Believing or belonging?
Cвіт давно чекав на економічну кризу. Причина банальна: економічна криза потрібна була для того, щоб побачити іншу – набагато більш небезпечну в онтологічному та глобальному плані – кризу гуманності та моралі.
Європейців і зокрема, українців, це стосується чи не в першу чергу. Висловлюючись зворотами нинішнього президента, "зараз маємо унікальний шанс" відійти від загостреного сприйняття проблем типу "політик А сказав про політика В", а "політик В відіслав політика А до політика С у відповідь".
У проекції, без перебільшення, виживання світські турботи рано чи пізно відходять на другий, а то й третій план, і людина у пошуках трансцендентного намагається прийти до Бога. За посередництвом церкви. І от власне тут стає очевидною криза інституцій, які у принципі повинні бути апологетами моралі.
Ви не задумувались у причині шаленої популярності "Коду да Вінчі"? Апокрифічна версія Дена Брауна для будь-якого мислячого християнського адепта видасться сміхотворною. Одначе перше-ліпше зерно сумніву в церковних інституціях лягає на благодатний ґрунт у суспільстві.
Як точно в цьому контексті звучить заголовок книги Бегбеде ді Фалько "Я вірую. Я теж ні"!..
Процес секуляризації релігії в сучасному світі визнає навіть консервативна православна церква.
У промові на нещодавньому соборі РПЦ митрополит Київський Володимир зазначив: "Прагнучи визволити людину від уявного "диктату релігії", секуляризм розриває живий зв’язок особистості з Богом та церквою.
В результаті церква перетворюється в конфесійну групу, віра – в систему поглядів, які носять релятивістський характер, молитовний досвід – в приватні психологічні переживання індивіда".
При цьому глава УПЦ посилався на дослідження відомого сучасного релігієзнавця, викладача соціології релігії в Сорбонні Жана-Поля Віллема.
Ми, українці, маємо велику переконаність в унікальності своєї ситуації, приміром, у сфері корупції, владних міжусобиць чи релігійних чвар. Мушу розчарувати (чи заспокоїти): подібні проблеми тією чи іншою мірою присутні в усьому світі, у ситій та задоволеній Європі теж.
Зокрема, щодо релігійного досвіду, то в Європі і, зокрема, Європейському Союзі він відіграє роль яблука розбрату, а не люльки миру. Ризикну навіть припустити, що релігія поступово перетворюється на міну уповільненої дії, яка вибухне в той момент, коли, здавалося б, ніщо більше не стоятиме на перешкоді створення квазідержави ЄС.
За соціологічними даними початку третього тисячоліття, 77,4% європейців заявили, що вірують в Бога, причому найвищий показник дали три країни – Португалія (96,4%), Ірландія (95,5%) та Греція (93,8%), а найнижчий – Швеція (53,4%), Нідерланди (61,1%) та Франція (61,4%).
Зауважте: саме дві країни з аутсайдерів цього дослідження – Франція та Нідерланди – заблокували прийняття Європейської Конституції кілька років тому. Немалою мірою – через наявність у тексті Жіскара д’Естена маленького натяку на спільну для Європи християнську спадщину.
Кілька років тому (ще перед вище вказаним референдумом) автор ознайомлювався з діяльністю органів державної влади у Франції. Однією з найбільш крамольних тем у розмові з французькими держслужбовцями є питання релігії.
Політика лаїцизму (від грецького слова "мирянин" – прийнятий більше століття тому у Франції принцип абсолютного розділення церкви та влади) часом доходить до абсурду. І в той же час – становить величезну загрозу європейській тотожності.
Поки французи майже боролися з власною релігійною спадщиною, теокультурний простір країни фактично окупували інші, більш напористі релігійні практики – той же самий іслам.
Звісно, в Україні принцип розділеності влади і церкви, по-перше, не є досить актуальним а, по-друге, останні сімнадцять років і не дотримується. Одначе і до досвіду Греції, де православ’я є, по суті, державною релігією, Україні теж далеко.
Проте є одна надзвичайно вагома проблема християнства, яка є транс’європейською – від Лісабона до Уралу. Число тих, які визнають власну віру в Бога, не є однорідним. Британська дослідниця Грейс Деві, а за нею і Віллем виділяють два великі пласти європейських адептів християнства, які прямо засвідчують кризу церкви.
Більшість "віруючих" належать до двох груп – "believing without belonging" та "belonging without believing", у довільному перекладі – "вірити, але не належати [до певної християнської общини]" та "належати, але не вірити".
Саме з цього принципу походить бажання багатьох не визнавати церкву за попередника, а "просто вірити", а з іншого боку – приходити в церкву двічі на рік, "як усі" чи "бо так прийнято".
Так, церква – особливо православна – консервуючись у власних проблемах і не бажаючи змінюватись, втрачає свою паству. Але правда і в тому, що тим гірше для нас. У цей складний час такий стан речей стає до болю очевидним.
Кожен з нас, задумуючись над дієсловами believing – belonging найчастіше зупиняється на сполучнику "or", а не "and". І це, множачись на потік еміграції з інокультурних (та інорелігійних) середовищ, може стати найбільшою загрозою європейській ідентичності.
Внаслідок власної маргінальності Україна та її пересварені церкви ще мало задумуються над цим викликом, діючи за принципом: "не турбуй проблему, поки проблема не турбує тебе". Натомість це той випадок, коли діяти треба превентивно. І простих рецептів тут, на жаль, немає.
Богдан Сологуб, Рівне, для УП
