Про перевагу жування над говорінням і про наступні вибори

За останні тижні "велика трійка" політиків України, плюс їхнє найближче оточення, яке за своїм статусом коментує й розжовує виступи своїх шефів, виголосили таке число воістину унікальних заяв, що в іншій державі ЗМІ та широка публіка стали б від цього на вуха. А у нас – нічого.

Тільки коли вже надто пікантне щось прозвучить, журналісти починають трохи ворушитися. Широкі ж верстви трудящих уже, схоже, й не реагують. Чи то звикли, чи то не надають особливого значення словам, що їх кидають у світ широкий їхні обожнені кумири/найлютіші вороги.

От, скажімо, Віктор Федорович Янукович розповів з пафосним розпачем у голосі, яких страждань зазнають діти Донбасу й Криму, яких змушують вивчати українську мову й розмовляти нею. Мовляв, "вони приходять додому, плачуть і не хочуть іти до школи, і таких прикладів дуже багато".

А на додачу, виявляється, "студентів з південного сходу України стало набагато менше з тієї причини, що вони не можуть пройти тести українською мовою".

Ось так. Не можуть. Не здатні. Не помітив Віктор Федорович, що виступив публічним адептом чи то расової, чи то етнічної неповноцінності населення доброї третини України.

Мовляв, галичани здатні володіти трьома слов'янськими мовами - бо традиційно там здебільшого й польську знають, а донеччани нічого, крім російської, второпати не можуть. Українські буржуазні націоналісти вільно володіють російською, а полум'яні потомствені пролетарські націоналісти від української гірко плачуть.

Може, і нам би всім варто було заплакати, якщо забути, що з отих нездатних до всього українського просторів родом Іван Дзюба й Іван Світличний, Юрій Литвин та Петро Григоренко - список легко продовжити на цілу сторінку...

А Віктор Федорович не вгамовується, розповідає, як треба шанувати російську культуру й російських класиків, на яких ми, мовляв, усі виховувалися, - і негайно цитує одного із цих класиків, на яких він зростав: "Я хочу привести эту фразу одного из героев Бебеля: "Если хотите что-нибудь наблюдать из жизни, то зайдите к нам на двор – есть с чего посмеяться".

Ну, тут уже журналістський корпус, хоч і не надто бурхливо, але відреагував.

Але практично не помітив іншого шедевру з вуст В.Ф. – розкритикувавши багаторазово "популістські виплати" – сакраментальну "юліну тисячу", лідер Партії регіонів у самий розпал світової фінансової кризи заявив, що гарантує повернення колишнім вкладникам Ощадбанку СРСР втрачених заощаджень.

Вдумайтесь: не тисячі, а заощаджень як таких, причому "на твердому підґрунті економічного зростання і точних розрахунків"!

Тут би мала бути всеукраїнська німа сцена, але...

Утім, інші діючі особи, хоч Бебеля з Бабелем і не плутають, проте з логікою й цифрами у них не набагато краще, ніж у В.Ф. Якщо взагалі краще.

Скажімо, Юлія Володимирівна Тимошенко у своєму блискучому стилі 16 жовтня заявила, що на Україну світова фінансова криза майже не вплинула і не впливатиме. Мовляв, завдяки ухваленим урядом рішенням "ми практично зараз можемо ефективно протистояти цьому виклику".

Банківська система України працює надійно й успішно, а що стосується "Промінвестбанку", то це, переконувала прем'єр, "окрема рейдерська операція", а в жодному разі не вплив світової фінансової кризи.

Ну, а далі були просто-таки золоті слова: "Все, що стосується інших складових, то ви знаєте, що країна функціонує і працює цілком нормально. І це пов'язано зокрема й з тим, що Україна не інтегрована в світові фінансові ринки, і тому ця криза практично обходить Україну стороною".

От тільки незрозуміло: яку саме державу Ю.В.Т. звала Україною у цьому полум'яному монолозі? Чи не Північну Корею, бува?

Це, здається, єдина на білому світі країна, що справді не надто інтегрована у світові ринки. Хоча, з іншого боку, дві головні статті доходу цієї держави, за даними преси - це друк великої кількості фальшивих доларів і виробництво шаленої маси наркотиків. Тож й ідеї чучхе мають свої об'єктивні межі...

Ми не випадково звертаємо увагу читачів на число, коли був виголошений цей спіч: 16 жовтня. Буквально через кілька днів у не менш блискучому та переконливому виступі прем'єр звернулася до народу та до всіх політичних сил із закликом згуртуватися і замість осоружних виборів дружно стати на прю зі світовою фінансовою кризою, яка дуже й дуже загрожує Україні.

Тут би мала бути друга, не менш масштабна німа сцена, але зреагувала хіба що прес-служба Партії регіонів, у притаманній їй ввічливій манері заявивши, що Тимошенко "треба терміново списати на когось провали її уряду".

А ще, проявивши глибину розуміння економічної ситуації, поставивши на карб владі те, що та, капосна, внаслідок своєї антинародності взяла й припинила "видавати гроші з депозитних рахунків населення".

Ясна річ: якби дострокова видача депозитів тривала й далі, і внаслідок цього неминуче завалилися б уже десятки банків, Партія регіонів звинуватила б уряд у тому, що він не заборонив цю видачу. Хоча насправді уряд тут, власне, і ні при чому: рішення ухвалювало керівництво Нацбанку...

Кидати важезні каменюки в урядовий город весь цей час не втомлювався і президент Ющенко.

Так, 2 жовтня у Львові він заявив, що саме бездарна політика уряду призвела до економічної кризи в країні: "Замість того, щоб знижувати видатки бюджету, які мають популістський характер, ми дійшли до того, що зірвали ціни продовольчого сектора. Це не світова криза, це не газ, це не нафта, це безглузде управління соціальною політикою... І коли склалася відповідна висока інфляція на продовольчому ринку, хтось спробував збити цю інфляцію через подорожчання курсу національною валюти. Це призвело до того, що кредити стали 18-20%. Ніяка економіка з такими кредитами жити не може".

Взагалі-то цей таємничий "хтось" – це знов-таки керівництво Нацбанку, яке складається переважно із людей президента. Але справа навіть не в тому – адже рекордні показники інфляції - до 25-30%, якщо брати останній квартал за базу для розрахунку річної - запустив в останні місяці свого правління уряд Віктора Януковича.

Й уряду Тимошенко довелося з цією інфляцією боротися, а на такі речі потрібно десь 5-6 місяців, про що фаховий бухгалтер Віктор Ющенко мав би знати ще з вузівської лави.

Ми не стверджуємо, що така боротьба була дуже вдалою – йдеться про сентенції та ламентації президента, якого колись зарахували було до п'ятірки найкращих банкірів світу...

А 22 жовтня бухгалтер Ющенко зайвий раз продемонстрував свій хист в оперуванні числами. В інтерв'ю ВВС він, зокрема, заявив: "По даті проведення виборів я відверто хочу сказати, що є пропозиції ряду політичних сил, які орієнтують президента на те, щоб вибори були проведені 7 грудня. Щоб ми не втрачали час і не заводили ситуацію до 1 січня, оскільки до 1 січня повинні бути сформовані коаліція, уряд. Тобто у 2009 рік ми повинні входити з працюючим парламентом і урядом України".

Не будемо втомлювати читача, розписуючи детально затверджений законом графік дострокової виборчої кампанії, - зазначу тільки, що суто теоретично станом на 22 жовтня можна ще було встигнути провести вибори 21 грудня. І "пропозиції ряду політичних сил" – це, по суті, пропозиції піти проти законів і вчинити державний переворот.

Та й 7 грудня не надто рятувало б ситуацію – тільки у разі, якби ніхто не подав жодного судового позову стосовно результатів виборів, а депутати дружно підписали б заздалегідь підготовлену коаліційну угоду, а затим слухняно займалися "кнопкодавством", можна було б зібрати нову Верховну Раду напередодні Нового року.

З тим, щоб потім її негайно відправити на різдвяні канікули, від яких не відмовився сам В.А. на початку 2005 року, після свого обрання, коли замість того, щоб перебирати владу у свої руки і не допустити масових зловживань з боку "тимчасовиків", він поїхав кататися на лижах у Карпати...

Утім, справа далеко не тільки в тому, що провідним українським політикам дуже часто краще жувати, а не говорити. Справа у тому, що значне число цих політиків відчутно змінило стиль своєї публічної діяльності у порівнянні з періодом до 2005 року.

Тоді вони намагалися демонструвати свою інтелектуальність, ретельно підбирали аргументи, одне слово, не вважали масового виборця лохом, який проковтне все, що йому запропонують. Тому і мали такий резонанс титул "проФФесор" та "благословення від старців на Афоні в Єрусалимі".

Сьогодні ж, схоже, всі провідні політичні сили та їхні лідери об'єдналися у своїй неповазі як до масового виборця, так й – особливо! – до людей освічених.

Схоже, спільний розрахунок на те, що освічена публіка розчарується і просто проігнорує виборчу кампанію, ну, а всі інші керуватимуться ірраціональними мотивами на рівні "люблю – не люблю", "свій – ворог", одне слово, вождь думає за нас, вождь бачить значно далі нас і вождь завжди має рацію.

Куди може завести Україну сама спроба реалізації такого новітнього варіанту давно відомого фюрер-принципа, можна тільки здогадуватися.

Тим більше, у ситуації, коли ЗМІ, здається, просто втомилися відстежувати і висміювати перли мудрості політичних зверхників. Отож справді важко щось порадити, можна лише констатувати, що нашим політикам краще таки жувати, ніж говорити...

Сергій Грабовський, кандидат філософських наук, член Асоціації українських письменників