Ігри, в які нас грають

Здається, вже немає такої поміж нас людини, яку б не дратували політика та політики. І вже точно немає таких політиків чи публічних людей, по яких би катком чи не щодня не каталися критики всіх мастей і калібрів.

Часто справедливо, але здебільшого сліпо виконуючи обов’язки сторожового пса демократії за шмат гнилої ковбаси. Або й тільки тому, що "баба яга проти". Тим самим, демонструючи власну ницість людського єства, яку так палко засуджують в інших.

Звісно, і "негідники", і їх критики, попри свою "товстошкірість", все ж усвідомлюють або, хоча б здатні усвідомлювати, м’яко кажучи, власну недосконалість.

В іншому випадку, ні про яку інтелектуальну повноцінність, а тим більше про духовність, мови йти не може. Проте виглядає так, ніби ані ті, ані інші не те що не поспішають переосмислити власну ситуацію та докласти зусиль, аби змінити її на ліпше, але й здебільшого "прогресують" в своєму потворстві.

Нація морально зубожіє на очах. Принаймні та її частина, яка позірно любить називати або зараховувати себе до "цвіту нації", що нібито всюнічно і денно дбає про маленького українця, національні інтереси і ще казна про що.

А точніше та, яка практично не злазить з екранів телевізорів, шпальт газет та журналів, інтернет видань. Або пнеться що є сили висловити свою, нібито особливу думку, поділитися власними рецептами спасіння чи й просто сказати своє високоінтелектуальне "фе".

Отож, українство опинилося в патовому стані: діємо, вчиняємо, критикуємо, але чимдалі ситуація погіршується. І немає надії на "прозріння". Адже навряд чи хто-небудь при добрій пам’яті і здоровому глузді згодиться повірити в те, що сьогоднішні "демони миру" завтра стануть на шлях праведний.

Відмовляться від власних амбіцій, переглянуть стиль життя, побачать в іншому гідного поваги та визнання, а не предмет власної вигоди чи критики.

Причиною того, що ми опинилися заручниками зачарованого кола є неспроможність цивілізованої людини віднайти в собі сили, аби подолати мару сучасних облудливих світоглядних установок, які продукують і підтримують певні інститути або "організації" впродовж десятків століть.

Як результат, так чи інакше усвідомлюючи власну ницість, чи не кожному з нас під тиском обставин доводиться визнавати всі свої змови з власним сумлінням та гідністю як норму сучасного існування.

Як єдино можливий спосіб вижити в цьому "скаженому" світі, де всі нібито дбають винятково про задоволення власних інтересів чи амбіцій, або діють з огляду на власні страхи і бажання.

В іншому випадку, кожного разу, віддаючи собі раду в непристойності своїх вчинків чи помислів, людина мала б або переглянути свої дії і думки з тим, щоб більше ніколи не допустити подібного в майбутньому.

Або, не маючи змоги контролювати себе, наважитися на радикальний крок – припинити своє фізичне існування. Однак ані те, ані ні інше не до снаги цивілізованій людині…

Звичайно, на практиці, бо в теорії, знівечена отрутою лукавства, сучасна людина здатна на все. Не даремно ж вона "вінець природи", Homo Sapiens, образ і подоба божа, найпрекрасніше із творінь і так далі і тому подібне.

От тільки в реальності всі ці "і т.п. і т.д.", як то кажуть, не гріють. Мабуть, ще жодній цивілізованій людині не вдавалося уникнути страждань, душевного розпачу, чорної зневіри, нестримної люті чи роздратування.

Саме ця понівеченість цивілізацією сучасника перманентно призводить до того, що куди не поглянь, всюди знаходяться об’єкти нищівної критики. А не навпаки, як ми звикли думати: ниці вчинки інших нібито викликають наш праведний гнів.

Ми лаємо і критикуємо інших, бо інакше не можемо. Безумовно, це не значить, що ми втратили здатність бачити прекрасне, захоплюватися і ділитися своїми переживаннями радості і одухотвореності. Ні, інакше б нам прийшов квит. Не вигадані раювання чи поневіряння в пеклі, а такий собі простісінький квит.

Проте, поки нам не вдасться здолати в собі внутрішню розщепленість на "Я" і "не-Я", на раба, що постійно бажає і прагне, та Бога, який нібито несе відповідальність за недосконалість та проступки нібито свого творіння, а головне – все йому пробачає, бо ж нібито є "любов", спокою в душі однозначно не наступить.

Ми й надалі залишатимемося критиканами. І чим далі, тим сильніше проростатиме ця властивість в нас на доброму ґрунті розпачу і зневіри, аж поки не виїсть нас з середини. Зрештою, все що залишиться від нас, так це лише прах, який і повернеться туди, звідки був взятий. І більше нічого.

Десь інтуїтивно або внутрішньо відчуваючи це, більшість прагне зазнати всіх земних насолод вже тут і тепер. А інакше чим пояснити, приміром, нічим не виправдане устремління цивілізованої людини до непомірного накопичення.

Адже найчастіше, навіть у найбіднішого представника цивілізації, виявиться ціла купа речей, які йому абсолютно не потрібні, або використовуються ним не за призначенням чи з надто низькою віддачею.

Чим пояснити неконтрольовану заздрість і потяг видаватися тим, ким не є насправді: супергероєм, ловеласом-коханцем, інтелектуалом або невдахою, нездоланним борцем за справедливість, жертвою обставин чи змови, останнім оплотом істини і духа.

Глибоко "зарите" в мотлох пишномовних сентенцій відчуття беззмістовності власного існування спонукає цивілізовану людину вигадувати, множити і модифікувати ілюзію власного призначення та покликаності.

І чим більш уражена лукавством людина або й цілий етнос чи народ, тим агресивніше і фанатичніше обстоює ілюзію власної обираності, намагаючись її поширити на всіх і вся всіма доступними методами, жертвуючи рештками власної духовності та гідності.

Або тим, за що купці не ладні дати і ламаного гроша, а іудо-християнські Диявол чи Бог пропонують весь світ з усіма його принадами – душею.

Тому все очевиднішим стає той факт, що в сучасному (цивілізованому) світі правлять бал ті, хто є, умовно кажучи, найбільш закомплексованими – бездумно і фанатично відтворюють та поширюють власну ілюзію, видаючи її за істину в останній інстанції – такий собі Закон.

За дотриманням якого, між іншим, має стежити, і таки опосередковано стежить, Великий Архітектор. Адже саме його всевидяче око споглядає на кожного, хто тримає в руках однодоларову зелененьку банкноту або її еквівалент.

І чим більше таких банкнот накопичилося в руках людини та етносу, тим, звичайно, вони ближчі до Великого Архітектора, Деміурга Всесвіту, Ієгови, Адоная, Саваофа.

Інакше кажучи, ті, хто певним чином опинилася біля джерела пануючої на просторах Ойкумени догматики, є найбільш послідовними провідниками сучасної кризи духовності, що невпинно поглиблюється.

Маси ж використовуються як резонуюче та акумулюючи джерело. Тому всі без винятку представники цивілізованого світу: і багаті, і бідні; і набожні, і "бузувіри", і інтелектуали, і "простаки" опинилися заручниками процесів, які не здатні ані контролювати, ані дистанціюватися від них.

Ми опинилися в ситуації, коли нам здається, що це ми граємо в ігри, а окремим взагалі ввижається, що саме вони вигадують ці ігри і формують під них правила.

Насправді ж, це нас грають в різноманітні ігри. І тим серйозніше грають, чим більш значимою в межах Ойкумени вважає себе людина чи/або вважають її інші. Але поки грають нами, ми, навіть, не актори, а лише фігури, яким би цінним чи дорогим не був наш образ.

Одномоментно покласти край всім цим іграм не під силу нікому. Однак це не значить, що виходу не існує. Він є. Але його надто складно помітити вже хоча б тому, що він прямо перед очима і не потребує жодних зусиль, щоб ним скористатися.

Ми ж налаштовуємо себе на неймовірно тяжкий шлях, усіяний стражданнями і жертвами, увінчаний мареннями про героїзм і славу. І ні на що інше вже не ладні погодитися.

Тому для початку варто переглянути свої світоглядні установки. І чи не найпростішим на цьому шляху є відмова від нав’язаних одного разу в той чи інший спосіб переконань про те, що людина є тим-то і тим-то, і нічим більше, на користь того, що людина є саме тим, чим вона відкриває сама себе та/або інших для самої себе кожного разу, як замислюється над цим.

В такий спосіб відкриваються можливості, долаючи страх перед невідомим, поступово перебирати відповідальність за своє існування на самого себе. А ставлячись до себе та свого існування з певною відповідальністю, людина змушена вчитися розпоряджатися собою, спростовуючи парадокс, коли вона цілком володіє собою однак зовсім не розпоряджається.

Цією стежиною, крок за кроком, можна наблизитися до прірви поміж власним "Я" і "не-Я" і з часом здолати її. Тут головне терпіння. Звісно, не іудо-християнського ґатунку, коли людина мусить терпіти наругу над своїм єством, оманливо вважаючи останнє благом.

А здатність працювати віддано, можливо, навіть саможертовно, жодним чином не розраховуючи на жодний швидкий результат.

Цивілізована ж людина наразі дуже схожа на віслюка, що запряжений в тяжкий віз різноманітних життєвих турбот, і з усесиль тягне його, біжучи за підвішеною морквиною марних сподівань і надій.

Але ж знай віслюк, що скільки б він не старався, до морквини йому не дотягтися, чи ж біг би він. Та й чи потрібно йому взагалі тягти воза.

А ми тягли і продовжуємо тягти. А щоб було веселіше – критикуємо інших, за те, що останні в наших очах "віслюки", бо ми чи не єдині в цілому світі знаємо як треба правильно жити, і як саме має вести себе та чи інша людина в тій чи іншій життєвій ситуації, ким би вона не була і щоб вона не робила.

 

Володимир Калуга, для УП