Підміна цінностей

Нещодавній візит патріарха РПЦ Кирила загострив внутрішні міжконфесійні протиріччя у православ’ї. Усі навперейми почали говорити про його політичний підтекст. Однак хотілося б акцентувати увагу на іншому.

Як не дивно, сам патріарх наголошував на пастирській меті свого візиту. Проте вийшло щось зовсім не так, як виголошувалося.

У першу чергу, хотілося б звернути увагу на те, що сьогодні православна церква (РПЦ), яка нараховує біля 1200 парафій, аж ніяк не переймається справді православною мораллю своїх мирян. Це також стосується й інших українських православних Церков. Щоправда, їхній вплив набагато менший.

Адже на початку 1990-тих, як гриби після дощу, у багатьох селах почали будувати/відбудовувати православні церкви, здебільшого Московського патріархату. Йому першому, маючи за собою підтримку Москви і української влади, вдалося закріпити за собою переважну більшість нових парафій.

Проте їхній вплив на людей, зокрема у селах, виявився надзвичайно обмеженим. Після сімдесяти років радянського режиму, коли віра в Бога щонайменше означала кінець кар’єрного зростання і перебування поза активним суспільним життям, коли люди потай вірили і хрестили своїх дітей, коли проти віри в Бога було спрямовано всю ідеологічну міць комунізму — залишитися справді віруючою людиною було вкрай важко.

За цей час фактично було втрачено православну традицію, мораль і, зрештою, віру.

Мене непокоїть, що Церква, маючи такі ресурси, неабияку матеріальну підтримку від сильних світу цього, вже не кажучи про власний неоподатковуваний бізнес, не звертає уваги на потреби своїх мирян!

Для багатьох жителів українського села було неважливо якого патріархату церква, аби православна. Позиція церкви зводилася до того, що предки селян та й самі селяни з їхньою консервативністю, автоматично повернуться до православ’я. Але так не сталося.

Досить поглянути на віковий склад прихожан. Переважна більшість з них зараз пенсіонери, які на старість повірили в Бога, бо життя скоро закінчиться і для них питання відпущення гріхів є актуальним.

Молодь та люди середнього віку приходять до Церкви лише на великі свята: Різдво, Великдень, Трійця. Для них це є чистою формальністю, максимум традицією, яка втратила свій духовний православний смисл.

Хто з нас знає куди треба ставити свічки, кому молитися, щоб здати, приміром, вступні іспити чи сесію? У церквах вже є навіть надруковані інструкції для цих "православних".

Православна церква нічого не робить для того, щоб люди повірили розумом і серцем у Бога. Хіба що інколи свариться з Ватиканом, бо вважає Україну канонічною територією РПЦ МП, не думаючи про те, що для завоювання і утримання "духовних територій" треба докладати якихось зусиль.

Багато хто з нас може розказати бувальщину про православних священиків, які назбиравши грошей з вірян, поводилися негідним сану чином. Як не дивно, багато хто з них і досі служить в Церкві.

Виникає цілком резонне запитання: а як і що можуть проповідувати такі священики? Ба більше: хто їм повірить? На Церкві лежить відповідальність і за те, що в житті настало моральне розтління, зросли злочинність, пияцтво, наркоманія… Особливо в селах.

Адже не маючи моральних "гальм" людям легше вчинити щось погане. Яскравим прикладом є статистика з ВІЛ/СНІДу.

Переважна кількість хворих зосереджені у південно-східних областях, там, де морально-етичні норми православної християнської культури були найбільше знищені і насаджені нові пролетарсько-радянські. І православній церкві є чому непокоїтися.

До речі, саме на Донбасі кількість протестантських громад перевищує православні, бо вони дійсно вірять в Бога і сучасно відповідають на запити людей. Тому візит на Донбас для патріарха Кирила є знаковим. Цим самим він намагається змінити ситуацію з втратою популярності православ’я на Донбасі.

Київ теж є досить показовим містом. Хоча для РПЦ це і Єрусалим з Константинополем, проте тут дуже міцні позиції протестантів з досить яскравим представниками, як-от Сандей Аделаджа та інші.

Якщо РПЦ та інші православні церкви не будуть займатися місіонерською діяльністю у суспільстві з пасивною релігійністю, то ми невдовзі перетворимося на протестантську країну.

А передумов для цього вистачає.

Духовенство вже зраджувала своїх мирян. Після Берестейської унії 1596 вищі духовні чини фактично відмовилися від ідеалів православ'я. Але тодішня ситуація значно відрізняється від нинішньої, бо то була зрада невеличкої купки святенництва. А миряни натомість залишалися вірними Церкві.

Зараз все інакше. Церква втрачає свою паству, а святенництво переймається проблемами політичних формальностей, замість займатися духовним зціленням людей. Це і продемонстрував візит патріарха.

 

Олександр Ляпкало, для УП