Чи любимо Україну як Тарас Шевченко?
Тарас Шевченко в колі його сучасників був, як відомо, художником і поетом, бардом і дисидентом, солдатом і засланцем. Він не був ні політичним лідером, ні вождем суспільного чи народного руху, ні поводирем гайдамаків-повстанців.
Водночас за суттю всього зробленого ним, за підсумком усього життя став набагато більшим – Великим Кобзарем, котрий "отверз уста" "німим братам своїм" і заповів нам жити "в своїй хаті", де "своя й правда, і сила, і воля".
Для розтерзаної імперіями і пригнобленої кріпацьким гнітом України це була, кажучи сучасною мовою, програма політичного, соціального й національно-культурного визволення, проект розбудови незалежної держави. Саме тому Шевченко став духовним Мойсеєм українського відродження. І такими залишаться його роль і значення в історії України назавжди.
Однак треба пам’ятати й цінувати його і як людину, котрій випала стражденна доля. І саме як людині маємо простити йому "вольності", слабості, а може, й гріхи. І не кидати в нього камінь, бо казав Ісус Христос: хто без гріха, той нехай першим кине в мене камінь.
Сьогодні ж, як відомо, є не лише бажаючі кидати каміння в Шевченка, а й новоявлені герострати, які роблять недолугі спроби спалити його всього. Не виходить. І не вийде. Бо є поезія Кобзаря, в якій виражена душа народу. І найперше – в ній виражена любов до України.
Важко навіть назвати іншого українця, для котрого ця любов була б такою абсолютною, вселенською, непорівнянною ні з чим сущим:
Я так її, я так люблю Мою Україну убогу,
Що прокляну святого бога,
За неї душу погублю!
Знаю, яку бурю дискусій викликали й досі викликають ці слова і в ортодоксів віри, і в атеїстів, і в усіх шанувальників творчості Тараса Шевченка. Втім, це інше питання – про Бога, про святу віру. Тут говоримо про українську національну ідею, зміст якої чимало наших політиків, політологів і різних щирих патріотів і досі з’ясовують.
Однак що дивно – навіть не згадуючи при цьому Кобзаря! Хоча цілком очевидно і зрозуміло, що витоки, суть і зміст національної ідеї – це передусім любов до своєї Вітчизни. І не просто любов, а й уболівання за її долю, за свій народ:
Світе тихий, краю милий,
Моя Україно!
За що тебе сплюндровано,
За що, мамо, гинеш?
Актуальність цих рядків, як і загалом поезії Тараса Шевченка, за понад півтора століття не тільки не втрачена, а, навпаки, лише зросла. Адже коли перечитуєш цей та інші вірші, душа крається і болить.
Не лише за історію України, а й за її сьогодення. Справді, усім щедра та багата, вона знову розрита-сплюндрована, вкотре пограбована. Тільки вже не чужими, а своїми "копачами".
Майже вісімнадцять років, як проголошено незалежність України, а у нас ніяк не закінчиться те ненаситне первісне накопичення, "накопування", "прихватизація", дерибан. Уже чи не вся Україна – як розрита могила, а кінця-краю тому копанню й переділу-рейдерству не видно.
А що ж ми, "маленькі українці", одвічні гречкосії? Знову терпимо-потерпаємо – хто здирство "не так тіїх панів, як тіїх підпанків" (Шевченко), а хто й наругу "пропорційної" до них влади.
Тепер ледь не в кожного другого власника фірми – тіньовий оборот і свій "трудовий кодекс".
У Херсоні голодні робітники, з блідими схудлими обличчями – вже майже півроку без зарплати – захоплюють від безвиході не лише адмінбудівлі заводу, а й місцевої влади. На Київщині, у Бориспільському районі, у селі з красивою назвою Щасливе селяни два роки не можуть повернути вкрадену землю, і жодна влада не допомогла.
У Криму, в селищі Мирному, вже не стукають у двері господаря з ордером прокурора, а спершу кидають гранату.
І куди не поїдеш по Україні – отакі-то тепер "мирні" і "щасливі" міста і села – страшні наші "херсони"! З ким не поговориш – скрізь безгрошів’я, безробіття, безнадія. Хто терпить холод, а хто й голод. Кому ліки ні на що купити, а кому нічим і ніяк дістатись до далекої лікарні.
Походами на Київ відстоюють свої права водії, пекарі, аптекарі, малі підприємці. Знову готуються до походу шахтарі. А як "ощасливлює" жителів самої столиці київська міська влада на чолі з Черновецьким, встановивши воістину космічні побори за все на світі – за собак, за кішок, за вхід на цвинтар тощо – ні в казці не розповісти, ні пером описати.
"Німці такого під час окупації не витворяли", – так тепер кажуть про "рідну" владу старожили Києва.
Зрозуміло, не від щасливого життя щороку з карти України зникають до тисячі сіл і хуторів. Лише цвинтарі стрімко розростаються, у два-три рази розповзлися за старі межі, йдемо передчасно до ями. До півмільйона щороку. А ще мільйони – і заради шматка хліба, і в пошуку просвітку в цьому житті – подалися в найми по усьому світу. Діти ж їхні при живих батьках застаються дома сиротами й напівсиротами.
Чому ж так? Звідки це горе? І куди ми взагалі йдемо? Очевидно, і вже давно зрозуміло – не туди. Не тією дорогою. Не за тими керманичами. Бо у них, лідерів нації, влади, у так званої еліти не так крається серце за Україну, за свій народ, як у Тараса Шевченка.
Бо вони, як писав Кобзар, люблять на братові шкуру, а не душу. А ще народна приказка каже: любив вовк кобилу та й зоставив хвіст і гриву. Отакою є, з дозволу сказати, "любов" наших нових господарів життя (як вони самі себе почувають) до свого народу, до своєї країни.
Отака їхня "любов", звісно, не має нічого спільного з тією, з якої починаються патріотизм, національна ідея як така, служіння своєму народові. Отож треба визнати, що саме з відсутності у керманичів держави, бізнесової й політичної еліти національної ідеї, любові до України, яка передбачає й турботу про благо народу, тривають і перманентно загострюються політичні, соціально-економічні, фінансові, газові, бензинові, хлібні, м’ясні, молочні й інші кризи.
Подолати цей безлад, біду і бідність основних верств народу, розбудувати сильну незалежну державу, вийти на цивілізаційно-стовповий шлях соціального прогресу та благополуччя – ось що сьогодні означає любов до України, ось у чому суть національної ідеї.
А що робить для цього влада? Прикрившись ширмою світової кризи, вкупі зі своїми бізнес-патронами, вкотре так пограбувала і заощадження, і скромні доходи населення, як ніхто й ніде у Європі та цивілізованому світі. Якщо хто й сподівався останніми роками, взявши кредити, зіп’ятись на ноги, зажити по-людськи, то тепер згадують Кобзаря: "Добра не жди...".
А ми – "славних прадідів правнуки погані"? Чи любимо Україну так, як Тарас? І головне – що робимо для того, щоб Україна не була убога, наче удовина хата край села?
Очевидно, нам потрібно змінювати владу, яка не виправдала довіри народу, по-іншому будувати державу й суспільство, за іншими законами. Пригадаймо – за Мудрого князя Ярослава з’явилася на нашій землі "Руська правда" – справедливий закон.
І піднялася, розквітла Русь Київська – найбільша на той час держава Європи, зібрана й охрещена якраз перед тим Володимиром Великим. Було також колись – не стерпів кривди козак Хмель на хуторі Суботові, махнув шаблею від Запорожжя й піднялася вся козацька Україна. І здолала чужу неправду, й здобула волю…
А хіба ми не розуміємо, що настав час писати "Українську правду" – народний Основний Закон? Хіба не ми, не громада, не громадянське суспільство маємо контролювати владу? У козацьких республіках Запорізької Січі та Гетьманської України вся влада була виборною та щорічно звітувала громаді. А хто не справлявся – того на гарматний постріл від влади.
Ще раніш, у Русі Київській, народне віче могло зняти і навіть вигнати з міста будь-якого чиновника, аж до самого князя, якщо вони зловживали владою. Щоправда, щодо князя існувало одне застереження – за згодою його війська (дружини). Отож, коли у народу і війська були й думка, і воля єдині – навіть князь тікав від справедливої кари у Тмутараканські землі.
Очевидно, що нам вельми бракує цих принципів народної демократії. Переконаний, що саме вони, доповнені найсучаснішими нормами, і мають стати серцевиною новітньої "Української правди". Про це мріяв і Тарас Шевченко, коли ставив питання – а чи діждемося свого Вашингтона "з новим і праведним законом"?
Мабуть, знайдуться серед нас сучасні чи то Ярослав Мудрий, чи то Пилип Орлик, чи то інші мудрики та орлики. Беріться хутчіш за діло, пишіть новий і праведний Основний Закон, бо "народ замучений мовчить" не вічно. Вийде з будь-якого Суботова-Щасливого-Мирного ще один рішучий Богдан – стане за ним новий український Майдан.
Треба і все робити для цього, яким би не був важким щоденний труд і піт. А якщо виникне потреба захистити Україну, то кожен з нас має бути готовим сказати сам собі, як і Тарас Шевченко: "За неї душу положу". Ось у чому повний зміст національної ідеї – не тільки любити Вітчизну, працювати задля її блага, а й бути готовим захистити її, навіть ціною власного життя.
х х х
Коли зима повертає на весну, приходять до нас березневі Шевченківські дні. І знову стукають у наші серця Тарасові слова: "Я так її, я так її люблю…". І знаходять вони відгук у мільйонах українських сердець, будять ясні думки й породжують міць рук кожного. А разом вони є силою народною, здатною перетворити Україну на сучасну, демократичну, справедливу і, зрештою, будемо сподіватись – процвітаючу державу.
 |
Микола Рубанець, для УП
