Що чекає Україну?
Відповідь на це запитання залежить від власного вибору особистості, чи всього народу.
Однак, сьогодні, як ніколи, є актуальною потреба у визначенні фундаментальних істин, бо час, у який ми входимо, є моментом зародження нового українського етносу, і його доля визначатиметься рівнем усвідомлення власної історичної місії.
Історична місія етносу є відображенням його завдання у Всесвіті і даних йому Всесвітом для виконання цього завдання рис.
Всесвіт ставить завдання перед людством в цілому, розбиваючи головну мету на певні естафети – історичні епохи, але кожен народ може докласти до спільної справи лише те, до чого в нього є унікальні здібності, що визначають спосіб досягнення мети. Ідеологічне формулювання такого способу формує національну ідею.
Місце народу чи людини у Всесвіті можна розглянути на прикладі великого підприємства, де різні за своїми здібностями люди разом вирішують одне загальне завдання. Кожен з них має своє бачення і свій підхід. Місце кожного у загальній справі визначається тим, що він може зробити.
Кожен працівник підприємства може займатися будь-чим, але оплатять йому лише ту роботу, яка потрібна керівництву. Якщо ж він надто буде відхилятися від виконання своїх обов’язків, то його рано чи пізно взагалі виженуть.
Якщо ж працівник виробить для себе ідеологію і систему цінностей, що найкраще сприятимуть виконанню професійних завдань, буде вести себе максимально корисно для керівництва, то його чекає блискуча кар’єра і солідна зарплата.
З цього прикладу бачимо, що історична місія кожного етносу є явищем об’єктивним, і головним завданням кожного народу, якщо він хоче досягти успіху, є вичерпне усвідомлення ним свого завдання і побудова на основі цього національної ідеї.
Тобто, національна ідея має мало спільного з вишиванками чи трипільськими черепками, а залежить більше від тих проблем, які стоять перед людством тут і тепер.
І здатність запропонувати свій унікальний варіант розв’язку цих проблем є єдиною вагомою підставою для створення нового українського етносу.
Проблеми, які зараз стоять перед людством, пов’язані з його переходом до нової історичної епохи, що формулюватиме нові цінності і нові ідеали. Нова історична епоха означає також зміну провідної соціально-економічної моделі.
Хоча сьогодні країни "золотого мільярду" користуються безперечним авторитетом у світі, а їхній спосіб існування – ринкова демократія – вважається універсальним ідеалом, їхній час вже пройшов.
В дуже недалекому майбутньому цим країнам-лідерам на зміну прийдуть нові життєздатні та агресивні етноси, створені на базі якісно досконаліших соціально-економічних моделей, що не залишать від сучасних "провідників" каменя на камені.
І так само будуть вважати закони капіталізму противними людській природі, як ми зараз вважаємо нелюдськими закони кріпацтва.
У світлі цього потрібно розглядати сучасну світову кризу.
Якщо використовувати усталені терміни, то епоха, що зараз завершується, була "індустріальною" епохою з імперативом матеріального нагромадження.
Матеріальне нагромадження людства сьогодні вперлося у свої природні межі, тому головним завданням наступної, "постіндустріальної" епохи буде звільнення духовних і матеріальних сил кожної людини за умов скорочення загального матеріального споживання.
Відповідно, перед людством стоїть завдання створення такого суспільства, в якому збільшення рівня задоволення кожного відбувалося б на фоні обмеженого економічного зростання.
Вирішення цього завдання можливе тільки на основі самореалізації індивіда як активного начала Всесвіту. Тому правильніше було б назвати цю епоху епохою самореалізації.
Самореалізація зовсім не є синонімом суспільного визнання. І тим більше – матеріального доходу. В основі її лежить виконання людиною своєї місії, тому самореалізація індивіда означає використання ним своїх потенцій на благо Всесвіту.
З цієї точки зору Ван Гог чи Шевченко могли похвалитися максимальною самореалізацією, тоді як рівень їхнього прижиттєвого "успіху", особливо у матеріально-грошовому вимірі, був зовсім невисоким.
Самореалізація людини приводить її в гармонію зі Всесвітом, тому означає для неї найвищий рівень задоволення від життя. З іншого боку, самореалізація кожного означає максимальну користь для всіх інших.
Тому "невидима рука" самореалізації, як головного інтересу індивіда у наступну епоху, замінить сьогоднішню "видиму руку" матеріального інтересу, у якості головної соціотворчої сили.
Очевидно, що суспільство, на базі моделі ринкової демократії, не може сприяти самореалізації людини. Основним двигуном життєдіяльності капіталізму є економічний примус, що базується на майновій диференціації.
Тому життя кожного індивіда в капіталістичному суспільстві підпорядковується не духовній меті його існування, а матеріальному інтересу присвоєння. Суспільство, яким править $, не може служити вищим інтересам людини і Всесвіту.
Виходячи з цього, єдине завдання, виконання якого може дати нам підстави вважатися великим народом – це створення досконалого суспільства, в якому кожен матиме можливість самореалізуватися. І для цього в українців є усі дані.
Оптимальний алгоритм поведінки по реалізації історичного завдання формує національну ідею у вигляді традицій, підходів, норм поведінки, моральних стереотипів тощо.
А головне, оптимальну для цього народу з його генетично заданими унікальними рисами, модель суспільства.
Проблема загострюється тим, що з усіх відомих політичних сил України, жодна сьогодні не ставить перед собою завдання побудови оптимального для українців суспільства.
Це можна зрозуміти: своїм теперішнім виключним становищем вони завдячують, в першу чергу, сліпій і пристрасній вірі українського загалу у світлі ідеали капіталізму.
Однак, відсутність платоспроможного попиту в суспільстві на фундаментальні дослідження ставить жирний хрест на його майбутньому.
Якщо ж розглядати інтереси українського народу, головним з яких зараз вже стає питання фізичного виживання, то треба зауважити, що в основі кожної епохи і створення кожного етносу лежали завершені теоретичні розробки.
Розквіт античного світу базувався на теоріях Платона і Аристотеля, феодалізм зріс на формулюваннях середньовічних мислителів, а капіталізм супроводжувала ціла плеяда геніальних політекономів, починаючи від Мора і закінчуючи Кейнсом.
Що ж до сучасної України, то найбільш фундаментальні розробки, які мені вдалося знайти в якості ідеологічних підстав для теперішнього "впровадження" капіталізму, виявилися перекладами західних університетських підручників 60-тих років минулого століття.
У Адама Сміта питання "впровадження" ринкових стосунків взагалі не розглядається. Сміт вважав ринкові стосунки найбільш відповідними природі людини. За логікою Сміта, якщо дати людині абсолютну свободу, то її матеріальний інтерес сам приведе до високоорганізованого ринкового суспільства.
З того, який ефект мають ринкові реформи в Україні, можна зробити висновок, що стосунки капіталізму для "щирого" українця природними не є.
Апологети ринку вбачають корінь всіх українських проблем у "комуністичному минулому" і тому, що не всі комуністи ще висять на стовпах. Забуваючи при цьому, що історія ще не вигадала сили, здатної протистояти природнім прагненням мас.
З цього можна зробити висновок: у основі сучасного політичного утворення під назвою Україна немає жодної життєздатної ідеї, а тому його не можна розглядати як самодостатнє утворення, а лише як шанс для початку якогось великого шляху.
Доки є що розкрадати зі спадщини Союзу, доти це суспільство намагається побудувати якусь подобу "цивілізованої" країни, тупо копіюючи елементи культури та інфраструктури капіталістичних країн, для яких в Україні немає жодних природніх підстав.
Найбільш влучно суть цього процесу сформульована в статті Віктора Каспрука "Бамбукові аеродроми".
На основі генерального процесу мавпування стилю життя "цивілізованих" країн в Україні оформилося певне коло людей, що називають себе "елітою", здійснюють якусь діяльність, сенс якої до кінця недоступний навіть їм самим, щось впроваджують, щось реформують, присвоюють одне одному звання і посади…
На матеріальне забезпечення цієї діяльності ідуть всі вільні ресурси суспільства. Під ідеями "впровадження" "цивілізації" в Україні наш широкий загал зараз бавиться у дурну гру, генеральна мета якої – розкрадання суспільного майна і знищення моральних ідеалів. І в цій грі є свої шулери, і свої лохи.
Зрозуміло, що ця гра не може продовжуватися безкінечно. По-перше: будь-яке майно має обмежені обсяги, а по-друге, система, що вивищує злодіїв за рахунок продуктивних працівників, в принципі не може існувати довго.
Зараз можливості "прихватизації" вичерпуються, тому наступає пікеподібна криза, вихід з якої відбудеться на мінімально можливому рівні матеріального існування.
Розкрадання надбань, з історичної точки зору, є моментом виключно позитивним, що розчищає місце для нового етносу, який може бути створений лише людьми з високим рівнем духовної досконалості.
Поки в суспільстві є що красти, високодуховні ідеї в ньому панувати в принципі не можуть.
Тому історичну роль Ющенка можна розглядати як звільнення усіх деструктивних сил з-під державного контролю, надання їм зеленої дороги та "дорожньої карти" для вичищення України від її матеріальних надмірностей, усього цього лахміття, що заваджає нам побачити вищу духовну мету існування.
І роль ця вичерпає себе, як тільки стане ясно, що "прихватизовувати" вже нічого.
Роль Тимошенко полягатиме у стабілізації на мінімальному рівні і збереженні України як організованої політичної одиниці, що створюватиме умови для появи нових ідей і нових людей. Як тільки ці нові ідеї з’являться і заволодіють масами – зникне потреба в "євроінтеграції" і "демократії" з капіталізмом.
Вищезазначені історичні місії Тимошенка чи Ющенка будуть виконані і в тому випадку, якщо самі вони від їх виконання усунуться (чи будуть усунені). Просто, ці люди оптимально надаються саме для цих потреб.
Подальша доля України залежить виключно від самих українців. Якщо вони створять суспільство самореалізації якісно вищого рівня, то цей приклад відіграє ключову роль у формуванні нового слов’янського суперетносу під України.
У цьому випадку Україна може стати однією з провідних держав світу. Правда, середньодушовий матеріальний дохід буде в цьому світі далеко не головним показником "цивілізованості".
Якщо Україна нічого свого не створить, то, швидше за все, її територія, людські та природні ресурси будуть використані в інтересах інших, більш життєздатних народів. У історії немає місця для народів без мети.
Даний песимістичний сценарій дійсний і для тих випадків, коли Україна шукатиме свого щастя в межах інших утворень.
Історичний вибір України лежить сьогодні не між ЄЕС і ЄЕП, а між тим, чи створити щось якісно нове в інтересах людства і Всесвіту, чи зникнути і не морочити нікому голови безкінечними сльозами і проханнями прийняти в товариство "культурних" народів.
 |
Олександр Бобик, для УП
