"Принцип дії" верховенства права

Судочинство, головною засадою якого є поняття справедливості як невідворотності покарання, є злочинним.

Пропоную короткий глосарій:

право – принцип збереження священної рівноваги світу, виникає як необхідність компенсаторних суспільних зусиль у разі порушення такої рівноваги;

справедливість – принцип адекватності компенсаторних суспільних зусиль порушеному праву;

верховенство права – категорична вимога компенсаторних суспільних зусиль на відновлення рівноваги світу, визнання цієї рівноваги священною.

Аби зрозуміти про що йдеться, варто звернути увагу на всю систему влади стосовно подій минулих та майбутніх й описати одне ставлення як апостеріорність інше – апріорність.

Судова влада винятково апостеріорна, тож для того, щоб суд розпочав те, що називається провадженням, обов’язково має наступити (здійснитися) якась подія. Конституційного Суду це правило стосується так само, як і якого іншого.

Законодавець виписав усі події, судити (про) які має повноваження КС, а позаяк ці події мають характер офіційних документів, і вони мають бути витлумачені на відповідність адекватним чином, тож законодавець уповноважив тлумачити ці документи офіційно.

Таким чином законодавець описав Конституцію як апріорну передструктуру розуміння усіх подій, віднесених до юрисдикції КС, і навіть тих, які стосуються можливих змін самої Конституції.

З такої точки зору зрозуміло, що КС повноважний тлумачити закони України, притому кожне посутнє тлумачення, в силу безапеляційності судового рішення чи висновку, має бути внесено до відповідного закону як частина цього закону.

Натомість тлумачити (офіційно чи "неофіційно")Конституцію України, у той самий час використовуючи її ж як апріорну передструктуру тлумачення (розуміння), можливим не уявляється, позаяк тлумач, у такому разі, впадає у пастку тавтологічно структурованої пізнавальної спроможності розуму.

Інакше кажучи, ніщо не може бути зрозумілим з самого себе, означено само через себе. Крім того, безапеляційність судового тлумачення призводить до нелегітимного внесення змін та поправок до Конституції України.

Одне таке доповнення призвело до того, що у разі перемоги на найближчих президентських виборах громадянин Ющенко, ухвалити нову Конституцію, або ж внести зміни до діючої буде фактично неможливо, в силу усе ще чинного рішення КС про третій термін громадянина Кучми.

В задачі питається: яких потрібно докласти суспільних зусиль, щоб це офіційне тлумачення КС від 25 грудня 2003, з яким легко впоралася б Центральна виборча комісія, якби подія, яку КС розглядав лише у якості теоретично можливої, настала! (себто якби Кучма балотувався на президенти ще й у 2004)– відмінити?

Показовим є рішення КС (2007 року) справи про "звільнення зазначених осіб з посад" – міністрів президентської квоти без подання президента.

Нелегітимне – без схвалення 2/3 парламенту – доповнення Конституції словами "Верховна Рада України може реалізувати своє повноваження щодо звільнення з посад Прем’єр-міністра, Міністра оборони, Міністра закордонних справ України і без подання Президента України", призвело до нечуваної досі особистої відповідальності членів Кабміну.

До цього доповнення єдиним способом припинення повноважень живого і здорового державного діяча (політика) була відставка, себто звільнення за власним бажанням чи за станом здоров’я. Кабмін міг піти у відставку лише усім складом – принцип колективної відповідальності. Натомість КС прирівняв членів Кабміну за статусом до Голів комітетів – державних службовців, яких звільняють за ті чи інші персональні "недоліки у роботі" – принцип особистої відповідальності.

Як на мене – хіба той, хто не хоче бачити, не бачить, що весь теперішній кавардак з порожніми міністерськими кріслами спричинив своїм тлумаченням Конституційний Суд.

Так зване "системне" тлумачення, себто пояснення однієї норми Конституції за допомогою інших (хай би навіть, в ідеальному разі, – всіх) неможливе, тож неприпустиме.

Якби селянин звернувся до суду пояснити, чи може він заорати сусідське поле, і суд прийняв це звернення до розгляду, можна було б це зрозуміти і навіть вибачити.

Але коли люди, у чиїх руках інтелектуальні можливості цілої нації і навіть понад те, вдаються до суду з проханням розтлумачити, чи законно їм буде вчинити отак і отак, а не менш поважні судді, підмінюючи тлумачення закону його поясненням, приймають ці прохання до розгляду, мій бідний суб’єктивний глузд намагається виборсатися з цього сюрреалістичного процесу за будь-яку ціну.

Хто-небудь може відповісти мені, яка потрібна судова реформа, аби розрізнити двоє понять, одне з яких стосується не лише юриспруденції, а й загального принципу розуміння речей, явищ, понять та ідей, а друге – суспільної педагогіки?

Перепрошую, але наші законоговорителі мають вельми смутне уявлення і про верховенство права, і про право як таке, а про справедливість, навіть не знаю, чи чули.

Боюся, що біда знову ж таки у певній передструктурі розуміння – у досконало позитивно структурованому розумові, здатному описувати світ лише у категоріях "об’єктивної реальності".

Себто на питання, як можна порушувати, обмежувати, позбавляти те (того), чого не можна описати з точки зору матеріалістичного світогляду нашого законоговорителя, він дати відповідь не спроможний, тож починає описувати право як закон і шукати "принцип дії" верховенства права.

Виявляється, право можна "реалізувати", "вживати" або – ні. Правом можна "користатися" або – ні. Право також можна "набувати", або ні. Чи хто бачить, що саме у цій конструкції – коріння теперішньої самодіяльності нашого уряду, який урядує без обмежень Програмою діяльності?

Народ мав би дати право президентові відправити такий уряд у відставку. Народ не дав. Народ, тяжко відстоявши своє (порушене!) право вільно обирати, позбавив свого лідера права глави держави і гаранта дотримання Конституції контролю над Кабінетом Міністрів, дозволивши президентові хіба скаржитися на уряд у КС.

Звісно, народ має право дарувати права й позбавляти прав. Тільки народ.

Бо Народ України – самоправний, себто наділив себе таким правом сам: виборов це право у політичних, військових, дипломатичних тощо змаганнях з іншими суверенними народами, змусивши їх визнати себе рівно правним – нікому не підвладним, нікому не підзвітним, ні перед ким не відповідальним.

Я стверджую, що суверенний самоправний Народ України (люди всіх націй і народностей, для яких Україна є Батьківщиною, які є громадянами України) має наступні невід’ємні права:

– право на захист власного суверенітету та своїх суверенних прав (правова підстава: а) заборони узурпації влади; б) утворення збройних сил та інших силових структур, покликаних захищати наш суверенітет, Батьківщину; в) обмеження громадянських прав військовослужбовців; г) обмеження прав і свобод громадян, зумовлене необхідністю військової, державної таємниці);

– право на власну державу і справедливий суд (правова підстава заснування державних та судових інституцій шляхом вільного вибору чи у будь-який інший спосіб, обтяження цих інституцій обов’язками перед народом);

– право дарувати чи передавати (делегувати) на визначений час або без визначення часу частину своїх суверенних прав громадянам України та суспільним інституціям (правова підстава громадянських прав і свобод, прав людини, прав і повноважень політичних та судових органів на здійснення влади народу);

– право утворювати політичні, військові та інші союзи з суверенними (державними) й несуверенними (бездержавними) народами світу (правова підстава діяльності держави у якості суб’єкта міжнародного спілкування політичного, військового, економічного, культурного та іншого характеру; правова підстава безпосереднього народовладдя  – безапеляційного референдуму – у таких спекулятивних нині питаннях як вступ до НАТО, членство в СНД тощо);

– право власності на землю, воду, повітря, на всі природні і неприродні багатства у межах території (територій), на яку (які) поширюється суверенітет України (правова підстава державної, приватної, корпоративної власностей, права автора на винагороду тощо, які у такому разі суть – повноправний та рівноправний спосіб збереження та примноження матеріальних статків та духовних цінностей народу – народного багатства);

– право знати власні права (без коментарів);

– право знати правду про ті події у межах суверенітету і поза ним, які стосуються його долі (правова підстава: а)"четвертої влади" – незалежної політичної журналістики; б)заборони цензури; в)публічності рішень, у тому числі, й публічності процедури прийняття рішень органами політичної та судової влади в Україні);

– право дочасно позбавляти громадян та суспільні інституції України переданих (делегованих) прав у разі порушення присяги на вірність (без коментарів).

Михалко Скаліцкі, для УП