"Несвідомий" вояж президента
Днями президент Ющенко здійснив несподіваний та доволі дивний візит до Польщі, де взяв участь в урочистостях з нагоди відзначення 440-тої річниці підписання Люблінської унії.
Які ж то такі незаперечні резони змусили його відірватися від захоплюючого внутрішньополітичного трилера та в котрий раз щодуху мчатися на побачення із "добрими" сусідами?
Прес-служба незабарилася роз’яснити, що актуальність візиту президента обумовлюється необхідністю продовження процесів історичного примирення, вирішення проблемних питань гуманітарного характеру.
"Люблінська унія належить до числа тих подій, чиє значення належить не лише кільком націям, але й усьому простору нашої цивілізації" – дещо високопарно, але в цілому справедливо зазначив Віктор Ющенко. Ну що ж, на перший погляд, гідна та переконлива підстава для офіційних відвідин.
Справді, сьогодні ніхто не намагається применшити значення тієї надзвичайно важливої, доленосної події, яка докорінно перекроїла політичний ландшафт Східної Європи та визначила напрям історичного розвитку кількох великих народів більш, ніж на два століття.
Люблінська унія 1569 року завершила процес об’єднання Великого князівства Литовського і Польщі в єдину федеративну державу – Річ Посполиту.
Внаслідок цього державно-політичного акту на мапі Старого Світу з’явилася могутня наддержава зі столицею у Варшаві, що простяглася від моря Балтійського до моря Чорного.
Нині у Польщі повним ходом йде пошук власних великодержавних коренів. І свою ідентичність у вимірі Великої Польщі вони вбачають у славному минулому, а найславніші його сторінки якраз і починаються з Люблінської унії.
Теперішня політична еліта Речі Посполитої намагається не лише реанімувати, а й модернізувати польський національний міф під гаслом "від Люблінської унії до Європейського Союзу", тим самим перебираючи на себе лаври творців прообразу унії Європейської, тобто Євросоюзу.
Звичайно це, м’яко кажучи, перебільшення.Але у справі піднесення національної гідності всі засоби хороші.
Тому не дивно, що більшість сучасних поляків сприймає Люблінську унію як величну та незабутню подію власної багатовікової історії.
Якщо для поляків Люблінська унія є подією зі знаком плюс, то в українській історіографії та суспільній думці вона здебільшого трактується вкрай негативно.
Що ж приніс українському народові післяунійний період?
За результатами унії Київщина, більша частина Волині, Брацлавщина і Підляшшя були фактично анексовані Польською Короною. Таким чином, закріплювалася юрисдикція Речі Посполитої над усією Лівобережною та Правобережною Україною за винятком Буковини, Закарпаття, Чернігівщини та Сіверщини.
Розпочалася широка експансія польських світських і духовних феодалів в Україну, яка нерідко здійснювалася жорсткими військовими методами. Влада, багатство та привілеї все більше зосереджувалися в руках польських панів.
Встановлення фільварково-панщинної системи призвело до повсюдного і повного закріпачення українських селян та їх нещадного визиску.
Примусово утверджувалося панівне, привілейоване становище "вищої" польської мови, культури, освіти, права, католицької церкви. Натомість узвичаїлася дискримінація українського населення як представників "нищої раси".
Під тиском суспільного оточення значна частина політично свідомої української еліти спольщувалася, масово переходила у католицизм, а відтак угасає сама ідея української державності.
Український народ опинився на межі втрати своєї національної ідентичності та цілковитого розчинення у польсько-католицькій стихії.
Та, як кажуть, немає лиха без добра. Посилення соціально-економічного, політичного і національно-релігійного гніту на українських землях після Люблінської унії вивело з двохсотлітнього оціпеніння свідомість української спільноти для опору й боротьби за виживання, що згодом вилилося у широкий культурно-освітній та національно-визвольний рух.
Так все ж таки, що святкував Ющенко в Польщі? Можливо, роковини утворення федеративної держави саме "трьох" народів, які зливалися в "єдине нерозривне тіло".
Але ж при укладенні унії Україна, як юридична сторона, не фігурувала, думкою українського народу ніхто не цікавився, і у подальшому Річ Посполита не трансформувалася з дуалістичного утворення в тріадне: Польща – Литва – Русь. Отже, це не був історичний вибір українського народу.
Ба більше, як зауважив із цього приводу Грушевський: "прославлений пізніше як акт любові, братерства, пожертвування, в дійсності сей сойм (сейм у Любліні) був ланцюгом насильств на чужих переконаннях, на чужих правах, довершених пресією державної влади й тяжких політичних обставин".
Якщо ж остаточно розставити всі акценти, то український елемент завжди залишався чужим та під’яремним в цій недружній йому державній конструкції.
Можливо, Ющенко осмислює унію як відправну точку процесу українського націєтворення, який бурхливо спалахнув у горні Хмельниччини XVII століття?
Але ж не треба забувати, що український національний міф зводився як суто антипольський, оскільки Люблінська унія принесла в Україну економічне і національне уярмлення, розбрат, кров та запустіння.
І виникнення братств, полемічної літратури, козацтва… стало реакцією на політику насильницької полонізації, окатоличення та колонізації краю, здійснювану польсько-литовською державою.
Можливо, президент намагається віднайти витоки євроінтеграційних устремлінь України ще в тій далекій добі, коли перші лицарі українського духу вийшли на орбіту західноєвропейської культури, освіти, науки?
Але ж ця вузька стежка у європейський простір зусиллями польської сторони була встелена кістьми та залита кров’ю українського люду.
А, можливо, відповідь лежить на поверхні. Йому просто надзвичайно кортіло вдягнути мантію почесного доктора Люблінського католицького університету ім. Івана Павла ІІ...
Як би там не було, з огляду на історичні реалії, абсолютно неприйнятною видається участь президента України у відзначенні цього "контраверсійного" ювілею, а говорячи просто: роковин поневолення та приниження українського народу.
Адже духовно здорова нація зазвичай святкує власні звитяги та перемоги, а не відзначає днини приниження, болю і кривди.
Важко навіть уявити, що поляки коли-небудь святкуватимуть ювілей Третього поділу Речі Посполитої між Росією, Прусією та Австрією, а чехи – річницю Мюнхенської угоди 1938 року. Українці ж чомусь знову опинилися "попереду Європи всієї".
Ющенко неодноразово гучно заявляв про те, що він "ніколи не був і не буде хохлом, ніколи не був малоросом і ніколи ним не буде". Також він полюбляє наголошувати, як йому соромно та прикро від того, що українські політики все ще залишаються малоросами і хохлами і не відстоюють національні інтереси.
І треба віддати йому належне, серед вітчизняного політикуму він один із не багатьох, хто дійсно переймається проблемами національної ідентичності, національної ідеї, національного інтересу.
Втім, попри усію національну стурбованість Віктора Ющенка, якимось однобоким виглядає його українофільство, коли антиросійські інтенції замішуються на нічим не обґрунтованому низькопоклонстві перед Заходом.
Звичайно добре, що президент дозрів до того, аби не святкувати спільно з Росією іншу "вікопомну" подію – 355-річчя Переяславської Ради, в результаті якої Україну приєднали до Московського царства, і визнати її чорною сторінкою нашого минулого, яка згубно позначилася на історичній долі українського народу.
Проте державного мужа від політичного фігляра якраз і відрізняє послідовність у своїх діях та поглядах.
Якщо декларуєш власну українськість, публічно заявляєш про те, що раз і назавжди вичавив із себе "холуйство", то мусиш визнати: і Люблінська унія, і Переяславська рада – події одного порядку, внаслідок яких українські землі лише змінювали імперських господарів.
Звісно, ніхто не заперечуватиме права поляків чи литовців пафосно вшановувати ювілей цієї дійсно непересічної та пам’ятної для них події.
Однак українцям на чужому "святі життя" точно не місце.
Нині взаємини між Україною і Польщею виглядають набагато гармонійнішими, аніж з іншими країнами. Водночас, за достатньо дружньою загальною атмосферою двохсторонніх відносин не можна не помітити певних особливостей політики Речі Посполитої в українському напрямку.
У польських ЗМІ нагнітається антиукраїнська істерія. Молодше покоління поляків виховується на антиукраїнській літературі. На повну силу використовується історія як потужна зброя для поновлення власного політичного та культурного впливу на східних кресах.
Вони йдуть ще далі, насаджують із відвертою зухвалістю інакшу історичну пам’ять українцям через спотворене трактування минулого.
Все це міг на власні очі побачити Ющенко на урочистостях із нагоди присвоєння йому звання почесного доктора Люблінського Католицького Університету, коли одіозний ксьондз Тадеуш Ісаковіч-Залєскі викрикував образливі для президента і України гасла на зразок "Віктор Ющенко ославлює вбивць з ОУН-УПА і ставить пам’ятники вбивцям з СС "Галичина".
І такі антиукраїнські проекти, які провадяться реакційною частиною польської спільноти, свідомо чи несвідомо, освячує президент України своєю присутністю на річніці національного погрому.
Висновок напрошується один: якщо зрікаємося власної історичної долі, тих величезних зусиль і тих жертв, які приніс наш народ у борні за Українську державу, то пориваємо з минулим, втрачаємо власну легітимність, уподібнюємося тим "временщикам", які живуть одним днем, і не думають про майбутнє.
Не можна не погодитися з тим, що треба розвивати дружні відносини з сусідами, досягати історичного примирення між народами.
Українці готові, згадавши слова папи Івана Павла ІІ, "поставити вище те, що нас об’єднує, а не те, що розділяє, щоб разом будувати майбутнє, засноване на взаємній повазі, на братерській співпраці та істинній солідарності".
Чи потрібно при цьому принижуватися? Однозначно – ніколи.
 |
Ігор Радзієвський,кандидат наук з державного управління,спеціально для УП
