Творення суспільної довіри

Ми об’єднані! Вперше з часів референдуму за незалежність понад 80% українців мають спільні позиції та бачення.

Незалежно від регіону, мови, зовнішньополітичних пріоритетів, віросповідання – українці об’єднані недовірою до влади, негативною оцінкою її діяльності, непідтримкою існуючих політичних лідерів та їхніх проектів.

Ми об’єднанні розумінням необхідності кардинальних змін, застосування інноваційних підходів, народження нових ідей, появи альтернативної еліти. Ми об’єднані проти безвідповідальності та неспроможності чинної еліти. Але якщо ми об’єднанні проти влади, то на чому вона тримається?

Українська Республіка, створена в Радянському Союзі, остаточно вичерпала строки своєї придатності.

Заржавілі інститути влади, підточені кланами жуків-олігархів, підгризені мишами-корупціонерами, ось-ось обваляться під тиском внутрішніх і зовнішніх проблем. Некомпетентність в регулюванні валютного курсу, неспроможність у веденні газової війни – щодня нагадують нам про аварійно-небезпечний стан нашої держави.

Коридорами цієї "потрісканої хрущовки" української влади блукає дискредитована чужа суспільству політична еліта. Політики без підтримки народу, перетворились на незаконних мешканців, які живуть в очікуванні свого виселення. Вони не мають жодних інструментів самозахисту.

Армія деморалізована постійним дерибаном та приниженням солдатської гідності, міліція прогнила корупцією та клієнтелізмом, суди розкладаються аморальністю. Вони не мають жодної підтримки закордоном.

Поразки євроінтеграційних устремлінь та газовий тиск, доводять, що світ не рахується з українськими політиками. Сучасна політична еліта – безсила і квола. У неї немає знань, компетентності та досвіду в створені прогресивної демократичної держави. У неї немає цінностей, щоб відповідати за свої слова та діяльність. У неї немає відчуття належності до українського народу та співпереживання за його долю.

Однак, головна слабкість наших політичних верхів в їхній роз’єднаності. Декілька кланових пережитків 90-х продовжують свої розборки, тільки не за контроль над ринками, а над суспільством. Їх не лякає, що конструкція української держави вже надто крихка, і може поховати їх під собою.

Будучи обмеженими та вузькими людьми, вони мислять категоріями сьогоднішнього дня, швидкої наживи, легкого везіння. Всі свої зусилля вони кидають, щоб найдовше і безкарно доїти корову – суспільство.

Але корова одна, і боротьба за неї виснажує і ослабляє їх. Тим не менше, ці слабкі егоїстичні стратегічно-імпотентні купки політиків правлять нами – 46 мільйонним суспільством. І єдине чим вони утримують владу – це ще більшою слабкістю самих нас.

Ми безпорадні. Як і в ті злощасні 90-ті, мільйони людей були безпорадні перед невеликими групами районних криміналів. 10-15 чоловік могли контролювати цілі квартали, принижувати гідність простих громадян, диктувати свої правила та встановлювати свої закони.

Тепер невеликі групи спритних ділків на найвищому рівні ганьблять нашу честь і гідність на міжнародній арені, наживаються на наших заощадженнях, "розводять" нас щодо перспектив виходу з кризи. Ми знаємо, що вони слабкі, ми знаємо, що їх немає кому захищати, ми знаємо, що нас 80% тих, хто їм більше не вірить. Однак, ми нічого не можемо зробити, бо ми – недовіряємо один одному!

І двоє будуть правити там, де сто по одному. Це правило працює в нашій реальності. Ми недовіряємо українським політикам, але своєму сусідові, колезі по роботі, знайомому ми не довіряємо ще більше.

Наші будні минають в кухонних коментарях української політики та сподіваннях на позитивні зміни. Однак, тільки хтось пропонує якесь рішення чи проводить якусь акцію, як ми миттєво засуджуємо це.

Навіть коли це всього-на-всього натиснутий гудок. Ми переконані, що хтось це все проплатив, що ноги ростуть від когось з тих, що при владі. І хоча у нас часто немає жодних пропозицій, і самі ми в більшості ніколи нічого не ініціюємо – засудити ініціативу нам важливіше, ніж підтримати. І це природно. Бо ми не тільки недовіряємо один одному, ми ще й боїмося один одного.

Власне, взаємна недовіра – це неминучий бар’єр перехідних суспільств. Ми вийшли з режиму, де все було пронизано суцільною недовірою. Де залякування та розділення були основними інструментами державної політики.

В нашій пам’яті сусід, колега чи знайомий – потенційні агенти КГБ, а в сучасних реаліях – провокатори однієї з політичних сил. Ми живемо в Гобсовому світі "війни всіх проти всіх", але він є тільки продуктом нашої взаємної недовіри, продуктом самих нас.

Недовіра робить нас слабкими, неспроможними до жодних колективних дій. Вона породжує нездоровий егоїзм, коли добробут одного може здобуватись тільки за рахунок іншого. Вона виховує в нас неповагу один до одного, тому ми так часто стикаємося з взаємним хамством. В суспільстві, де всі чужі, ми часто створюємо свій маленький хороший світ, в якому все обов’язково буде добре і незалежно від інших громадян.

Але інші громадяни – це обов’язкова умова будь-чийого добробуту.

Чи можна довго добре жити, коли навколо одні бідні і злиденні люди?

Чи можна безпечно їхати по дорозі, знаючи, що права коштують 200 доларів?

Чи можна сподіватись на оздоровлення в лікарні, знаючи, що диплом лікаря продається?

Чи можна сподіватись на об’єктивність в суді, знаючи, скільки коштує рішення?

 Незалежно від статку, в країні, де ви недовіряєте і не поважаєте інших, ви не зможете проїхати по рівній дорозі, відпочити на хорошому курорті, і, зрештою, спокійно заснути, не переживаючи за своє добро. Тому інший громадянин – це не "чужий", це той кому ми маємо і можемо довіряти. Але як цього досягнути?

Питання творення взаємної довіри є первинним по відношенню до будь-яких спроб щось змінити в цій країні. Адже навіть маленький крок потребує об’єднання зусиль незнайомих людей. А завдання перед нами стоять глобальні. Ми не можемо щось змінити майданними пікетами та бунтами.

Перед нами стоїть виклик будівництва нового дому української держави. Нам потрібні нові ідеї, нові цінності, і нова еліта, яка зможе їх реалізувати. Однак, недостатньо просто створити черговий новий проект і пропонувати його всім до уваги.

Важливо, щоб участь в його створені взяла якомога більша кількість представників різних громадських груп. Бо тільки так можна забезпечити відповідальність суспільства за майбутню державу.

Єдиним місцем, де в демократичних державах, формується альтернативне середовище ідей, цінностей та лідерів є громадянський рух.

Хоча в Україні до цього відносяться як до нездорових проявів альтруїзму, насправді, громадська діяльність є чистої води вмотивований егоїзм. Де ще можна знайти широке середовище однодумців? Де ще можна отримати цікавий особистий досвід, коли більшість часу доводиться відсиджувати в офісі? Зрештою, громадська діяльність виступає свого роду соціальним страхуванням від зловживання збоку сильніших чи впливовіших груп.

Слабкі громадські організації доби незалежності нав’язали суспільству ряд стереотипів. Багато українців схильні ототожнювати громадську діяльність з грантоїдством та закордонними проектами.

Проте, насправді, громадська діяльність виникає там, де організована група людей щось робить для суспільства відповідно до своїх інтересів. Якщо ви любите футбол, то чому б вам не організувати турнір серед шкіл на призи? Якщо ви любите квіти, то чому б вам не прикрасити газони вашого району?

Якщо ви юрист, лікар, економіст, журналіст, бармен тощо, чому б вам не присвятити 1-2 години на тиждень тому, що подобається на користь суспільству? Це маленькі конкретні кроки, але вони можуть переростати у великі.

Ми можемо спробувати розробити цілу державну програму турнірів серед шкіл, ми можемо розробити спеціальну систему засадження газонів, у кожній із сфер своїх інтересів ми можемо створювати інновації, нові унікальні рішення, які ставатимуть цінними не тільки для нас, а можливо для всього світу. Хіба від цього не виграють всі включно з нами?

Громадська діяльність протиставляє вмотивований егоїзм нездоровому. Вона пропонує створити більше для всіх, а не забрати в когось. В ній криється багато особистих і суспільних переваг.

Однак, найбільшою її перевагою є створення і поширення взаємної довіри. Маленькі громадські заходи знайомлять людей між собою і, заодно, перевіряють на "вшивість".

Ті, хто справді зацікавлені і намагаються щось зробити отримують як бонус гарну репутацію. Колеги по команді чи просто однодумці бачать кому можна довіряти, а кому ні, у кого є цінність відповідальності, а хто тільки майстерний оратор.

Ми також отримуємо нові імена, дізнаємося про таланти нових людей. Звичайний офісний клерк може стати впливовим в певному середовищі, він може розкрити в собі унікальні можливості, залишаючись на тій самій роботі і посаді. Створена довіра між громадянами є ключем до успіху в переході від маленьких до великих кроків. Ми стаємо організованими і ефективними, оскільки знаємо хто чого вартий, і з ким можна "йти в розвідку".

З чого почати? Громадська діяльність – це добре, але куди йти і що робити?

Розвиток громадянського руху в Україні дуже слабкий. Ви можете спробувати знайти існуючу організацію і долучитись до неї, якщо це дієва організація і вона відповідає вашим інтересам. Однак, краще створюйте свої команди або приєднуйтесь до свого середовища.

Непотрібно одразу щось очолювати і битись за посаду. Потрібно знайомитись з людьми, вести діалог, розробляти з ними спільні принципи і завдання.

Аналізуйте ситуацію у своїй сфері, вивчайте шляхи покращення і, звичайно, проводьте маленькі конкретні заходи. Наступний крок набагато важливіший: нам необхідно створити коло довіри між існуючими дієвими командами і організаціями.

Це означає, що ми маємо познайомитись, дізнатись про існування один одного незалежно від сфер зайнятості. Для цього ми повинні контактувати, інформувати один одного про діяльність, підтримувати спільні заходи. Ніхто не очолюватиме коло довіри, воно дає можливість навчитись довіряти і виробити спільні принципи взаємодії, поваги та участі. І тільки після того, як взаємна довіра досягне необхідно рівня ми зможемо перейти до спільних великих кроків.

Скільки на це піде часу? Залежить від нас. Однак, швидкі та легкі рішення – це риси відмираючої епохи. Не варто вірити в швидкі зміни в наслідок бунтів. Стару беззахисну еліту зовсім не складно викинути з недоруйнованих розвалин нашої держави.

Але що далі? Чи можна щось змінити в пронизаних корупцією та аморальністю коридорах влади? Ні. Ми мусимо збудувати новий спільний український дім.

Не треба боятись. Нас 80% тих, хто більше не вірить цій владі. Хтось думає, що нічого змінити не можна і так буде завжди. Але це неправда!

Навіть раби колись отримали волю. Хтось може думати, що його це не стосується. Але це неправда! Подивіться на своїх дітей.

Невже ви хочете, щоб когось з них збив п’яний мажор, а суд його виправдав?

Невже ви хочете, щоб ваша дитина з дипломом вузу доглядала старих закордоном?

Невже ви хочете постійно жити в непевності щодо майбутнього?

Ситуація не залишає нам вибору. Ми мусимо щось робити. Навіть якщо це будуть маленькі конкретні кроки.

Ми об’єднані! У нас є спільні інтереси та позиції. Давайте знайомитись, контактувати, вести діалоги та дискусії, ділитись досвідом.

Віктор Андрусів, інститут ДемАльянсу ім. Р. Шумана