В чому суть українства?
Частина друга. Першу читайте тут : Перспективи українства
Оглядаючи ще раз історію України, намагаємося запитувати: що є в нас таке, що постійно зберігалося, що, з одного боку, дозволяло досить швидко відновлювати культуру, а, з іншого боку, породжувало нову руїну?
Українці могли швидко відновлювати та розвивати культуру, але не могли самостійно здійснювати створення, трансляцію та збереження цивілізаційних структур.
Не могли не тому, що не прагнули, а тому що постійно знаходилися між європейською, російською, умовно-азійськими та мусульманськими цивілізаціями, і жодна з них не могла дати приклад цивілізаційної зв’язності для України, як Порубіжної культури-цивілізації. Такою і є Україна.
Порубіжна культура-цивілізація не може безпосередньо запозичувати цивілізаційні структури з якоїсь однієї цивілізації, бо вони всі на неї впливають одночасно.
Тобто Україна ніколи не могла робити того, що могла робити будь-яка європейська культура-країна, всі з яких належали до однієї цивілізації і могли в принципі вільно обмінюватися досягненнями культур, посилюватися-послаблюватися і підпадати під владу одна одної, не зазнаючи руїн при цьому.
В Європі роль цивілізаційного лідера в ретроспективі історії виконували різні культури – Іспанія, Німеччина, Голландія, Британія, Швеція, Франція. Але така робота щодо корекції системи мотивацій до відтворення та розвитку цивілізації була пов’язана з однією і тією ж європейською ідентичністю.
В цьому сенсі, перебуваючи всередині однієї цивілізації, можна дозволити собі паразитувати на сьогоденному цивілізаційному лідері, зберігаючи при цьому шанс стати колись лідером самому. Але на географічній межі зустрічі трьох різних цивілізацій, різновекторне цивілізаційне паразитування обертається періодичними руїнами національної культури.
Культура – це зразки, еталони і норми в процесах відтворення, трансляції, збереження та перетворення. А цивілізація – це система мотивацій людини, соціальних груп, суспільства загалом в процесах їх (мотивацій) відтворення, поширення та перетворення.
Країни, які здатні працювати з творенням чи перетворенням системи мотивацій, є цивілізаційними лідерами. Інші країни є паразитарними щодо них в цивілізаційному сенсі. Відтак Україна раз у раз відтворювала досить конкурентну культуру, але після часів Київської Русі, та можливо, часів Сагайдачного була цивілізаційно несамостійною, паразитарною.
Існують різні способи і структури зв’язності цивілізацій, які дозволяють їх повсякчас відтворювати та розвивати.
Приміром, сакральні релігійні тексти, періодично змінювані пророками, для єврейської цивілізації; аристократичні традиції, що осмислюються в літературі-філософії, для європейців; досить незмінна етика (конфуціанство-даосизм) з визначальною роллю держави для Китаю; кастова система, що осмислюється в онтологічних уявленнях індуїзму, для Індії; корпус етичних традицій ісламу для мусульманських країн; правова система етичних прецедентів здійснення судочинства у Британії та США.
З усього цього тільки аристократичні традиції, що осмислюються в літературі та філософії, нам найбільше близькі.
Ментально і географічно переважно належачи до європейської цивілізації, Україна в мирні періоди своєї історії встигала тільки закріпити для збереження власну культуру, але не встигала досягнути цивілізаційної зв’язності всередині власних аристократичних традиції та досить успішно розвивати власну літературу та філософію як спосіб фіксації та трансляції мотивацій, оскільки різні цивілізації постійно розривали її на шматки.
Україна завжди знаходилася в цивілізаційних лещатах, що періодично призводило до руйнування її культури. Таким чином культура України після чергового зруйнування відтворювалася всередині народу, який змушений був продукувати кожного разу нову еліту, оскільки стара еліта знищувалася в цивілізаційному протистоянні і в принципі не могла мати єдину цілісну і більш-менш неперервну у часі цивілізаційну орієнтацію.
Ми є нацією, якою з кінця ХVІІ століття править еліта, яка стала нею у першому-другому поколінні.
Україна, з часу свого усвідомлення після Київської Русі, як кордон різних цивілізацій була паразитарною – вона епізодично розвивала та час від часу відроджувала після руйнування свою культуру, але вперто і послідовно знову і знову вибирала для паразитування ту чи іншу цивілізаційну орієнтацію: Річ Посполита, Туреччина-Кримське Ханство, Австро-Угорщини, Московія-СРСР.
Згадайте Тарасову картину "Посли у Чигирині". Такий підхід її політичних лідерів був зумовлений тим, що вони розуміли неможливість самостійно вистояти проти інших цивілізацій. Тобто Україна завжди змушена була обирати цивілізацію з сильною історичною перспективою, отримуючи мир та спокій на деякий період.
Українство – це регулярне створення-руйнування-відновлення та розвиток національної культури за умов періодично змінюваного вибору цивілізаційної орієнтації.
Невичерпним джерелом для здійснення першого циклу цього процесу – створення, була традиція української сільської культури. Місто більш підвладне асимілятивним процесам. Але ХХ-ХХІ століття поставили на межу знищення селянство, як самоідентифікований суспільний прошарок.
Зараз у деяких експертів існує уявлення, що маємо справу з боротьбою "України модерної" і "України традиційної", тобто чисто культурне уявлення про боротьбу різних нормативних систем.
Насправді проблема українства має не культурний, а цивілізаційний характер, наявна боротьба різних цивілізаційних систем мотивацій: умовно європейської індивідуалістичної споживацької системи мотивацій і російської колективістсько-патерналістської позірно-ідеалістичної системи мотивацій. Тобто в Україні конфліктують не стільки культури, скільки цивілізації.
Тепер ми спробуємо дати більш складне уявлення про культуру, цивілізацію та духовність. Культура – це не просто еталони, зразки на норми, це ще й процеси осмислення, які позиціонують норми серед інших норм.
Тобто не осмислене – не може бути нормою. В той час, як цивілізація це не просто окремі мотивації, це система мотивацій, яка має домінуючу мотивацію. Коли міняється тип домінуючої мотивації, міняється і тип цивілізації.
Мотивації осмислюються в культурі як смисли, а смисли систематизуються в цивілізації як мотивації. Тобто культура представлена в цивілізації, а цивілізація – в культурі, їх зв’язок може бути зрозумілий як зчіпка "смисл-мотивація".
Оскільки культура та цивілізація завжди пов’язані, дуже часто їх не розрізняють, а якщо і розрізняють, як, наприклад, Шпенглер, то розглядають цивілізацію як найвищий розвиток культури, яка транслюється, але вже не розвивається, що в принципі невірно.
Коли західні країни намагаються передати нам свої еталони, зразки та норми, то цього недостатньо. Бо іншокультурні норми, потрапляючи в середовище з іншою системою мотивації, реалізуються зовсім інакше, ніж в тому цивілізаційному середовищі, звідки вони походять.
Отже разом з нормами західного життя, які ми ще якось можемо бачити, контролювати, впливати на їх інтерпретацію, нам також передають (нав’язують?) і системи мотивацій, які не можуть бути нам органічно притаманними і на які ми не впливаємо.
Системи мотивацій передаються через рекламу товарів та послуг; через корпоративну політику західних компаній, які працюють тут; через освітні технології та тексти, які містять мотиваційну складову; через кінофільми, які містять поведінкові стереотипи. Всього цього, на відміну від культурних норм, ми принципово не контролюємо, не осмислюємо, не перетворюємо.
Коли культури різні, а цивілізація одна, як от культури різних емігрантів в США, то культури з часом порозуміються. Коли культура одна, а цивілізації різні, як от в Україні – то порозуміння без утворення цивілізаційної єдності практично неможливе.
В Україні завжди був мир, коли напрямок цивілізаційного паразитування всіх українців влаштовував. От коли різні частини України бажали паразитувати на різних цивілізаціях, то в Україні виникали конфлікти, які закінчувалися "руїнами". І після нинішньої можливої "руїни" Україна, без сумнівів, з часом відродиться як цілісна країна, але може назавжди втратити українство.
Сергій Дацюк, Костянтин Матвієнко, Корпорація стратегічного консалтингу "Гардарика", для УП
