Що означає російський газ для української нації?
Спільна заява Ющенка та Тимошенко стосовно поставок і транзиту російського природного газу зруйнувала усталений стереотип про неможливість "мирного співіснування" цих політиків.
Існує кілька мотивацій такого вчинку: по-перше, глава держави і керівник уряду, врешті-решт, пройнялися відповідальністю за долю держави, яку російський "Газпром" намагається поставити на коліна.
По-друге, таким чином вибиваються козирі з рук російської влади, яка настійливо, але небезпідставно стверджує, що врегулюванню українсько-російських взаємин перешкоджає "неузгодженість між різними гілками влади в самій Україні".
По-третє, українська влада в особі президента і прем’єр-міністра намагається не просто відбивати російські газові атаки, а й контратакувати.
Якою б не була справжня мотивація для спільної заяви, очевидним є одне: українсько-російське газове протистояння, яке називають "війною", "битвою" чи іншим військовим терміном, у 2009 році переросло у нову якість, з’явилися нові акценти та нові підходи у вирішенні проблемних питань між двома країнами.
У цьому легко переконатися, коли порівняти нинішній газовий конфлікт із попередніми "епізодами" з театру бойових дій.
Нагадаю, що перше серйозне газове протистояння відбулося ще у 2006 році. Тоді дії українських можновладців можна було охарактеризувати одним словом – паніка.
Вітчизняні ЗМІ, які час від часу переривали свої новорічні програми на повідомлення про переговори між НАК "Нафтогазом України" та російським "Газпромом", фактично стали інструментом Росії в інформаційній кампанії, що супроводжувала конфлікт, оскільки часто-густо лише ретранслювали російську позицію.
Якщо ж з’являлися коментарі українських очільників, то з великим запізненням. Вони, за правило, не вносили ясності, не фіксували українського погляду на ситуацію, а зводилися до "здивування" недружніми діями стратегічного партнера.
Ще більшою була паніка в країнах Європейського Союзу, економіка і комфорт яких залежать від російського газу, а точніше його транспортування через українську територію.
Сьогодні все по-іншому. Ще напередодні Нового року прем’єр-міністр Тимошенко, буквально "рвалася" до Москви з наміром виконати роль "важкої артилерії" у переговорах про ціну на російський газ та його транзит Україною.
І хоча Новий рік Тимошенко зустрічала в Києві, для багатьох українців її намір взяти участь у переговорах засвідчив, що влада налаштована рішуче.
Не до відпочинку було президентові України Ющенку. З далеких Карпат він зробив низку коментарів для провідних вітчизняних ЗМІ, у яких вперше за останній час: а) не чіпав уряд та його очільницю; б) переконливо і доступно виклав позицію української сторони з обґрунтуванням неприйняття Україною кабальних умов "Газпрому"; в) відважився на спільну заяву, яка продемонструвала взаємні наміри підписантів відстоювати національні інтереси, незважаючи на реальну загрозу залишитися взимку без газу і тепла.
Важко сказати, як у ці святкові дні співвітчизники оцінили дії керівників своєї держави. Але у будь-якому випадку Ющенка і Тимошенко не можна звинуватити у паніці чи бездіяльності.
Цього разу відлуння газового конфлікту докотилося не лише до Європейського Союзу, а й США, які закликали Україну й Росію продовжити переговори і вирішити проблему підписання контракту "комерційним чином".
При цьому слід відзначити, що на відміну від пасивної позиції України у минулому, коли лише вислуховували нарікання з боку ЄС, цього разу українська делегація на чолі із міністром палива та енергетики Проданом вирушила до Європи, щоб без посередників і не через ЗМІ донести лідерам європейських країн та інститутів власний погляд на проблему та шляхи її розв’язання.
Крім того, президент Ющенко розіслав главам європейських країн листа, у якому виклав свій погляд на ситуацію із переговорами у Москві.
Кілька слів про поведінку Росії. На відміну від України, яка намагається робити уроки з попередньої газової війни, позиція Росії – залізобетон й зводиться до формулювання: не дамо газ, бо не дамо.
Кремль так і не знайшов нових "аргументів", які б пояснювали небажання "Газпрому" вчасно й спокійно підписати усі необхідні контракти.
Квінтесенцією російських аргументів стала прес-конференція офіційного представника "Газпрому" Сергія Купріянова, під час якої було зроблено заяву, що українська делегація не "не мала у своєму розпорядженні мандат на підписання з російським холдингом контракту на поставки газу країні в 2009 році".
Думаю, що про такий "аргумент" було цікаво почути передусім голові правління НАК "Нафтогаз України" Олегу Дубині, який кілька днів просидів у Москві на виснажливих переговорах із керівником "Газпрому" Олексієм Міллером, щоб згодом від якогось клерка дізнатися, що він насправді лише прогулювався у столиці братської держави.
Було б наївним стверджувати, що нинішній українсько-російський конфлікт довкола ціни на російський газ та його транзит Україною є останній, а його наслідки, попри завіряння української влади, не зачеплять пересічних громадян.
Утім, саме "газова війна" спричинила до того, що влада, а відтак українська нація, починає вчитися випрямляти хребта й позбувається ілюзій стосовно свого "найбільшого" і "найголовнішого" стратегічного партнера.
У даному випадку такий висновок не стосується всіх українських впливових політиків, значна частина яких проголошувала новорічні здравиці на честь Росії саме тоді, коли перекривався вентиль на газовій трубі й повністю припинялося постачання газу в Україну.
А тому реальна ціна, яку нація платить за російський газ є набагато більшою, аніж та, про яку домовляться переговірники.
Богдан Червак, для УП
