Хто стане українським дуче: два претенденти на одну роль

Юлія Володимирівна і Віктор Федорович таки хочуть увійти в ту річку, в яку до них уже заходили вельми знані у світовій історії політики, – і грім та блиск ішов по всій Європі! Очевидно, хочеться бодай відблиску тієї давньої слави, не інакше.

Правда, ЮВТ та ВФЯ прагнуть зайти у ту ріку не власними ногами, а ногами своїх вірних юристів – Андрія Портнова й Олександра Лавриновича.

Саме ці два народні депутати 15 вересня 2008 року зареєстрували за № 3150 такі собі зміни до закону "Про вибори народних депутатів України". 

Дуже скромна назва, чи не так? А от суть справді революційна. Така, що догори дригом ставить українську виборчу систему і в разі свого схвалення матиме наслідком не більше і не менше, як державний переворот в Україні.

У чому головна новела законопроекту? У змінах до його статті 1 та дальшій розшифровці цих змін в інших статтях. Отже, цитуємо змінені і додані пункти статті 1 (виділені жирним шрифтом):

"4. Вибори депутатів здійснюються у два тури. Перший тур виборів до Верховної Ради України відбувається на пропорційній основі.

У розподілі мандатів депутатів беруть участь партії (блоки), виборчі списки яких за підсумками голосування на виборах депутатів набрали не менше трьох відсотків голосів виборців, що взяли участь у голосуванні.

Остаточні результати виборів до Верховної Ради України визначаються у другому турі, в якому беруть участь дві партії(блоки), що набрали найбільшу кількість голосів виборців під час першого туру.

5. Партія(блок), яка перемогла у другому турі, отримує більшість від конституційного складу Верховної Ради України – двісті двадцять шість депутатських мандатів.

Розподіл решти депутатських мандатів відбувається між партією (блоком), що посіла друге місце у другому турі виборів, та іншими обраними партіями (блоками) на пропорційній основі відповідно до результатів першого туру виборів до Верховної Ради України.

6. Другий тур виборів не проводиться, якщо за результатами першого туру одна з партій (блок) набрала кількість голосів, яка дозволяє їй отримати двісті двадцять шість або більше мандатів народних депутатів України.

 У такому випадку розподіл депутатських мандатів відбувається пропорційно до кількості голосів, отриманих партіями(блоками) у першому турі виборів".

Іншими словами, дві політичні сили, які мають разом у Верховній Раді конституційну більшість – 330 голосів (175 – ПР, 155 – БЮТ, навіть без Ігоря Рибакова), пропонують наступні парламентські вибори провести за милим і скромним принципом "переможець отримує все".

Нічого несподіваного у цьому законопроекті немає. Ба більше: його висунення мало свою передісторію, впродовж якої головна ідея змін, поза сумнівом, була всебічно розглянута партійними лідерами і повністю схвалена ними.

Нагадаємо, що ще наприкінці минулої сесії Верховної Ради, а саме першого липня згаданий уже член фракції Партії регіонів Лавринович, представляючи партійний проект змін до Конституції, підкреслив: "Партія, яка перемогла на виборах по відношенню до інших політичних сил повинна отримати право сформувати коаліцію та уряд одразу ж після виборів".

Тоді ж Олена Лукаш, також депутат від ПР, наголосила, що така правова новела дасть змогу "уникнути протистояння під час формування коаліції і дозволить переможцю оперативно сформувати уряд".

А другого липня нинішній співавтор законопроекту, депутат від БЮТ Андрій Портнов в ефірі 5-го каналу заявив, що така сама ідея міститься у конституційному проекті, розробленому його блоком: "Той варіант, який би ми запропонували парламенту, якби ми очікували 300 голосів, також передбачає, що політична сила, яка одержала більшість голосів, повинна одержати 226 мандатів і самостійно сформувати коаліцію".

У пояснювальній записці до законопроекту депутати, власне, цитують самі себе: "Процес застосування положень Закону України "Про вибори народних депутатів України" виявив певні внутрішні неузгодженості і неточності цього Закону, які ускладнюють реалізацію суб'єктами виборчого процесу своїх повноважень.

Не виправдала себе також існуюча модель виборів народних депутатів в один тур, яка не адаптована до недавніх змін у Конституцію України та призводить до перманентних політичних конфліктів усередині парламенту після формування депутатського корпусу...

Наслідком прийняття цього Закону стане вдосконалення виборчих процедур, що у свою чергу дасть змогу мінімізувати конфлікти при формуванні коаліції в новообраному парламенті та зробить виборчий процес більш пристосованим до суспільних реалій".

А тепер, шановні співгромадяни, ввімкнімо уяву, добре натреновану у нас за останні кілька років. Припустимо, законопроект ухвалений, проходять вибори, не має значення – дострокові чи ні, і в результаті партія Х набирає 5% голосів виборців, що з'явилися на дільниці, партія Y – 20%, партія Z – 25%, партія Q – 30%, а 20% виборців проголосували проти всіх.

За новим законом, у другий тур виходять партії Z та Q.

Але от халепа: у другому турі майже завжди, якщо, звісно, не поставити країну на вуха, середня активність електорату дещо менша, але у партії Z виборці більш дисципліновані й відмобілізовані.

Отож ця партія з невеличким розривом випереджає партію Q, одержує 226 голосів у Верховній Раді й формує уряд. І при цьому, додамо, в першому й другому турах – внаслідок загального розчарування у політиці – участь у виборах узяла тільки половина громадян, що мають право голосу...

А тепер запитання: чи зможе політична сила, яка спирається десь на 1/8 виборців, одноосібно ефективно й демократично керувати державою?

Відповідь, здається, самозрозуміла. Хоч-не-хоч, а главі обраного таким способом уряду доведеться йти шляхом різноманітних каудильйо та дуче.

Утім, справа не тільки в цьому. Справа в лукавстві знаних юристів і тих політиків, які стоять за ними.

Адже суть пропорційної системи міститься у самій її назві – скільки громадян проголосували за партію чи блок, стільки вони й отримують мандатів, або, якщо дещо більш науковою мовою.

Суть цієї системи у забезпеченні якомога більш повного представництва консолідованих інтересів виборців у виборних органах влади - виборчі бар'єри – це якраз і є поправка на оту консолідованість інтересів певних груп громадян, тому вони не можуть бути надто високими – ані 7%, ані 10%; он в Ізраїлі – взагалі 1,5%, і навряд чи хтось скаже, що там живе найдурніший народ, який не дбає про свої інтереси...

Нам же пропонують зробити вагу одних голосів виборців несумірною з вагою голосів усіх інших – причому цих "інших" практично завжди буде абсолютна більшість, враховуючи тих, хто ігноруватиме другий тур чи голосуватиме проти всіх.

Ідея ж про 226 (і більше) голосів, що дістаються лідеру перегонів, прямо суперечить ідеї пропорційності представництва у владі і знецінює конституційний принцип рівного і прямого виборчого права.

Саме тому і слід вести мову про спробу державного перевороту.

Бо ж у статті 5 чинної Конституції (якою б сумбурною вона не була) недвозначно зафіксовано: "Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ... Право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові і не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами. Ніхто не може узурпувати державну владу".

А хіба ж не йтиметься про таку наче й законну узурпацію, коли абсолютна меншість політикуму й суспільства нав'язуватиме свою волю абсолютній більшості?

Утім, нам, нерозумним, поза сумнівом, скажуть, що дбають про наше ж благо – про стійку, стабільну і прогнозовану владу. І ми б, можливо, повірили і дозволили зробити нерівнозначними наші голоси, якби не "дрібнички".

Якби не категоричне твердження у пояснювальній записці до законопроекту Лавриновича-Портнова, що "прийняття проекту не потребує збільшення бюджетних видатків".

Це що, другий тур виборів не вимагатиме додаткових коштів? За кого нас вважають депутати-юристи, а?

І якби не інша новела законопроекту – додаток до статті 57: "Вищий орган політичної партії (блоку) має право виключати кандидатів у народні депутати України з виборчого списку відповідної політичної партії (блоку) у будь-який час до ухвалення Центральною виборчою комісією рішення про визнання цих кандидатів у народні депутати України обраними народними депутатами України".

Ясна річ, це посилить дисципліну серед тих, хто потрапив до партійних списків; але це означатиме чи не остаточне торжество фюрер-принципу у партіях та фракціях, бо не має нічого спільного із широко розрекламованим у ЗМІ "посиленням залежності партій від виборців".

Нарешті, якби прізвище знаного попередника Тимошенко та Януковича у тій ріці історії, про яку йшлося на початку статті і в яку вони теж хочуть увійти, було якимось іншим – скажімо, Черчилль, Аденауер чи де Голль.

Але ж ні! Першим реалізував виборчу систему за принципом "переможець отримує все" політичний діяч зовсім іншого ґатунку. 6 квітня 1924 року норму "партія-лідер виборів, яка одержала не менше, ніж 25% голосів, має 2/3 місць у парламенті" впровадив в Італії такий собі Беніто Муссоліні, фашистський дуче і на той момент уже прем'єр країни.

До речі, аргументи колишнього ленінського учня, полум'яного демократа та борця за права найманих робітників на користь такої виборчої системи майже дослівно збігалися з головними ідеями Портнова і Лавриновича. І справді: омріяна дуче стабільність в Італії восторжествувала – майже на два десятиліття...

З легкої руки Тимошенко та Януковича Україна може стати на шлях тодішньої Італії. Тільки, думаю, жадана ними небачена досі політична стабільність скінчиться значно раніше – все ж надворі початок ХХІ століття.

 

Сергій Грабовський, кандидат філософських наук, член Асоціації українських письменників