Зміни в межах путінізму чи заміна самого путінізму?

До Володимира Путіна всі російські лідери намагалися захопити для себе найбільшу в країні посаду, яку можна було конвертувати у тотальну владу. Путін порушив цю традицію, наочно довівши, що найвища державна посада у Росії – це ще далеко не все.

Сьогодні йому зручніше і комфортніше тримати під своїм контролем країну, формально не будучи її найвищим державним зверхником.

Він може зайняти для себе будь-яку пост, навіть без офіційного звання "національного лідера", оскільки обставив себе різного роду ешелонованою підтримкою, що у разі навіть тоді, коли після свого прем’єрства і вирішить пересісти у крісло спікера Державної Думи, то зможе пробути у ньому необмежену кількість часу.

Проте, на мій погляд, питання, чи готується нині повернення Володимира Путіна на посаду президента Російської Федерації, не стоїть.

Стоїть скоріше питання, коли конкретно саме це повернення відбудеться. Оскільки від самого початку Дмитро Медведєв розглядався Путіним і сучасним російським політичним істеблішментом, як тимчасова й, більшою мірою, технічна фігура.

Причому це не дуже сильно приховувалось. Проте, під час розробки та початку реалізації проекту "технічного президента", не враховувалася та глобальна економічна криза, котра нині відбувається і буде ще тривати принаймні кілька років.

Ця криза зачепила сучасну Росію, можливо, навіть більшою мірою, аніж розвинуті країни Заходу та Сходу. Оскільки Росія є країною, за сучасними мірками, з нерозвинутою економікою і економікою, яка надзвичайно сильно залежить від постачання на міжнародний ринок сировини, особливо енергоресурсів.

Глобальна економічна криза дуже суттєво скоригувала плани щодо повернення Володимира Путіна, оскільки очевидно, що за початковими планами Путін мав повернутися лише після закінчення президентської каденції Дмитра Медведєва.

Весь цей час він мав перебути досить комфортно на посаді прем’єр-міністра, що означало за повної підтримки в Державній Думі, контролювання ним і його оточенням усіх основних процесів в Росії. Проте, навіть, за повного контролю над політичними процесами і майже повного нехтування справжніми інтересами суспільства, не можна знехтувати тією моральною і юридичною відповідальністю уряду за важкі часи, котрі слідують за кризою.

Дуже вірогідно, що в Росії на період кризи буде застосована модель не надто сильного прем’єр-міністра і навіть не "сильного президента".

Адже будь-яка причетність до виконавчої влади означатиме значну відповідальність за те, що відбувається в країні. А що саме це означатиме під час кризи – цілком очевидно. Неминуча девальвація не лише рубля та авторитету посади президента, але й персонального іміджу самого Путіна, на котрому, власне, тримається вся барвиста бульбашка нинішнього режиму влади РФ.

З іншого боку, закріплення позицій "національного лідера" можливе шляхом переміщення Путіна на посаду глави парламенту Російської Федерації, Цебто глави того органу, котрий не лише приймає закони, а й виробляє стратегічні плани, контролює їх чітке виконання та, власне кажучи, може лише вимагати, при цьому практично ні за що не відповідаючи. Саме ця посада і саме таке позицінування у політичному полі найбільш, на мій погляд, вигідне нині Путіну і буде вигідне, принаймні, до кінця нинішньої світової економічної кризи.

У такому разі перехід Володимира Путіна на оновлену, з 6-річним терміном правління, посаду президента Росії може відбутися швидко тільки тоді, якщо Путін і його команда не зможуть у короткий термін вибудувати нову вертикаль зазначеної вище позиції лідерства (з яких причин, то інша справа), і вже вимушено будуть знову виштовхувати Путіна на пост президента.

Якщо ж оточенню Путіна вдасться вибудувати нову, практично тіньову вертикаль за допомогою старих чекістських кадрів, але нових олігархічних й адміністративних структур, а це є досить вірогідним, то Володимир Путін в жодному разі не піде на президентство та дасть відсидіти Дмитрові Медведєву на цій посаді усю каденцію, а можливо навіть і довше.

Сама інтрига щодо повернення Путіна на президентський пост є ще і своєрідною перевіркою на лояльність політичної і економічної еліти РФ. Й за допомогою цього тесту, можливо, будуть здійснені нові фільтрації, цебто перевірка на "свій-чужий" і суттєві зміни у всій архітектоніці сучасної російської влади. Що, власне, не є таким вже новим і неочікуваним.

Проте, ці всі побудови й прогнози є найбільш вірогідними лише у межах того політико-економічного мейнстріму, котрий спостерігається нині в Росії і який пов’язують з Путіним і його оточенням.

Але, якщо згадати про більш глобальні і стратегічні процеси, які відбуваються в Росії не протягом одного, а кількох десятиліть, то ситуація може бути дещо іншою. Адже, якщо розглянути принаймні останні три десятиліття, то в Росії постійно і в кілька етапів відбуваються такі процеси.

Перше – це заміна фінансового і політичного власника Російської Федерації, котра відбулася фактично вже тричі протягом останніх майже тридцяти років. При Горбачові, при Єльцині та при Путіні. Причому відбулася досить радикально.

А другий показник – це своєрідна раціоналізація цих власників, цебто заміна на такого головного власника, котрий має все більший і більший коефіцієнт корисної дії щодо стратегічних інтересів всього цього ядра власників.

Очевидно, і це питання лише підкреслила і, можливо, раніше, аніж планувалося, оголила глобальна економічна криза, - оточення Путіна не може бути абсолютно ефективним власником на всі часи. Криза, дуже ймовірно, може призвести до наступної заміни власника.

При цьому, безперечно, відбудеться заміна не лише Путіна та його оточення, а багатьох інших структурних побудов (разом із їхнім кадровим персоналом) Російської Федерації. І, мабуть, що питання про швидку заміну наступною генерацією і наступною системою стоїть лише в тому, щоб при цьому не відбулись якісь фатальні наслідки на кшталт того, що сталося в 1991 році при розпаді Радянського Союзу.

У такому разі, мейнстрім Росії полягатиме саме в заміні тактичного мейнстріму Путіна на новий тактичний мейнстрім. Чи відбудеться це у 2009 році? Сигнали щодо цього ми, можливо, будемо отримувати десь у кінці першої і в другій половині наступного року.

Нині судити про це дуже важко. Проте і зараз можна сказати, що одним з головних таких ознак і сигналів можуть слугувати сигнали слабкості команди Володимира Путіна і, як це можливо не парадоксально звучить, саме пришвидшений перехід Путіна на посаду президента Російської Федерації і буде означати таку слабкість.

Він означатиме початок кінця його режиму. Іншим, не таким очевидним сигналом, буде неспроможність Путіна вибудувати ефективну тіньову вертикаль, націлену на довготермінову роботу.

Крім того, Володимир Путін і Дмитро Медведєв можуть надто захопитися своєю грою – передачею влади один одному – і не відслідкують той критичний момент, коли серед політикуму Росії з’явиться серйозна третя політична сила і лідер, котрий не погодиться з домінуючою роллю Путіна ще на кілька наступних десятиліть.

Адже будь-яка авторитарна чи напівтоталітарна система, на зразок створеної Путіним, не є надстійкою. Її модель потребує зміни методів утримання в узді підлеглих лідеру еліт, періодичних політичних зачисток і кардинальних перемін у найближчих до лідера колах.

Сталіну лише завдяки періодичним зачисткам своїх соратників і масових репресіям вдалося протягом майже 30 років не випускати з-під контролю владу в СРСР. Володимир Путін багато чого запозичив у методах керівництва державою від свого політичного кумира.

Але щодо масових репресій, то тут, окрім "зачистки" деяких світоглядно чужих його режиму олігархів, він поки що далі так і не пішов. Однак разом із погіршенням економічної ситуації в Росії Путін може не втриматися і почати репресії проти тих, кого він вирішить зробити відповідальним за свої прорахунки.

І тоді путінізм перейде у свою найвищу стадію, після якої цілком імовірним за якийсь час стане як розпад самого режиму, так і розпад здавалося б непорушної Російської держави.

 

Віктор Каспрук