Помаранчі зацвітуть вдруге

З того часу пройшло зовсім небагато часу – якихось чотири роки, а вона стала легендою. Помаранчева революція. Що вона важить в новітній українській історії, ще належить написати історикам, оспівати поетам і закарбувати в пам’яті наступним поколінням.

Ті дні були одними із найщасливіших митей в історії України – її діти усвідомили себе народом, нацією, яка здатна ставити перед собою мету і – що найважливіше – її досягати. Нехай марно не тішаться політики – вони до Помаранчевих майданів 2004-го мають доволі опосередковане відношення.

Помаранчева революція відбулась не завдяки, а всупереч. Вона була не вигідною ні для кого, окрім України та українського народу.

Завмерла шокована Європа – виявляється, українці сповідують європейські принципи, і як після цього можна відмовити цій державі у європейській перспективі?

Перелякано замовкла Росія – ті, про кого можна було лише складати анекдоти і потішатися над "придурковатостью", проявили таку громадянську свідомість, до якої росіянам, мабуть, не дійти ніколи – ментальність не та.

Завмерли, зрештою, і українські політики – вони не вірили у свій народ, вважаючи його біомасою, яка ні на що не здатна. Чи не тому зараз нас так вперто намагаються переконати, що, мовляв, це і революцією не назвеш, і брали участь у ній якихось десяток тисяч, та й то проплачених.

Я не сумніваюся, що, наприклад, росіяни радо повірять у те, що Майдан сформувався виключно за гроші – принаймні, вони по-інакшому протести і не уявляють. Як і у інших азіатських країнах, які за розвитком демократії застрягли у середньовіччі.

Але чому ми, люди, які безпосередньо брали участь у вуличних протестах, дозволяємо, щоб із нашої святині – Помаранчевої революції – робили посміховисько, брудну шмату? Це що, форма національного мазохізму така?

Ми ж усі знаємо, що ніхто за те, що ми виходили на Майдан, не платив ані нам, ані тим, хто стояв поруч. У листопаді-грудні 2004-го року ми боролись не за Ющенка-Тимошенко – хай не тішаться – а за справедливі вибори, за свободу, за реальну незалежність, за європейські цінності, за соборність, єдність нації, зрештою.

Тому зараз, перетягуючи екс-помаранчевий електорат на свій бік, граючи у гру "на виліт", ці політики, які були всього лише невеликим поштовхом Майдану, нівелюють нашу свободу, віддають на поталу нашу незалежність, шматують наші душі.

Ми, український народ, виявились вищими за політиків, які чомусь називають себе українськими.

Будьмо певні: якби хтось із-за кордону змін би забезпечити перемогу на президентських виборах, вони б здали національні інтереси гуртом і вроздріб. Єдиний, хто сплутує їхні карти в цій грі – український народ.

Кожен з українських політиків насправді не турбується про нас, не любить (смішно-то як!), не думає про наше майбутнє – він нас боїться: а раптом сила українства повернеться проти нього самого?

Так, ми нація терпляча. Ми мало прощаємо вголос і багато тамуємо в собі. Але коли остання крапля впаде у народну чашу – чи буде прощення комусь із малоросійських політиків?

Агов, столичні Юпітери, може, спуститесь поближче до грішної землі? Завтра вже може бути пізно.

 Помаранчі зацвітуть вдруге, і цілком можливо, що перед закликом "геть!" може стояти ваше прізвище.

 

Богдан Сологуб, Рівне