Оксамитові перспективи України в контексті реформації совка
Прагматичні революції сучасності . Частина друга
Багато-хто обізнаний із явною подібністю низки суспільно-політичних та економічних процесів, що передували оксамитовим революціям , подіям, які відбувались в совковий і відбуваються в нинішній постсовковий періоди України.
Але, аби краще усвідомити та спробувати дати відповідь на колись сформульоване Кучмою питаннячко: де ми знаходимося і що із цією бідою робити?, сьогодні я хотів би зупинитися головно на так званих "соціалістичних реформах", які, власне, і стали предтечею оксамитових революцій.
В якості ж прикладів я буду, як і раніше, переважно використовувати досвід трьох східноєвропейських країн: Польщі, Угорщини та Чехії-ЧСР-ЧССР та частково Прибалтики.
Чому саме ці країни, а не, наприклад, Румунія чи окремо взята Словаччина? А тому, що розвиток подій, на думку низки українських дослідників, в постоксамитовий період і до певного моменту, був надзвичайно схожим із тими посткомуністичними інерційними процесами, які відбувалися в перші роки незалежності і тривають в Україні донині.
Ну, совковий та оксамитовий досвід Словаччини я врахую коли мова йтиме про ЧССР-ЧСР.
Що ж стосується постоксамитового періоду Словаччини та Румунії, то, нажаль, попри його надзвичайну аналогічність відповідному українському періоду застосувати цю тотожність можливо лише як порівняння. І не більше того. Бо з певного моменту громадянські суспільства (ГС) цих країн спромоглися змусити власні постсовкові керівні еліти таки піти на компроміс та знайти шляхи порозуміння із власними народами.
І розвиток подальших процесів там пішов у цілком легітимний виборчий спосіб за чесько-польсько-угорським варіантом.
Україна ж два свої шанси знайти таке порозуміння втратила. Вперше – відразу після того, як незалежність гепнулась як недозріла груша нам на голову. Вдруге – коли ми, наволавшись до несхочу на майданах у 2004-5 роках, за давньою національною традицією розбіглися по хатам очікувати: коли ж нам прямо до оселі доставлять громадянські права та свободи із іншою демократією посланці від Юща, Юлі чи котрогось із помаранчевих генералів.
Третього шансу на порозуміння, з огляду на рівень нашої ж довіри до всієї української панівної верстви, ми вже самі не мусимо їм надавати. Або ми їх тотально приберемо з політичної арени, або ми тоді не нація.
Що ж стосується оксамитового досвіду Румунії, то з огляду на хаотичність, сумбурність, малоорганізовану стихійність, а головне певну кривавість тих подій, то вони якось не надихають аби бути взятими за взірець. Тим паче, що румунський варіант, як таку собі методу спускання пару та іншого народного незадоволення, схоже, взяли на озброєння ФСБешні майстри провокацій. Що ми побачили нещодавно в Молдові.
І якщо, не дай Боже, у нас почнеться розігруватися який-небудь румуно-молдовський протестний варіант, на кшталт виходу на вулиці декількох сот погромників із гаслами "Геть усіх!", очолюваних Дімою-літератором, Юрою-авантюрником, чи якимись іншими пабатами, то я руб за сто даю – за всім цим дійством в решті-решт обов’язково вилізе ФСБ-ешно-кремлівське або наше доморощене олігархічно-владне мурло.
Дарма, що нині у них така приваблива радикальна риторика, а подекуди і відомі в Україні своєю незаплямованою репутацією поодинокі персонажі.
Що ж стосується більш масових стихійних бунтів в Україні... про їхню вірогідність, наслідки та те, як цьому можна запобігти, ми поговоримо іншим разом, поки констатувавши – румунський сценарій для України не є найприйнятнішим.
А от досвід швидкоплинності, організованості, ефективності та прагматичності оксамитових перетворень в Польщі, Угорщині, Чехословаччині та Прибалтиці для нас набагато цінніший. Як ближчий і досвід знаходження цих країн в умовах окупації, в якій власне до 91 року перебувала і сама Україна, на відміну від Румунії, котру таке щастя майже оминуло.
Так от, практично всі країни Східної Європи та Балтії, після того, як їм в умовах совєцької окупації були нав’язані маріонеткові так звані соціалістичні уряди, пережили період сталінізації.
Як і в Україні, цей період характеризувався насильницькою колективізацією, соціалістичною індустріалізацією та іншою соціалізацією майже всіх сфер економіки із одночасною ліквідацією приватного сектору, а також масовими репресіями, спрямованими в першу чергу на нищення культурницької, промислово-фінансової, військової, політичної та інших національних еліт.
Одна відмінність від України полягає лише в тому, що сталінізація там тривала значно коротший термін, а в Польщі, ЧССР та Угорщині пов’язані з нею процеси не стали такими глибинними та жертовними, як у нас чи навіть у прибалтів.
І, можливо, саме тому процеси десталінізації в цих трьох країнах трансформувалися в так звану "реформацію соціалізму" значно раніше, ніж в Україні чи Прибалтиці.
В Угорщині поштовхом для таких реформ стало відоме Будапештське повстання 1956 року. Не дивлячись на його придушення совєцькими військами та репресіями щодо лідерів повстанців (включно із фізичною ліквідацією багатьох з них в тому числі і прем’єр-міністра Імре Надя), нові керівники країни на чолі із генсеком Яношем Кадаром були просто змушені вже на початку 60-тих започаткувати реформи соціалізму аби не спричинити нового народного вибуху.
І хоча ці реформи тривалий час торкалися головно економіки і часто-густо носили суто косметичний та витратний характер, тим не менш у 1989 році вони завершилися приходом до влади оксамитової команди Йожефа Антала.
В ЧССР таке реформування розпочалося із відомої Пражської весни 1968, котра теж, як відомо, завершилася совєцькою окупацією та репресіями щодо лідерів розбудови "соціалізму з людським обличчям". І знову ж таки новий генсек Людвіг Свобода був змушений вдатися до обережної реформації соціалізму в бік лібералізації економіки(так звана нормалізація), а вже його наступник, Густав Гусак, цей процес дещо радикалізував, що й завершилося, в решті-решт, оксамитовою революцією.
В Польщі подібні реформи, знову ж таки після масових заворушень в Гданську, Гдині та Щецині (1970 рік) розпочав Едвард Герек, а продовжив Войцех Ярузельський, котрий кінцево, в результаті домовленостей так званого "круглого столу" із опозицією, фактично, змушений був передати владу від ПОРП "Солідарності".
Слід зауважити ще й те, що десь на початку 80-тих ці процеси реформування почали ставати більш радикальними і чим далі, попри окупаційний статус цих країн, набувати ендогенного характеру.
Комуністичні режими, в першу чергу, задля власного ж збереження при владі, намагалися не лише внести ринкові елементи в планову економіку, але й лібералізували суспільно-державні стосунки, надаючи ширших індивідуальних громадянських прав громаді.
Це, в свою чергу, посприяло появі в цих країнах зародків ГС – перед усім формуванню низки нових, чи то виходу із такого-собі напівпідпілля раніше утворених, опозиційних громадських організацій та рухів. А після того, як в Совєцькій метрополії почалася горбачовська перебудова, то суспільства цих країн до всього ще й отримали свободу слова у вигляді так званої гласності.
Всі ці фактори, вкупі із гарантіями кремлівського керівництва про невтручання у внутрішні справи, дозволили, в решті-решт, громадянам цих країн, об’єднавшись навколо опозиції, змусити свої комуністичні режими провести вибори за новими демократичними правилами і здійснити оті самі оксамитові революції.
В Україні ж подібні реформи з модернізації та лібералізації совка розпочалися набагато пізніше – одночасно із горбачовською перебудовою і десь, аж до 1990-го в значній мірі мали екзогенний характер. Тобто в Україні могло робитися не більше того, що дозволяв Кремль, або ж не мало виходити за межі порад, які лунали з Капітолійських пагорбів.
В цьому сенсі дуже промовистими були виступи у тодішній ВР України начальника Генштабу Міноборони СССР Мойсеєва та Буша-старшого. Перший категорично заперечував формально узаконену Декларацією про державний суверенітет право громадян УРСР нести армійську службу лише на теренах України, а другий – радив українцям шукати шляхи до незалежності лише в кордонах Союзу.
І не так вже й важливо сьогодні чому московське та вашингтонське керівництво в той час дуділо в одну щодо України антинезалежницьку дуду. Справа в іншому – процеси демократизації, лібералізації економіки, а особливо реформування совка почали носити в Україні переважно ендогенний характер лише опісля отримання незалежності, а у вищезгаданих країнах задовго до оксамитових революцій.
Як на мене, цей нюанс надзвичайно важливий. Бо, як я вже згадував минулого разу, згідно розробленої О’Доннеллом і Шміттером (1988) ендогенної концепції демократичного транзиту, процеси реформ соціалізму в східноєвропейських країнах від початку 80-тих і до самих оксамитових революцій, відповідають першій фазі цього транзиту – лібералізації та реформації старої системи влади.
А завершується ця фаза в теорії домовленостями поміж старою владною та новою опозиційною політелітами, в результаті котрих, остання повністю чи частково перезавантажує першу у всіх інститутах влади.
На практиці ж це набуло більш поширеної назви – оксамитова революція, а методологічно саме перезавантаження відбувалося, як виборчим шляхом, так і через люстрацію із подальшою інституалізацією в другій транзитній фазі демократичних здобутків революції в законодавчому полі.
В Україні ж перша фаза демократичного транзиту так і не була доведена до свого логічного завершення, а набула інерційно-циклічного характеру реформації совка. Чому циклічного? Бо ми мали щастя пережити горбачовську, кравчуковську, кучмовську реформації, а зараз переживаємо "рехвормацію" усього раніше "нарехвормованного".
І ці процеси свідчать лише про одне – повну неспроможність та деградацію нашої постсовкової панівної верстви, що було також характерним і для комуністичних режимів у країнах Східної Європи та Балтії напередодні оксамитових революцій.
А ще я хотів би зупинитися на одному нюансі соціалістичних реформ. Не аналізуючи причин чому, слід сказати, що всі вони були надзвичайно затратними. В Угорщині реформи Кадара стали можливими лише завдяки "братній" фінансово-економічній та сировинно-технічній допомозі СССР.
Але на всіх потуг Союзу не вистачило, і тому в Польщі та ЧССР їхні соцреформи вже проводилися на американські кредити, котрих поляки нахапали аж $ 30 мільярдів, а чехи, за різними оцінками, від 10 до 15.
Між іншим, це слід би було знати любителям просторікувати про мерликанське бабло, за котре буцімто здійснювались оксамитові революції.
Не революції, а соцреформи. І хоча на словах США начебто вибачили Польщі та Чехії борги комуністичних режимів, насправді ж, цим двом країнам довелось розплачуватися досить ризикованою згодою на розміщення на їхніх територіях американських систем ПРО.
А от угорцям пощастило більше, бо вони за свої реформації завинили Союзу, котрий програв у холодній війні битву за Східну Європу американцям. І най Росія і проголосила себе спадкоємицею СССР – таке вже жорстке правило воєн: переможеним ніхто і ніколи ніяких боргів не повертає.
До речі, вам ситуація з американськими кредитами та соцреформами, на які вони здійснювалися, нічого не нагадує? Кредити МВФ та Тюлькин прорив, чи як він там зараз антикризово зветься – мені так дуже.
Ну, про саму реформацію совка по-українськи і як цей процес можна завершити я вже якось писав. А вже сьогодні не даремно акцентую увагу на концепції О’Доннелла і Шміттера, бо згідно їх теорії (підтвердженій на практиці у згаданих країнах), як тільки-но процеси першої фази реформації старої системи влади починають поширюватися із економічної в суспільно-політичну сферу, то лібералізація та демократизація набувають невідворотного характеру.
Вони також передбачили, що в разі коли таких домовленостей не відбувається, процеси реформ можуть набути інерційного характеру. Як, наприклад, свого часу в Болгарії, Румунії чи Словаччині, або ж нині в Україні чи Білорусі.
Інша справа, що ці американські суспільствознавці, описуючи завершення першої транзитної фази, здебільше говорять про домовленості поміж готовим до змін суспільством, в особі опозиції, та старою владною політелітою про правила передачі влади та подальшого співіснування. А от про системні зміни, як революцію, майже ні слова.
Ну, теорія вона на те й теорія, щоб її творчо розвивати. Як це зробили в революційний спосіб східноєвропейці та прибалти через декілька років після появи самої ендогенної концепції.
І що заважає нам в той таки революційний спосіб завершити наші інерційні процеси реформації совка? Най той спосіб буде називатися домовленостями, тільки диктувати їх мусить суспільство, попередньо поставивши владу у найнезручнішу для останньої капітуляційну позицію.
І для цього ми маємо всі передумови і навіть переваги в порівнянні із східноєвропейцями напередодні оксамитових революцій:
- деградуючу і навіть агонічну вкрай "зарехвормовану" постсовкову владу;
- 70-80% - незадоволеного тією владою народонаселення;
- 10-15% – середнього класу та близько 40% – працездатного населення, котре прагне таким стати;
- ми давно вже не є окупованою країною;
- мінімалізовані, у зв’язку із кризою, зовнішні впливи;
- ми маємо най і куці, але незрівнянно більші, ніж у східноєвропейців в період їхніх реформацій, громадянські права і свободи. Починаючи від свободи слова чи багатопартійності і до права громадян, об’єднавшись у громадські організації та рухи, влаштувати сутній владі кирдик.
От саме останнього нам і не вистачає – створити потужний опозиційний, я би сказав, неодисидентський, антисовковий рух.
Ви готові до цього? Я – так! Так, давайте про це наступного разу і поговоримо...
Автор щиро вдячний за інтелектуальне сприяння, а особливо за технічну допомогу в написанні циклу "Прагматичні революції" Олексію Толкачову, Володимиру Довжанському та редакції УП.
 |
Валерій Семиволос, Харківська область, село Губарівка, для УП
