Яка двомовність нам потрібна?

Знаючи українську звичку постійно наступати на ті самі граблі, можна не сумніватися, що й цього року з наближенням президентських, і, можливо, й парламентських виборів, українці знову стануть свідками запеклих пропагандистських баталій на тему "державної", "офіційної" чи, принаймні, "регіональної" двомовності.

При цьому одні, як завжди, покликатимуться на досвід західних демократій, зокрема тих, де офіційна двомовність - як у Канаді, Бельгії чи Фінляндії, або й багатомовність - як у Швейцарії - узаконені на загальнонаціональному рівні.

Інші доводитимуть – також небезпідставно, – що узаконення "другої офіційної" в українських специфічних умовах призведе до дискримінації "першої офіційної" та її носіїв, – приблизно так, як це вже було за умов фіктивної "двомовності" в УССР і як це відбувається сьогодні із повсюдно зневаженою і дискримінованою білоруською мовою у формально начебто "двомовній" та Білорусі.

При цьому ані захисники української не намагатимуться з’ясувати належним чином тієї специфіки, котра неминуче, на їхню думку, перетворить "офіційну двомовність" в Україні у лицемірну версію совєтської одномовності.

Ані оборонці російської так і не розтлумачать, які ж саме правові механізми слід би Україні запозичити у Швейцарії, Бельгії, чи Канади, аби "двомовність" була схожа на їхню, а не на совєтську, чи сьогоднішню білоруську. Отож саме з’ясуванню цих двох специфік та механізмів i присвячено пропонований нарис.

Спадщина колоніалізму

У найзагальніших рисах українську мовно-культурну специфіку можна окреслити як постколоніальну.

Колонізація України російською, а згодом, і совєтською імперією відбувалася протягом кількох століть і її наслідки більш відчутні там, де вона була тривалішою - як на Ліво- та Правобережжі.

А надто там, де опір автохтонної мовно-культурної традиції виявився мінімальним, з огляду на її недостатню тяглість та слабку закоріненність (як на Півдні та Сході), а також з огляду на те, що традиційні адміністративні та поліційні репресії проти українського руху доповнювалися особливо інтенсивним переселенням людності.

Як наслідок, чисельність росіян на території України виросла практично від нуля (у XVII-XVIII столітті) до 8% за переписом 1926 року і 22% за переписом 1989.

Місто Київ, за даними Даніеля Бовуа, зробився переважно російськомовним допіру у 1830-тих роках, після поразки польського повстання й запровадження імперією низки цілеспрямованих русифікаційних заходів.

Західноукраїнські міста, котрі до їхньої окупації Совєтською армією в 1939 році практично не мали російського населення, зробились у 50-тих роках ХХ сторіччя на четвертину або й третину етнічно російськими.

Російський колоніалізм в Україні, зрозуміло, істотно відрізнявся від класичних "заморських" колоніалізмів – насамперед тим, що не дискримінував українців за етнічною ознакою, оскільки взагалі не вважав їх окремим етносом.

Дискримінація й навіть репресії поширювалися лише на тих українців, котрі ту свою етнічну (зокрема мовно-культурну) окремішність обстоювали, тобто не приймали офіційно відведеної їм ролі малоросів (регіональний варіант росіян) чи "совєтських українців" (ідеологізований варіант тих таки малоросів).

Колоніальна спадщина, отже, визначає специфіку мовно-культурної ситуації в Україні наступним чином:

По-перше, тривалі й систематичні, прямі й непрямі утиски українських мови й культури істотно ослабили їхні ресурси, їхню суспільну функціональність, а відтак і конкурентність стосовно панівних російських мови й культури, котрі подібних всебічних і радикальних утисків не зазнавали.

По-друге, політика русифікації, як елемент колоніалізму, не лише зробила більшість українців двомовними, а й перетворила багатьох із них на російсько-одномовних – насамперед у середовищах більш урбанізованих, а отже, як правило, освіченіших, економічно заможніших та культурно розвиненіших.

Все це істотно розширює ринок для російськомовного культурного продукту і водночас звужує для україномовного.

Існування потужного російськомовного ринку в сусідній Росії ще дужче цю диспропорцію поглиблює – як за рахунок вільного перетікання російських продуктів на ринок український, так і за рахунок їхньої нижчої вартості, ширшого асортименту, більшої рекламної "розкрученості".

А також глибокої суспільної упередженості щодо гіпотетичної "кращості і первинності" російського продукту порівняно з переважно незнаним, але апріорі "гіршим" продуктом українським.

Ця масова упередженість є, власне, третьою і найголовнішою прикметою колоніальної спадщини в Україні. З одного боку, вона відбиває загальне, властиве усім колоністам-колонізаторам зневажливе ставлення до тубільців, до їхньої мови й культури, визнаних апріорі меншовартісними, придатними лише для фольклору та (або) перекривляння-висміювання тих-таки тубільців.

А з іншого, відбиває так звану інтерналізацію, тобто прийняття і засвоєння колонізаторської точки зору самими колонізованими, – насамперед тими, котрі намагаються асимілюватися в мову й культуру колонізаторів.

А також великою мірою й тими, котрі зберігають свою автохтонну мову, проте підсвідомо починають дивитись на себе очима колонізаторів. Тобто проектують самі на себе їхню зневагу і поводяться відповідно до очікувань панівної групи: розмовляють, наприклад, на публіці виключно мовою колонізаторів, аби не наражатися зі своєю тубільною мовою на їхні глузливо-поблажливі посмішки чи вдаване нерозуміння.

Без усвідомлення цього третього, найважливішого елементу колоніальної спадщини незрозумілою залишається причина збереження колоніальної ситуації в незалежній начебто Україні попри тривалу відсутність поліційних репресій, а навіть певну державну підтримку української мови в шкільництві, адміністрації та закладах культури.

Більше за те, без належного з’ясування цього елементу в Україні не лише гіпотетична "офіційна двомовність" справді неминуче буде совєтсько-білоруською, а не європейською.

Та ще й офіційна, українська начебто, одномовність буде не набагато ефективнішою у плані сподіваного відродження української мови й культури та практичного забезпечення мовних прав україномовних громадян бодай на рівні з громадянами російськомовними.

Державна підтримка української освіти чи (декларативна поки що) підтримка національного культурного продукту здатна зменшити деякі диспропорції між двома основними мовно-культурними групами. Проте не здатна змінити найголовнішого – домінантного суспільного дискурсу, який через безліч каналів, на різних рівнях санкціонує російськомовність як норму і водночас марґіналізує україномовність як девіацію - як регіональне дивацтво, "націоналістичну" обсесію чи, у випадку політиків, суто кон’юнктурне вдавання, яке теж не варто сприймати всерйоз.

Мова, як переконливо показали ще півстоліття тому французькі пост-структуралісти, є не лише нейтральним засобом комунікації, а й надзвичайно важливим інструментом здійснення влади, накинення волі, утвердження домінування, чи, навпаки, в опозиційних контр-дискурсах – засобом спротиву.

Всяке мовлення (чи, по-французькому, дискурс) закорінене у наявних владних стосунках, прямим і непрямим чином їх відбиває й підтримує, спираючись на відповідні суспільні інституції.

В Україні панівний дискурс визначається панівною групою – постсовєтською олігархією, котра володіє майже всіма виробничими та фінансовими ресурсами, основними мас-медійними інструментами та більшістю кишенькових політиків на всіх рівнях.

Практично уся ця "еліта" має совєтську (партійно-комсомольско-каґебешну) генеалогію і відтак в основній своїй масі є совєтськомовною і совєтськокультурною, себто практикує у повсякденні спрощений варіант російської мови і такий самий спрощений варіант російської культури (що можна приблизно порівняти з експортним варіантом американської культури для третього світу).

Найголовніша дискурсивна стратегія цієї групи – представлення наявної ситуації, у тому числі мовно-культурної, як "нормальної" та, відповідно, нейтралізація альтернативних поглядів – через їхнє замовчування, а ще більше – висміювання, перекручування та виштовхування до сфери обсесії й божевілля ("национальной озабоченности").

Цілком очевидно, що гасло офіційної двомовності у цьому контексті є спробою юридично закріпити постколоніальну "нормальність" (фактичне домінування російської мови і російськомовної олігархії) та законодавчо унеможливити її інституційну ревізію.

Прикметно, що жоден поборник "двомовності" в Україні не завдає собі клопоту пояснити стурбованим українцям механізму недопущення на місцевих теренах білоруського, чи совєтського сценарію функціонування двох формально нібито рівноправних мов, одна з яких - легко вгадати яка - неодмінно виявляється на практиці набагато "рівнішою".

Без такого механізму (і відповідних пояснень) покликання на досвід двомовності в деяких західних демократіях є, у кращому разі, безвідповідальним, у гіршому – лицемірним.

А тим часом саме цей досвід і ці механізми заслуговують окремого розгляду.

Микола Рябчук, для УП