Туга за диктатурою

Поглиблення економічної та політичної кризи, а відтак очікування соціальних бунтів спонукає до роздумів про можливість запровадження в Україні диктатури.

Здебільшого роздуми на цю тему відбуваються в контексті залякування: мовляв, якщо влада негайно не наведе порядок в країні, то буде диктатура. Іншими словами, можливість запровадження диктатури розглядається як негативний сценарій розвитку подій в Україні.

Тим часом, такий суспільний феномен як "диктатура" не завжди трактується виключно у негативному контексті, особливо, коли про неї розмірковують під час соціально-економічної та політичної кризи.

У даному випадку йдеться лише про якісно іншу модель влади, яка може бути спроможною давати відповіді на складні виклики сьогодення.

Треба також визнати, що уява про диктатуру асоціюється передусім із таким поняттям як "диктатура пролетаріату", або ж з диктаторськими режимами Мусліні, Гітлера, Сталіна, Мао Цзедуна і Кім Ір Сена, які справедливо заслуговують на громадський осуд.

Проте історія знає інші диктатури. Зокрема диктатурою можна вважати правління Наполеона ІІІ, режими Ататюрка і Пілудського, Франко і Салазара. Тут не місце для аналізу кожної із диктатур. Лише кілька слів про "диктатуру Пілсудського" і "диктатуру Франко".

Однин із політичних лідерів Польщі Йозеф Пілсудський запам’ятався тим, що в критичний для свого народу час відважився на державний переворот, в результаті якого було встановлено режим "санації", тобто оздоровлення економіки.

Йому вдалося швидко внести необхідні зміни до Конституції й зосередити у своїх руках усю повноту влади. Основу його політичної програми складали ідеї солідаризму, визнання пріоритету держави в суспільному житті.

Допускалася можливість існування легальної політичної опозиції, водночас, поборювалися опозиційні партії та рухи, діяльність яких суперечила національним інтересам.

Для стабілізації економіки було залучено американський і французький капітали, вдалося стабілізувати грошову одиницю, злотий. У зовнішній політиці утримувалася позиція рівновіддаленості від Німеччини і більшовицької Росії. Авторитет Пілсудського як у міжвоєнній Польщі, так в сучасній є дуже високим.

Із іншим диктатором, генералом Франциском Франко, пов’язують термін "іспанське економічне диво" та виведення Іспанії зі стану однієї з найбідніших країн Європи на рівень розвиненої європейської держави.

У скрутний для своєї нації час, коли Іспанію виснажувала громадянська війна, він очолив повстанський рух та захопив владу. Після цього дуже швидко сформував дієвий уряд і став його прем’єром. Не будучи фаховим економістом, генерал зумів налагодити економічне життя країни: було відновлено зруйноване громадянською війною господарство, національна економіка інтегруватися у світову.

Досить тривалий час Іспанія займала друге місце у світі (після Японії) за темпами економічного розвитку. Стабілізувавши соціально-економічне життя, Франко розпочав політичні реформи.

Був прийнятий закон про пресу, дозволені страйки, розширено місцеве самоврядування, прийнято декілька конституційних законів, що розширили права громадян.

Все це згодом дозволило мирний перехід від диктатури до конституційної монархії.

В Україні також був диктатор, хоч ніколи не було диктатури. У часи української революції 1917-20 років, зокрема під час існування Західно-Української Народної Республіки, коли молода держава постала перед низкою серйозних зовнішніх і внутрішніх загроз, диктаторські права були надані лідеру ЗУНР Євгену Петрушевичу.

Цікаво, що проти диктатора виступив голова Директорії УНР Симон Петлюра, який розцінив можливість запровадження диктатури як "галицький сепаратизм".

Доля ЗУНР і УНР – загальновідома. Очевидно, що не можна напряму пов’язувати крах національної державності із відмовою від диктатури. Але для будь-якого об’єктивного дослідника зрозуміло, що тодішній політичній еліті бракувало рішучості й упевненості у відстоюванні інтересів нації.

Чи можлива в Україні поява диктатора й запровадження диктатури? Якщо не можна дати однозначну відповідь на це питання, то цілком справедливо ствердити: усе йде до цього.

Як повідомили ЗМІ, перший віце-прем’єр Олександр Турчинов на колегії МВС заявив, що Україна знаходиться "в умовах близької трагедії, в умовах воєнних дій", а "хаос", який насувається внаслідок світової економічної кризи, "неможливо зупинити без сильної влади".

Ця заява зроблена на тлі загострення внутрішніх протиріч між усіма гілками влади та її неспроможністю впливати на економічну й політичну ситуацію в країні.

Значно ускладнилася зовнішньополітична ситуація. Рішення міжнародного суду щодо острова Зміїний, коли значна частина спірної території відійшла до Румунії, може започаткувати процес розчленування України.

Принаймні, інша сусідня країна – Росія не приховує своїх експансіоністських намірів щодо українського Криму й веде з цього приводу активну зовнішньополітичну й інформаційну діяльність. Без перебільшення можна стверджувати, що держава ще ніколи не була у такій складній ситуації як сьогодні.

Варто також взяти до уваги настрої громадян. За результатами дослідження громадської думки, проведеного "Research&Branding Group" 80% громадян України вважають, що державі необхідна "сильна рука", а 36% готові заради стабілізації в країні погодитися із деякими обмеженнями громадянських свобод.

Тепер логічно задати наступне питання: хто із сучасних кермачів країни спроможний відважитися на диктатуру. Тут відповідь може бути більш однозначна. Важко уявити в ролі "диктатора" президента Ющенка, прем’єр-міністра Тимошенко, голову Верховної Ради Литвина чи лідера опозиції Януковича.

Не підходять на таку роль Яценюк і Гриценко. Але характерною особливістю будь-якої диктатури є те, що вона встановлюється "несподівано", а на чолі країни з’являються нові постаті.

Час невблаганно наближає Україну до межі, коли не буде сенсу ухвалювати будь-які рішення, оскільки в умовах тотальної кризи їх ніхто не виконуватиме. Країна може опинитися перед вибором: анархія чи диктатура. Не треба бут генієм, щоб у даній ситуації зробити єдиноправильний вибір.

 

Богдан Червак, для УП