого, або кого маємо?

Автору вже якось доводилося описувати бачення національного лідера в уяві пересічного українця. І тоді ж я був змушений констатувати: "Нація-лялечка ще тільки намагається перетворитися на метелика. Тому в даний момент вона має непрезентабельний вигляд, і потребує національного лідера, який на три голови вищий за неї та перебуває на тисячу кроків попереду. Тоді в нас усіх, разом узятих, з’являться деякі шанси".

Одна проблема – хто його, такого гарного, обере. І друге – де ви серед діючої політичної еліти таке "харошеє" бачили? Дивишся та слухаєш нинішніх "лідерів нації" і чомусь не приходять на згадку Ганнібал, Атіла, Жанна д’Арк, Черчілль, Рузвельт, де Голь та навіть жоден з Бушів.

Натомість, згадуються або ж Хлєстаков, або ж троянський кінь.

Тим не менше, вже за півроку нам саме із цієї публіки доведеться обирати президента.

Але, давайте домовимося, президентська, прем’єрська, спікерська чи якась інша вища державна посада далеко не завжди може персоніфікуватися з поняттям лідера нації. Як і очільники опозиції лише в силу свого положення не можуть претендувати на національне лідерство. Тим паче, коли мова йде про нашу так звану опозицію та її провідників.

Втім, мені вже якось доводилося констатувати, що ні наша панівна політверства в цілому, ні окремі її політично-олігархічні клани, ні жоден із відомих політичних діячів неспроможні за означенням, в силу своєї совковості, здійснити те, що є сьогодні найнагальнішою проблемою для України – започаткувати глибокі системно-змінні суспільно-політичні та економічні перетворення.

Але, не дивлячись на очевидність цього факту, багато-хто із поважних політологів, продовжують просторікувати про можливість так званих радикальних реформ, у разі перемоги на президентських перегонах того чи іншого кандидата із середовища української постсовкової політеліти.

При цьому вірогідність такого кроку того чи іншого претендента обумовлюється такою купою необхідних сприятливих внутрішніх та зовнішніх чинників, що вона фактично зводиться до нуля.

А сам по собі пропонований процес такого реформування дуже нагадує процедуру обрізання хвоста цуцику, яка здійснюється не в результаті одномоментного хірургічного втручання, а як низка болючих операцій без анестезії вже дорослій собаці.

І до того ж , якось не враховується вірогідність того, що оскаженілий песик може пошматувати і самих горе-ескулапів.

В українських же реаліях для здійснення системно-змінної операції "обрізання совкового хвоста" потрібен не просто талановитий хірург-політик, а особистість здатна на вчинок. Тобто, якщо мову вести про вітчизняних владних достойників, то аби хтось із них побажав би серйозно не лише позмагатися за президентську посаду, а й примірити убрання батька нації, то він би мусив для початку не на словах, а на ділі хоча би дистанціюватися від постсовкового панівного середовища.

Ну, про Юща, Юлю або Янека мова взагалі в цьому контексті навряд чи може йти, бо вони свої шанси, якщо й мали, то вже втратили.

До речі, якось стало по-модньому вішати усіх собак на Ющенка за те, що він на хвилі суспільної підтримки не захотів чи не спромігся бодай започаткувати оті самі революційні зміни (найрадикальніші критики в цьому сенсі говорять про системні реформи, тобто знову ж таки про модернізацію українського совдепа), спрямовані на демонтаж совка.

І це дійсно так – ну, не зміг він, певно, побороти в собі совєтського бухгалтера.

Але з іншого боку, перефразовуючи одного російського барда, так і кортить запитати:

"И что вам Ющенко пенять, коль сами рожею не вышли?".

Бо чому відповідальність за це лише на ньому? Чому Янек у 2006-7 роках, чи Юля за період аж двох "воцарений" на прем'єрській посаді, маючи достатньо серйозну електоральну підтримку та надзвичайно вагомі владні важелі, так і не спромоглися, попри деякі декларації, розпочати системні революційні зміни? (Якщо хто-небудь наведе приклад такої конкретної спроби – з мене пляшка коньяку).

А тому, що – боюсь здатися набридливим – усі вони вкупі з іншим так званим політбомондом – совкові деграданти, здатні продукувати лише одні і ті ж самі за своєю суттю ідеї: як би його відтермінувати власне перебування при навіть не деградуючій, а вже агонізуючій владі.

І обрання ж будь-кого з цих персонажів президентом, стане результатом не стільки електорального волевиявлення, скільки підсумком домовленостей більшості вітчизняних олігархічних кланів, а значить – серйозним гальмом започаткування системних перетворень.

Ну, розмірковувати про шанси персонажів, на кшталт, Богословської, Тігіпко чи Тягнибока це суцільна маніловщина. Тим паче, що нині українське суспільство навряд чи потребує в якості лідера нації Жиріка в спідниці, ще одного невиразного банкіра чи особу, котра заблукала поміж популістсько-радикальними гаслами та тоталітарною ідеологією.

Але ж маємо Яценюка. Цього вітчизняного яппі, українського Обаму, надію нації, чи як там його ще встигли охрестити не в міру улесливі фанати...

Ще раз перегляньте народні прагнення в частині, щодо сфер якими мусить перейматися лідер нації. Особливо ось оце "Нема такої сфери у державному управлінні, бізнесі чи економіці..", – але далі не за текстом, а по факту, – де б не встиг засвітитися цей управлінський та політичний стахановець-багатоверстатник. Здавалось би – ось він лідер нації.

Але слухаєш це молоде обдарування і все більше чуєш, як по формі, так і по суті про реформи, а не про наболілі революційні системні зміни.

(Аби було зрозуміліше про що власне автор в цьому контексті вів і буде вести мову, мені здається необхідним деяке термінологічне роз’яснення.

Реформа (лат. Reformo) – перетворення, котре впроваджується владою з необхідності. Кінцева мета будь-якої реформи – зміцнення та оновлення існуючих державних підвалин, що, втім, не завжди призводить до покращення рівня життя.

А от революцію (від пізньолат. Revolutio,) як якісний стрибок у розвитку, розрив поступовості, відрізняють від реформи, в ході котрої здійснюються зміни якої-небудь частини соціальної, політичної, економічної, інших сфер, без кардинального перетворення підвалин існуючої системи.

Що в нашому конкретному випадку означає злам зашкарублої вкрай зареформованої посткомуністичної (або ж постсовкової) квазідемократичної системи державно-суспільних взаємовідносин і закладення підвалин розбудови дійсно демократичних Української держави і суспільства ).

Можуть зауважити – це хоч і цілком принципові та основоположні, як для претендента на лідера нації, але все ж таки слова. А судити такого претендента треба також і за діями.

Гаразд. Давайте про дії.

Так, Яценюк час от часу підкреслює свою буцімто усуненність від нашого політбомонду. Він навіть десь заявляв, чи то про відмову від депутатських привілеїв, чи то про складання з себе недоторканності, чи то про самопозбавлення від усієї цієї синекури гамузом. Але, маючи при цьому на кишені депутатського мандата, все це, знову ж таки, лише слова.

А була ж у нього чудова можливість.

Полишаючи спікерський фотель, не затягувати тую процедуру до непристойної паузи, на кшталт коли ти, будучи тамадою і ляпнувши щось не те, скандально розпрощався із учасниками застілля, а потім мнешся в коридорі перед вихідними дверима в надії, що ті спам’ятаються і от-от позвуть тебе назад.

А ляснувши по парламентській трибуні – на додачу ще й заяву про складання депутатських повноважень, так гримнути верховнорадівськими дверима, щоб гул ще й досі лунав в електоральній свідомості.

Не спромігся, не схотів, не прорахував, а мо просто переляк трафив від жахіття податися в глуху опозицію? Це сьогодні вже й не так важливо.

Бо тепер Яценюку пригадають інші дії, які не те що лідеру нації, але й навіть кандидату в президенти навряд чи личать.

І ябедничество на кобрівського полковника Кожу Ющенкові, котре більш притаманні ображеному хлопчаку-плаксі, ніж хай і не першій, але й не другій за посадою особі в державі.

І кусання чиєїсь нардепівської кінцівки в ході чергової парламентської штурханини.

І після виходки Ратушняка, багато-хто з’ясує, за що власне б’ють по морді, а не по паспорту.

І сумбурну, якусь панікерську поведінку, мабуть від усвідомлення можливого випадіння із першої політбомондівською шереги, якраз напередодні проголошення ПРіБЮТ-івської ширки, яка між тим так і не склалась.

І це замість того, аби звернутися від імені свого Фронту із закликом до народу про організацію активного спротиву загрозі узурпації влади в країні – ще один дієвий і напевне останній втрачений шанс.

І подібна млява безхребетність притаманна не лише Яценюку. Чому той же Гриценко, здавалось би "ну, справжній полковник", досить переконливо поторочивши на парі-трійці ток-шоу про системні зміни, тут таки видав на гора косметично-реформаторську Конституцію порядку, яка до революційних перемін, особливо в частині громадянських прав і свобод, має таке ж відношення, як військовий статут до Білля про права.

Між іншим, десь із півроку тому я поспитав наближеного до "Громадянської позиції" знайомого політ технолога: а чом би Анатолію Степановичу, замість закликів до активних громадян "підставляти свої плечі, знання, досвід недієздатній державі" задля "наведення порядку в країні", просто не податися задля того ж в беззаперечну дієву опозицію до сутньої влади з одночасною апеляцією до народонаселення, а на підтвердження своїх намірів не скласти депутатські повноваження?

У відповідь цей інженер політичних душ замахав на мене руками: "Що ти, що ти – депутатство це чудовий стартовий майданчик у президентській виборчій гонитві!".

А, як на мене, теперішнє депутатство – це шлях до політичної могили вже завтра, про що, між іншим, свідчить рейтинг в межах статистичної похибки того ж таки Гриценка вже сьогодні.

Ну, про Литвина можна було б і промовчати. Бо навіщо він потрібен країні, з’ясувалося тут-таки, як він вдруге вгніздився в спікерська крісельце.

Але, як на мене, надзвичайно промовистим став той факт, що як тільки наш спікер почав публічно ганити прогнилу систему влади, розповсюджуватися про необхідність не реформ, а системних перетворень, натякаючи на можливі власні апеляції "до гніву народного", як перелякана система відразу ж в українській глибинці відшукала Пукача.

Зачекайте, далі буде ще цікавіше. Злив вбивчого компромату в ході цих виборчих забавок, схоже, набере таких масштабів, що, власне, впору буде говорити про самознищення агонічної системи постсовкової влади в Україні.

А самі ж учасники цієї бойні, попри все, будуть знов і знов шукати захисту в старій владній системі координат, бо ще раз вивести людей на майдани цим деградантам навряд чи пощастить.

І кого б не обрали президентом із числа персонажів зі старої заяложеної політбомондівською колоди, лаври національного лідера йому не світять, а значить і президентство його, швидше за все, буде нетривалим.

Якщо воно взагалі відбудеться?..