Відповідь скептикам
Приводом для написання цього тексту стала стаття "Легитимный конституционный переворот и его враги" на УП.
Лейтмотивом тексту є переконання, що народ не може вибирати адекватних керівників, що їх треба призначати. Не буду дискутувати з цього приводу про цінності демократії, зазначу тільки, що такий підхід однозначно характеризує східний (азійський) спосіб думання та менталітет.
Бо вважаю, що держава – це не підприємство, основною функцією якого є виробляти блага. А громадяни – це не вертикально підпорядковані працівники цього підприємства. Тим більше, державна влада – це не засіб працевлаштування декількох осіб.
Держава – це складна організація суспільства для оптимізації його буття, щоб спільне життя один з одним в одній державі приносило радість і користь, а не проблеми.
А тепер кілька тез по суті проблеми. Альтернатива, сформульована ПРіБЮТ була не в тому, "чтобы на всенародных выборах победил Янукович или отмену президентской должности вообще". Вона була в іншому: або вибори Януковича в парламенті, або ми своєю боротьбою розвалимо країну.
Правда ж полягає в тому, що Янукович, очевидно, ніколи не буде президентом – і не через ситуативні рейтинги, а через свою фундаментальну вторинність. Як би комусь не хотілось реваншу.
Друга обставина полягає в тому, що хто б волею більшості громадян не став президентом, то, згідно принципу демократії, прийняти це повинна вся країна. Власне за це, своє право обирати собі владу та за свою гідність і стояли люди на Майдані – а не за Ющенка чи проти Януковича.
Чи законною була б сама коаліція у разі її створення? Безумовно. Протиприродньою, всупереч волі виборців, які вибирали ці політичні сили – і я про це відразу заявив,– але законною.
В разі економічних успіхів вона могла навіть легітимізуватися в очах виборців. Інша справа, що і успіхів би не було. Інтерес же невдалих коаліціантів був в іншому – зберегти владу для самих себе. І в цих намірах вони були готові перейти межу закону.
Звідси і кулуарність переговорів – і тут слід розрізняти політичні переговори від комунікації політиків. Політики зобов'язані спілкуватися, в тому числі (незалежно від прізвищ) прем'єр з президентом і обоє з опозицією, бо політики зобов'язані шукати компроміс.
Але коли йдеться про переговори, тим більше передбачені Конституцією, коаліційні переговори, що стосуються долі країни – про них народ мусить знати, бо це його країна і його доля. Узгодження ж злочинного плану не може бути публічним – це зрозуміло, і тепер Янукович навіть шантажує оприлюдненням деталей цих переговорів.
Такі плани треба називати по імені – змовою і спробою узурпації влади. Чому? Нині багато говориться про легітимність чи законність намірів ПР-і- БЮТу. Це аргументи злодія, який кричить про своє право вкрасти шапку, бо він краще її використає. Невдалі змовники планували зміну конституційного ладу, що знову ж таки саме по собі не є злочином.
Але вони планували здійснити це в обхід народу, без проведення референдуму, по-шахрайськи запхавши необхідні їм норми Конституції в розділи, для зміни яких достатньо рішення парламенту.
Але ж "право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові і не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами".
Незалежно від того, що ці посадові особи вибрані народом і яким відсотком виборців вибрані – бо вони вибиралися з іншими компетенціями. Якщо ви комусь здаєте квартиру в оренду, це не значить, що ви даєте йому право продавати цю квартиру, навіть при всій законності оформлення договору оренди.
І так само, в оренду ви віддаєте на чітко вказаний термін, ви не даєте йому право самовільно продовжувати цю оренду, інакше своєї квартири ви вже не побачите. Якщо дозволити Верховній Раді продовжити свої повноваження хоч на рік, хто заборонить продовжити її на десять років. Хто заборонить депутатам призначати на своє місце спадкоємців, якщо для цього достатньо тільки 300 голосів для зміни Конституції.
Однієї з цих двох підстав: незаконна зміна конституційного ладу чи незаконне збільшення терміну своїх повноважень – є достатнім доказом спроби узурпації влади. Я вже не кажу про фактичну приватизацію судової системи, згортання свободи слова чи унеможливлення референдумів.
В своїх твердженнях я виходжу з принципу народного суверенітету, що народ і тільки народ є єдиним джерелом влади. І саме він є найнадійнішим гарантом виконання Конституції і законів. А якщо влада не справляється чи зловживає, то народ зобов'язаний втрутитися, і відновити закон і порядок. Інакше сам несе відповідальність за беззаконня влади як німецький народ був відповідальний за те, що привів Гітлера до влади.
Доречно тут зауважити, що і влада народу не є абсолютною, і ст.3 нашої Конституції чітко окреслює ці природні обмеження: права і свободи людини, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека.
Але крім світоглядної різниці в переконаннях, тут ще є питання віри. Віри в народ - чи він спроможний бути ефективним джерелом влади. Одні вважають, що "народ не склонен выбирать лучших".
Я ж вірю в свій народ. На Майдані я його бачив не через призму московських телекамер, а безпосередньо очі в очі. Наш народ нічим не гірший від французів чи ірландців, які зовсім недавно визначали на референдумі долю європейської конституції, чи швейцарців і норвежців, які з найважливіших питань життя країни визначаються саме через референдуми.
Тепер кілька слів про те на чому базується моя впевненість в тому, що народом не зманіпулюють при реалізації ним своєї установчої влади. Чому написаний Конституційною Асамблеєю Основний закон буде кращим за будь-який інший, написаний політиками, і чому на етапі виборів в цей установчий орган треба встановити певні процедури для незаангажованості учасників.
Щоб учасники Установчих зборів не писали правила для влади, сподіваючись в майбутньому самим скористатися ними ж написаними правилами.
Перше. Крім освітніх вимог, це мала б бути:
- заборона на обрання всіх хто на даний момент є представником влади (депутати, державні службовці та функціонери місцевого самоврядування, судді тощо) чи кандидував у виборах в Ради різного рівня;
- встановлення законодавчого обов'язку, відмови вибраних учасників Конституційної Асамблеї займати будь-які посади у владі протягом десяти років з моменту прийняття нової Конституції.
Цим самим можна жорстко (очевидно, що з деяким перебором) розмежувати установчу і політичну сфери.
Друге, поза компетенцію Конституційної Асамблеї на першому етапі можуть залишитися політичні (політизовані) питання, які розколюють суспільство, наприклад, блоковість чи позаблоковість, мова, автономія Криму і т.д.
Це питання політичних домовленостей і взаємного компромісу. Вони потребують іншої компетенції. Тим самим буде знята загроза домінування популізму і політичної тріскотні, це дасть можливість сконсолідувати суспільство в питаннях ставлення до влади в бажанні мати її чесною та справедливою.
Третє, заборона на участь політичних партій у виборчому процесі, агітація виключно за державний кошт. І не думаю, що йдеться про значні суми. Бо чи треба було б когось надто агітувати, щоб вибрати людей непідкупних – на зразок Ліни Костенко, кардинала Гузара чи покійного Миколи Амосова.
Тепер найголовніше – участь народу в установчому процесі. Конституція не пишеться на мітингу, це правда. Для цього існує принцип делегованих повноважень: народ делегує це право тим, хто – з його точки зору – може це зробити найкраще. А вже створений цими представниками документ затверджує на референдумі, як це було в тій же Франції.
Я далекий від думки, що Конституційна Асамблея реалізується, скажімо, ще цього року. Народ, очевидно, приречений ще раз розчаруватися в можливості досягти результату легшим шляхом: не змінювати правила, тобто інститути, а просто обрати іншого "кращого" президента.
Якщо хтось вірить, що ще одні вибори щось принципово змінять – прапор в руки. Але вже зараз все більше людей приходять до думки, що треба міняти не стільки людей, скільки правила. За аналогією: футболісти мають грати у футбол, а не сперечатися на полі про правила. І політики мусять знати, що вони зобов'язані діяти за не ними встановленою Конституцією, яку може змінити тільки народ як суверенну владу.
Глибинна ж суть ідеї, яку я пропоную, полягає в тому, що у процесі боротьби за скликання та обрання Конституційної Асамблеї буде змінюватися саме суспільство, будуть мінятися самі відносини між людьми, формуватися нова етика відносин між ними. Суспільство, що відстояло своє право на установчу владу вже ніколи не буде зманіпульованим.
Погляд на закон як на іграшку в руках егоїстичних еліт зміниться переконанням, що закон можна змінити, якщо він не відображає волю народу. З'явиться культура довіри і взаємодопомоги, сформується справжня спільнота, об'єднана спільними ідеалами і спільними інституціями.
З'явиться впевненість у тому, що закон може бути нашою кровною справою, а не є чимсь далеким і кимось нав'язаними умовностями, які можна порушувати і треба обходити. Влада отримає легітимність, а народ традицію демократії.
Таким є установчий процес в широкому розумінні цього терміну, в його розгортанні Асамблея є лише елементом, хоча і важливим. В цьому сенсі цей процес вже почався, свідчення чого, зокрема, є дискусія, що почалася в суспільстві.
Чи буде Конституція, написана учасниками Установчих зборів найкращою? Мабуть, що ні. Але вона стане нашою спільною справою, її порушити – буде значити образити кожного з нас. І це найважливіше – бо найкращі Конституції ми вже мали, починаючи з 1937 року.
 |
Тарас Стецьків, народний депутат України
