Рейдери держави
З тієї самої пори, як провалилися переговори між Блоком Юлії Тимошенко і Партією Регіонів про створення коаліції і вся ця бридка історія стала надбанням широкого загалу, залишилися два враження. Перше – це огида, а друге – почуття дежавю, що щось тут аж надто знайоме.
Але знайомість не в тому, що спроби створити широку коаліцію, так звану "ширку", вже були. Щось інше докучає, смикає за пам’ять та підсвідомість.
Майстри широких масштабів
Вони круті та непереможні! Досягши вершину успіху, вони не зупиняються, а прагнуть ще і ще влади, повноважень, ресурсів та популярності. Бідних серед них немає, і вони стають дедалі багатшими якимось дивовижними способами, які залишаються загадкою для нас, простих смертних. Вони – рейдери держави! Йдеться про політичних лідерів України.
В нормальній державі навіть наділений масштабними повноваженнями президент, прем’єр-міністр чи парламентська більшість усвідомлюють, що їхня роль – це, в першу чергу, встановлювати правила гри і стежити за їх дотриманням. Ще вони можуть намагатися делікатними способами впливати на державну політику, як, наприклад, виступити з новою ініціативою чи спробувати домогтися прийняття нового закону.
Але такі підходи не для українських лідерів, які вважають, що правила написані не для них. Тутешні лідери прагнуть "керувати" державою, як, наприклад, працедавець керує підлеглим, а водій машиною. Їхнє ставлення зводиться до вседозволеності, ігнорування правил і законів, коли йдеться про їхні власні інтереси. А про їхні власні інтереси йдеться завжди.
Як часто буває в житті, лексикон розкриває суть того, що відбувається. Не дарма, наприклад, відносно державних посадовців часто чути вислів "ручне управління", настільки очевидним є прагнення політичних лідерів вирішувати все на власний розсуд.
Саме тому провідні політичні лідери є найяскравішим прикладом рейдерів, тих, хто йде в обхід і порушує закон для задоволення власних потреб та амбіцій. Але замість майна компаній, політичні лідери захоплюють всю державу, владні важелі, доступ до суспільних фінансів і ресурсів, нехтуючи тим правом взагалі.
Чемпіонат рейдерів
Один з найпоширеніших рейдерських підходів, до якого вдаються політичні лідери – це ставити під сумнів легітимність рішень, які їм не до вподоби. Адже для захоплення додаткових повноважень, доступу до ресурсів спочатку потрібно перекреслити існуючі легітимні зв’язки.
Заперечувати легітимність ухваленого рішення можна кожному. Як мінімум, на рівні висловлення думок. Але серед найвищих посадовців держави повинна панувати елементарна повага до вимог логіки, і заперечення легітимності прийнятих рішень повинні ґрунтуватися на серйозних підставах.
Натомість, ставлення вищих посадовців до закону нагадує "безбашеність" найбільш зухвалих рейдерів.
Президент, приміром, відносно кожного ухваленого Верховною Радою закону, який йому не подобається, обов’язково твердить, що той неконституційний. Тільки останнім часом у Ющенка таке звинувачення викликали антикризовий закон щодо сфери зайнятості, закони про слідчі комісії, про імпічмент.
Але на звичайному обвинуваченні у неконституційності президент і його команда не зупиняються. Подекуди лунають більш серйозні звинувачення. Коли прем’єр Тимошенко досягла домовленості в Москві щодо постачань газу, Секретаріат обізвав це "державною зрадою".
Минулого року відбулося спільне голосування БЮТ і Партії Регіонів, яке президент прокоментував наступним чином: "Другого вересня розпочався заколот в парламенті". Після того, як Ющенко розпустив Раду в 2007 році, він сказав: "Те, що відбувалося впродовж останніх місяців у нашому парламенті, я сприймаю як заколот. Це не конфлікт особистостей і навіть не політика, це зрада думки і волі людей".
Тобто, народні депутати проголосували так, як вважали за потрібне, що є їхнім обов’язком,– голосувати. Але президент сприймає саму основу демократичного процесу як заколот, як зраду і ще раз зраду. Іншими словами, для Ющенка демократії не існує, є лише його бачення і власні бажання.
Юлія Тимошенко так само претендує на звання головного державного рейдера. Для неї також не існує правил, окрім власних бажань і потреб.
В плані звинувачень у неконституційності, БЮТ не пасе задніх. Так, після ухвалення політичної реформи, БЮТ заперечив її конституційність.
Але, в притаманний їй спосіб, Тимошенко пішла далі звичайних звинувачень у неконституційності, коли йшлося, приміром, про державний бюджет на 2008 рік. Після того, як Конституційний Суд визнав деякі положення бюджетного закону неконституційними, Тимошенко сказала, що таке рішення "спрямоване на знищення уряду і власного народу".
В запалі вона навіть мовила: "Ми не визнаємо рішення Конституційного Суду". Натомість в справі про використання шельфу Чорного моря, яку виграв уряд в тому ж КС, Тимошенко назвала судове рішення "позитивним".
Приймається рішення, яке до вподоби, тоді таке рішення позитивне. Не подобається, – тоді щось на кшталт того, що сам КС є, виявляється, неконституційним.
Після розправи таким чином із Конституційним Судом, для Тимошенко розібратися із рішеннями президента – це вже дитяча гра. Не виконувати укази президента Тимошенко закликала багато разів.
Рік тому вона вимагала від народного депутата від БЮТ Андрія Портнова не виконувати укази президента щодо Фонду держмайна та приватизації Одеського припортового заводу.
Не дивно, що поведінка Ющенка і Тимошенко стає прикладом для наслідування їхніми підлеглими.
Голова НБУ Стельмах, не вагаючись, назвав голосування за свою відставку у найвищому законодавчому органі країни "неконституційним".
Кілька місяців тому перший віце-прем’єр Олександр Турчинов закликав офіцерів СБУ не виконувати накази президента відносно Нафтогазу.
Але, коли в 2008 році БЮТ не сподобалися кадрові рішення президента щодо голови Фонду держмайна, Тимошенко залишила позаду прості звинувачення в неконституційності і перейшла до прямих дій, які, інакше ніж рейдерством, не назвати.
Прем’єр створила паралельний ФДМУ у приміщенні Кабінету Міністрів. Це дуже схоже на рейдерський прийом – призначення паралельних керівників підприємств чи реєстраторів акцій або проведення паралельних зборів акціонерів.
Тодішня голова приватизаційного відомства Валентина Семенюк заявила: "щодо Фонду була задіяна класична схема рейдерського захоплення".
Рейдер, як рейдер
Антирейдерський союз підприємців України оцінив конфлікт навколо керівництва ФДМУ за участю Портнова як одну з найбільш резонансних подій 2008 року, помістивши цей конфлікт в ряд бізнесових рейдерських атак.
Додаткових доказів, що рейдерство процвітає в політичній площині, безліч. "Маски-шоу" – улюблений спосіб деяких бізнесменів хапати те, що забажалося, – вже став стандартним прийомом і для політиків.
Замасковані СБУшники увірвались 4 березня цього року до приміщення НАК "Нафтогазу" в той час, коли інші представники СБУ запевняли, що відбуваються "звичайні слідчі дії".
Навряд чи законними можна назвати дії тодішнього міністра внутрішніх справ Василя Цушка, коли він супроводжував бійців міліцейських спецпідрозділів і віддавав накази увірватися до приміщення Генпрокуратури.
Рейдери володіють різними прийомами. Ось нависла над державою така собі загроза, що парламент може прийняти зміни до бюджету, – і ПР під керівництвом Віктора Януковича блокує трибуну, аби не допустити до голосування за проект закону.
Іншими словами, нависла над парламентом "загроза", що більшість народних обранців проголосують за новий законопроект, і до дії беруться рейдери.
Але ж це і є суть демократії, коли більшість голосує і приймає рішення. Та, виявляється, такий стан речей не до вподоби політичним рейдерам, бо кожна з трьох основних політичних сил держави вдавалася неодноразово до блокування роботи Верховної Ради.
І якими б це були рейдерські атаки на політичній арені без судових позовів? Їх – безліч. І коли хтось із учасників, наприклад, Андрій Портнов, висловлюється про те, що буде наданий позов відносно того чи іншого рішення, можна не сумніватися, що судове рішення вже готове і, цілком імовірно, текст рішення вже набраний.
Не дарма міжнародна правозахисна група "Human Rights Watch" засудила Ющенка разом із Тимошенко за надмірний тиск на судову гілку влади.
Сам Портнов колись, використовуючи чистої води рейдерські терміни, пожартував про можливість "закласти" в заставу секретаріат президента і самого президента України, назвавши їх "неліквідним активом".
Широкий рейдерський холдинг
Як справжні політичні рейдери, Тимошенко і Янукович дійшли до логічного висновку, що їм потрібно об’єднати зусилля, аби полегшити процес поглинання держави. Так само, як, наприклад, домовлялися в бізнесовій сфері колись конкуруючі групи Пінчука, Коломойського і Ахметова.
Спроба БЮТ і ПР створити широку коаліцію надихалися бажанням захопити контрольний пакет держави Україна.
Провал такої спроби лише доводить, що в грі без правил важко дійти згоди – як, наприклад, у випадку переговорів між шахраями – тому, що у такій грі "кидалово" є правилом.
Дехто бідкається, що БЮТ і ПР не обговорювали спільної програми дій, яка "стояла на третьому місці" під час їхніх переговорів. Майже непристойно бути таким наївним. Так само можна було б жалітися, що рейдери, які з дубинками прийшли на завод захоплювати кабінет директора, поставили питання про захист навколишнього середовища від забруднення "на третьому місці".
Про Віктора Януковича тут менше мови лише тому, що він останні роки позбавлений адмінресурсу, такого необхідного інструменту для здійснення рейдерських атак. Опозиція не личить лідеру Партії Регіонів, що, напевно, і стимулювало його бажання об’єднатися із владою заради влади.
Кмітливий спостерігач, можливо, помітить, що самі рейдери держави намагаються виправдовувати свої рейдерські дії як відповіді на нелегітимні вчинки своїх опонентів. Але що це за дивна логіка – якщо обікрали мою квартиру, то я почну "чистити" квартиру злодія? Насправді, логіки немає, є лише рейдерство, тобто обопільне беззаконня.
Не дивно, що в економіці застосовуються ті ж підходи, що і в політиці. Тим більше, коли політика і економіка так тісно переплетені, як в Україні.
Саме поведінка вищих державних діячів призводить до вседозволеності в підприємництві.
Позаяк боротьбу з рейдерством потрібно починати з верхівки. Народ це розуміє. Та оскільки "зверху" нічого не робиться, довіри до верхів немає. Як же можна довіряти рейдерам?
Не доходить – дійде
Саме думати і діяти на підставі мотивів, які можуть бути або є невигідними для самого політичного діяча, – ось і перевірка на державницьку позицію. А пробувати фарбувати в державницькі кольори егоїстичне прагнення до дедалі більшої влади – це звичайне намагання виправдати рейдерство.
В цьому плані у наших лідерів не позичати зухвалості. Тому не потрібно замислюватися над тим, чому Тимошенко ніколи не вимовить "Бандитам – тюрми", чому Ющенко не мовить "руки моїх родичів і соратників ніколи не крали", а Янукович не зізнається: "Я, правду сказати, – не професор".
Коли Тимошенко починає переконувати, що вона, взагалі-то, не намагалася створити спільного холдингу із донецьким кланом, а прагнула єднання всіх політичних сил України, треба не забувати, що це лише піар. Або містичне втручання НЛО.
Хоча часом навіть піар-інстинкт Леді Ю дає збій і істинні підходи рейдера стають очевидними. Чого тільки варте запевнення Тимошенко у її телезверненні, що вона не планувала вводити цензуру (тут технологи прем’єра явно схибили)?
Лідер Партії регіонів Янукович – потрібно віддати йому належне – був відвертішим за Тимошенко. Він хоча б зізнався, що прагнув "продовження на певний термін повноважень парламенту".
(Це незважаючи на те, що суспільство, тобто народ, який, згідно Конституції, є "єдиним джерелом влади в Україні", зовсім не сприймає можливості продовження повноважень Верховної Ради).
Але рейдеру не потрібні конкурентні змагання, для рейдера сама основа демократичного ладу є зайвою, в кращому випадку.
Словоблудні слова, спрямовані для загального споживання – це все, на що спроможні наші рейдери. Жоден із найвідоміших політиків не ставить питання про те, чому українці змушені братися за небезпечну роботу на чужині.
Ніде, навіть примарно, не видно турботи про державу. Слово "реформа" розчинене безліччю випадків брехливого використання до невпізнання, хоча, до речі, вже мало хто його і використовує. Перевагу надають словам "менеджер", "керівництво", "наказувати".
Усі провідні політичні лідери України не спроможні не те, щоб подбати про нашу державу. Навпаки, вони не можуть припинити спроб захоплення держави. Найбільша загроза Україні – це її лідери.
Але, як показала Помаранчева революція, український народ не є безкінечно терплячим. Це був міф, про "слов’янську терпимість". Застереження не спрацювало і рейдери держави не засвоїли урок, що чітко окреслює їхню перспективу. Тому що рейдери завжди закінчуються погано.
 |
Іван Лозовий, для УП
