Чи можливий "мовний" компроміс?
Нещодавно Сергій Льовочкін і Борис Колєсніков – впливові люди з оточення Рината Ахметова – заявили, що вони не проти того, щоб актуалізацію мовної проблематики відкласти на п’ять років.
Цей факт відразу викликав реакцію з боку Віктора Януковича. "Ми, – категорично заявив він, – зробимо все, щоб російська мова стала другою державною". Отже, змагання на "мовному фронті" ведуться не лише між прихильниками українського національного відродження і захисниками прав "рускоязичного насєлєнія", а потроху перекидаються в стан регіоналів.
Схоже на те, що все це викликано виключно передвиборчою ситуацією. Ахметову справді треба терміново визначатися у мовному питанні, з ким би він не надумав "дружити" і створювати коаліцію.
Власне, заяви його соратників тим і пояснюються, що безпека капіталів і власності, а не безпека якоїсь мови, є головною проблемою будь-якого капіталіста, тоді як Януковичу ніяк не виходить не загострювати мовне питання. Адже як можна сподіватися на переконливу перемогу на виборах, знявши гасло "Два языка – один народ"?
Мовне питання є найгострішим політичним питанням у сучасній Україні, бо від його розв’язання залежить етнічна сутність України в історичній перспективі: бути їй справді національною, як, наприклад, Польща, чи такою собі квазіукраїнською державою з поступовим виродженням української мови і, як наслідок, переходом українства в інший етнічний стан.
Національні питання референдумами не розв’язуються. Найчастіше вони розв’язуються в інший спосіб як, зокрема, на Кавказі. "Мовний" компроміс в Україні, якщо хочемо зберегти її єдність, має бути досягнутий національною елітою.
Впливові в країні люди мають домовитися про системний план національного розвитку українського суспільства. Звичайно, компроміс передбачає взаємні поступки. Чи можливі вони і в чому могли б полягати? Але спочатку про те, хто чого хоче.
Вони хочуть двомовності та проголошення російської мови державною. 10-у статтю Конституції вони намагаються змінити або обійти: то вони "проштовхують" у Верховній Раді Європейську Хартію, то проводять рішення місцевих рад про визнання російської мови регіональною, то погрожують проведенням "мовного" референдуму, то закидають у Верховну Раду серії законопроектів, в яких ставлять російську мову у рівні права з українською.
Вони кажуть, що це робиться заради справедливості, забезпечення законних прав російськомовних громадян та заради єдності України.
Ми хочемо проводити в Україні політику українського національного відродження. Ми хочемо йти не тим шляхом, яким пішли білоруси, а хочемо вести свій народ шляхом, який пройшли чехи і поляки, тобто шляхом повернення до своїх національних витоків і своєї мови.
Ми теж хочемо двомовності, але в тому сенсі, щоб усі українці навчилися української мови та не соромилися користуватися нею.
Мова опановується не з підручників, а з життєвої практики. Тому ми хочемо, щоб її можна було почути не тільки в селах, на базарах і вокзалах. Потрібно, щоб вона голосно звучала з телеприймачів і в кінотеатрах.
Треба, щоб в Україні загальний наклад газет українською мовою становив не 9%, як зараз, а принаймні 70%. Ми не хочемо українізувати російських дітей, але ми хочемо, щоб українські діти мали реальну можливість навчатися українською мовою в школах та університетах.
Якщо говорити коротко, ми хочемо нарешті припинити в Україні зросійщення українців по всій Україні. Наша принципова позиція полягає в тому, що ми готові до максимального забезпечення мовних прав росіян, але не за паперової, як зараз, а за реальної державності української мови.
За столом переговорів сторони мотивуватимуть свої позиції. Вони наполягатимуть на врахуванні реалій. Вони посилатимуться на Хартію регіональних мов і мов нацменшин, яка нібито визнає існування регіональних мов, на прагнення своїх виборців, на своє бажання об’єднати Україну і українців. Вони посилатимуться на існування держав, де є дві і більше офіційних мов.
Ми будемо говорити про те, що мільйони українців стали "рускоязичними" внаслідок тривалої дискримінації української мови і фізичного знищення української інтелігенції.
Ми казатимемо, що було б справедливо в умовах незалежної держави змінити ситуацію. Ми будемо посилатися на те, що Хартію у нас навмисне перекрутили і зарахували в ній російську мову до мов, що вимирають в Україні.
Ми скажемо, що в державах, де офіційними проголошено дві мови, державною фактично є одна, а інша є державною лише формально, що й призводить до міжетнічних збурень, які спостерігаються зараз, наприклад, у Бельгії.
Ми нарешті скажемо, що націй, які мали б дві мови, у природі не існує, бо якщо нація має дві мови, то це вже дві нації, а не одна. Отже, проголошення російської мови державною або регіональною для сходу і півдня України призведе до розпаду української нації на дві нації.
Якщо вони говоритимуть, що це не так, ми порекомендуємо їм прочитати книгу Василя Волги "Культурная война в Украине 2004-20?", в якій є розділ, який так і називається: "Два украинских этноса: неоспоримая реальность".
Волга теоретично доводить існування двох українських етносів, роблячи це не голослівно, а залучаючи до аналізу низку критеріїв. Якщо взяти до уваги, що захисниками російської мови в Україні є відомі політики з українськими прізвищами (Симоненко, Левченко, Лук’янченко, Колесніченко, Голенко, Деркач, Чайка, Удовиченко, Бабенко тощо), створюється враження, що Волга є близьким до істини.
Якщо його "теорема" про існування двох українських етносів є аргументом, то тут слід визнати, що він має бути визнаним Національною Академією Наук України і Верховною Радою. А оскільки цього не сталося і навряд чи станеться, ми наполягатимемо на тому, що ще не втрачено шанс для згуртування українців і повернення їх усіх в одне етнічне лоно.
Вони стануть посилатися на думку виборців та вимагати проведення "мовного" референдуму. Ми ж їм нагадаємо, що згідно з даними останнього перепису населення (чим це не референдум?) більшість населення східних і південних областей назвали себе українцями.
Так, українцями визнали себе у Донецькій області 56% населення, у Харківській – 70,7%, у Запоріжській – 70,8%, у Дніпропетровській – 79,3%, в Одеській – 62,8%, у Миколаївській – 81,9%, у Луганській – 58%.
За результатами перепису майже 88% усього населення України у 2001 володіло українською мовою. Якщо говорити про нібито російськомовні області, то тут об’єктивними є такі показники: у Миколаївській області заявили про володіння українською мовою 91,1% населення, у Херсонській – 93,2%, у Донецькій, Луганській, Запорізькій і Одеській областях – в кожній по понад 75%. Про володіння українською мовою повідомили 93,7% киян.
Янукович поскаржився на те, що ми не хочемо враховувати інтереси половини населення. Діти, мовляв, плачуть, бо трудно їм навчатися українською. Російським дітям, що живуть в Україні, ми готові гарантувати навчання в школах і університетах їхньою російською мовою, але без дискримінації українців.
Є дві позиції, з яких ми принципово не зійдемо. Ми ніколи не погодимося на "второй государственный", бо він через рік стане "первым государственным", а через кілька років "единственным государственным".
Ми також не погодимося на впровадження поняття "регіональних мов", насамперед тому, що це є шлях до розколу українського етносу на два етноси і в перспективі до створення двох українських держав.
Ми ніколи не погодимося розв’язувати мовне питання, виходячи з поділу населення України на його українськомовну і "рускоязичну" частини, а лише з поділу на українців, росіян, білорусів, поляків, євреїв, татар, гагаузів, кримських татар тощо.
Ми будемо твердо наполягати на тому, що так звані "украинцы", тобто частково "розукраїнені" українці, є сферою нашої, а не їхньої турботи. Наприклад, у Донецьку, за даними перепису населення, проживає 46,6% українців і 48,2 % росіян.
Отже у Донецьку кількість шкіл з українською і російською мовами викладання мала б бути приблизно однаковою. Проте фактично, українською тут є лише одна школа.Лише одну українську школу відкрито також у Луганську.
Ми можемо проявити готовність до перегляду питомої ваги "російських" шкіл у Києві та в інших містах у контексті прав національних меншин, але ми наполягатимемо на перегляді питомої ваги української мови в школах Криму й Донбасу та в університетах по всій Україні, більшість з яких назвати сьогодні українськими язик не повертається.
Мовне питання є багатогранним і має стосунок не лише до політики, а насамперед, до історії, лінгвістики, соціальної психології, педагогіки, методики вивчення мов, етики тощо.
Широка публічна дискусія між авторитетами у перерахованих галузях наук могла б наблизити політиків і олігархів до компромісу у мовному питанні. А поки що він виглядає мало реальним.
 |
Юрій Гнаткевич, для УП
