Кінець епохи хаосу?
Ентропія закритих систем може тільки зростати.
Друге начало термодинаміки
Схоже, низка подій в Україні за останні декілька місяців демонструє нову тенденцію розвитку суспільно-політичної та економічної ситуації в країні: на зміну епохи хаосу (як некерованого, тік і керованого) приходить епоха економічного та політичного прагматизму.
Наскільки такий процес безповоротний, наразі поки що важко судити. Але деякі фактори вселяють слабку надію на початок такого процесу.
Головне те, що більшість українців, принаймні їх активна (пасіонарна) частина, втратили постмайданні та інші ілюзії щодо месіанства тієї чи іншої політичної особи, чи політичної сили. Економічна та фінансова кризи ще раз засвідчили, що переважна більшість представників владного Олімпу піклуються про власні інтереси, які часто суперечать національним.
По-друге, поступово викристалізовується домінанта суспільного запиту на професійну та чесну владу в Україні, як у центрі, так і на місцях. Ця домінанта вже вилилась в такі гучні явища, як рух "Україна без Кучми" та Майдан-2004. Очевидно вона і далі шукатиме свій вихід, поки не зможе вгамувати свій запит.
Або в Україні в черговий раз переможе субпасіонарний спосіб ментальності ("моя хата скраю…"), а пасіонарії вкотре шукатимуть щастя в інших краях та землях. Ща наразі є малоймовірним. Спробуємо розібратись, чому?
Україна знову опинилася на історичному та суспільному роздоріжжі, і вкотре її подальший історичний розвиток залежить від відповіді на питання, чи вистачить суспільної (пасіонарної) енергії для подолання зовнішнього впливу та внутрішньої фронди, щоб зрештою вивести Україну із лещат радянської чи постімперської традицій суспільних відносин на користь панєвропейських стандартів?
Радянська антисистема, як і будь-яка інша суспільна антисистема, не могла існувати довше 2-3 поколінь через власну не життєздатність, анти природність і антигуманність. Крах цієї системи мав настати ще в 60-х роках минулого століття, але на два десятиліття її агонію продовжили знайденні в Сибіру енергоресурси. Але зрештою, падіння світових цін на які на початку 80-х таки призвів до її швидкого саморуйнування.
Подальший шлях державних (бувші союзні республіки) та квазідержавних (таких, як Крим, Придністров`я, Абхазія, Чечня тощо) утворень на розвалинах антисистеми залежав від багатьох факторів, перш за все від історичних традицій та ментальних стереотипів, запасу міцності, суспільної та національної єдності.
На момент здобуття незалежності в 1991 році в Україні домінував субпасіонарний суспільний менталітет, характерними ознаками якого є психологія невтручання ("моя хата скраю.."), домінанта власного благополуччя і спокою ("міщанство"), стандартизація поведінки ("бути, як всі"), гіпертрофований інстинкт самозбереження (звідси - етичне та моральне флюгерство, зрадництво), заздрість до успіху та страх перед всім новим ("як би чогось не сталося"), нездатність брати на себе відповідальність за свої вчинки.
Причиною такого домінування стали трагічні для українського народу історичні події минулого століття, які один за одним бульдозером прокотилися через українську землю та український етнос: дві світові війни, голодомор, репресії, масова трудова та політична еміграції. Такі події перш за все за звичай винищують пасіонарну (активну) частину суспільства.
Тому факт збереження досі незалежної української держави після 1991 року завдячує скоріше зовнішнім чинникам, ніж внутрішньому запасу державотворчої енергії українців 90-х. На відміну від часів козацької України чи часів УНР, історія дала країні перепочинок в 10-12 років, тому що основний зовнішній супротивник незалежної України, яким є Росія, мусив в цей час займатись подоланням внутрішніх економічних проблем та відцентрових процесів.
А за цей час в Україні сформувалався власний істеблішмент, як суміш пострадянського субпасіонарного чиновництва, "червоних" директорів та пасіонарних авантюрних "нових українців". Очевидно, така суспільна химера повинна рано чи пізно розпастися, тому що пасіонарії не можуть довго жити за архаїчними "правилами гри" субпасіонаріїв.
Смішно спостерігати, як типовий субпасіонарій Ющенко вимагає від таких же типових субпасіонаріїв Медведька та Наливайченка "рішучої" боротьби з корупцією в країні! Субпасіонарії ніколи не ламали і не ламатимуть усталені системи та стереотипи, до яких вони ладні чудово пристосуватися та самовіддано захищати.
Покоління, кому зараз 30-40 років ("комсомольці"), сформувалося вже в незалежній Україні та не зазнало таких демографічних втрат, як покоління українців в минулому столітті. Тому доля пасінаріїв в ньому значно більша, ніж в старших поколіннях. Саме це покоління поступово перебирає на себе владу в країні, але прагнуло б зробити це значно швидше.
Наступне покоління буде діяти ще більш рішуче, їм не потрібно ламати власні ментальні стереотипи та совкові стереотипи своїх батьків. Вони сформувались в той період, коли людина "сам собі режисер" і на державну підтримку чи допомогу вже ніхто не покладався.
Тобто країна мала пройти історичний шлях від тоталітарного державного устрою (порядку), через епоху некерованого хаосу 90-х, керованого – 2000-х до нового демократичного саморегульованого порядку, який має прийти на зміну існуючої системи влади в Україні. Тому що у закритих системах, якою наразі э система влади в Україні, хаос, мірилом якого є ентропія, може тільки наростати.
А отже така система рано чи пізно самозруйнується, якщо навіть вона не буде зруйнована ззовні. За несприятливих обставин в такому разі країна знову може стати легкою здобиччю "варягів".
Натомість Росія вимушена була повернутись до реставрації авторитарного режиму, щоб зберегти від саморозпаду "московську суспільну химеру".
Химеру, тому що занадто строкатим є об`єднання під дахом федеративної держави національних квазідержав, вертикалі корумпованих державних чиновників, підприємців та пересічних громадян, вихованих епохою споживання.
Ефективно управляти таким утворенням – надзавдання, з яким може справитись тільки авторитарний режим на чолі з групою пасіонаріїв. А пасіонарність людини має властивість зменшуватись із віком.
Така система влади в сучасній Росії буде існувати, поки нею управляють група пасіонаріїв на чолі з Володимиром Путіним. Як тільки до влади в Росії прийдуть субпасіонарії, або Путін і Ко втомляться вести війну на всіх фронтах одночасно, така система знову почне саморуйнуватися, тому що суспільна синергетика до єднання в посттоталітарних режимах може бути слабшою егоїзму місцевих субпасіонаріїв, або відцентрової енергії регіональних пасіонаріїв.
Перейти від авторитаризму до самоуправління та саморегуляції суспільства за допомогою ефективних демократичних інституцій неможливо без проходження через період соціального та управлінського хаосу, поки не сформуються самоврядні інституції та не відбудеться зміна поколінь національного та місцевого істеблішменту.
Або авторитарний лідер повинен бути рівня принаймні Маргарет Тетчер чи Аугусто Піночета, які змогли через посилення авторитаризму подолати суспільний хаос в своїх країнах, але потім мирно передати владу через демократичні процедури (хоча, для Британії це – природно).
Колись селянин Мінін та аристократ Пожарський врятували Росію від хаосу, руйнування та втрати державності, але потім країна пережила епоху суперавторитарного правління Івана Грозного.
Тепер логічним було б запитання: чому саме євроатлантична політична та економічна модель є найбільш ефективною в сучасному світі серед всіх існуючих моделей? Тобто, чим демократія західного зразка краща будь-якого авторитарного режиму?
Якщо дуже коротко, то справа в тому, що основою сучасної євроатлантичної моделі є внутрішня та зовнішня свобода громадян, в тому числі і свобода підприємництва, яка зрештою дає потужній синергетичний ефект розвитку продуктивних сил. Глобальний суспільний експеримент в ХХ столітті дав позитивний результат не тільки в країнах Європи та північної Америки, але і в Японії, Північній Кореї, Таїланді тощо.
Очевидно, що порівняння економічної та суспільної ситуації в Північній та Південній Кореї, колишніх західній та східній Німеччині говорить саме за себе.
Ніякі авторитарні, напівавторитарні, чи квазідемократичні режими в довгостроковій перспективі не можуть забезпечити такого рівня залучення пасіонаріїв до активної та творчої діяльності щодо розвитку продуктивних, гуманітарних а інших сил суспільства, як країни реальної демократії з високим рівнем свобод громадян суспільства.
Саме вільна ринкова економіка та демократична організація суспільства дає можливість пасіонаріям, які завжди складають меншість будь-якого суспільства, самореалізуватися в бізнесі, політиці, спорті, мистецтві тощо. Субпасіонарії в таких країнах складають основу суспільства споживання.
Авторитарне суспільство, як правило, висуває на керівні посади субпасіонаріїв, які будуть віддано служити владі. Пасіонарії в такому разі або знищуються (фізично чи морально), або шукають щастя в інших країнах.
Якщо припустити, що встановлення авторитарного режиму в Україні вже неможливе, то в нас немає іншого виходу, як рухатись в бік побудови демократичного суспільства. Рушійною силою чого і має стати активна (пасіонарна) частина суспільства.
Автор Сергій Сорока
