Сповідь подвійного громадянина

Після кавказької війни, де Росія пояснювала власні дії тим, що мала захищати "своїх громадян", у нас почалася широка дискусія чи не скористається Росія тим же приводом для військових дій проти України.

Або яку небезпеку представляють "подвійні" і що всі вони потенційні зрадники, та п’ята колона.

У зв’язку з цим хотілося написати, про себе, та яким чином я став отримав друге громадянство, залишаючись палким патріотом та стійким прихильником демократичного розвитку та європейської перспективи України.

Замислюватись про можливість набути громадянство РФ я почав ще у другій половині 90-тих, коли почув тезу, про те, що Росія вважає кожного громадянина СРСР потенційним громадянином Росії. Причиною для цього були зовсім не бажання зрадити неньку, чи переїхати жити в РФ. Причини були доволі банальні: заробити копійчину на життя.

За фахом я філолог. Під кінець дев’яностих, та на початку двотисячних, знайти роботу за спеціальністю навіть у Києві було надзвичайно складно, а у регіонах майже неможливо. У столиці ще якось можна було перебиватися, але після сплати за оренду житла, ціна на яке майже щомісячно зростала, на відміну від зарплати, на життя залишалися копійки.

Шукаючи роботу в Інтернеті, у вічі впадала велика різниця між зарплатнею та попитом на фахову роботу у Росії та в Україні. Різниця у зарплатні була суттєва, фактично у два рази, та й попиту на російському ринку праці було незрівняно більше.

Утім, російський роботодавець неодмінно вимагав дозвіл на роботу в РФ. Додайте до цього численні сповіді наших заробітчан про нічим не обмежене знущання та побори московської міліції, а ще й махінації московських роботодавців з нашими, яких після роботи просто виганяли не сплативши…

Оскаржити таке драконівське ставлення неможливо, бо самим фактом працевлаштування ти вже порушував закон, тим більш у Москві, де окрім законів РФ, мер, "великий шанувальник українців", вводив ще і свої здирницькі правила щодо нелегалів, більшість яких була з України.

Я за своїми обов’язками людина публічна і не міг би ховатись десь по квартирам від терору московської міліції, як це робили наші будівельники та інші заробітчани. Тому жити нелегально у Москві, або бути схопленим міліцією серед вулиці, то було не для мене. А жити хотілося, хотілося й працювати за фахом і заробляти гідно.

Я роздумував про можливість якось легалізуватися у Росії, але нічого не придумати.

Та доля подарувала мені шанс, яким я і скористався. Якось у Сімферополі на одному збиговиські я надибав високого чиновника російського консульства в Криму. Так трапилось, що я сидів поруч, і, певна річ, розговорився з ним по-сусідськи.

Згадавши про свою давнє бажання, запитав чи правда, що Росія вважає громадян бувшого СРСР потенційними громадянами РФ, та як ця концепція реалізована на практиці.

Його відповідь була наступною: одержати громадянство Росії може будь-який громадянин СНГ, але це багаторічна процедура з негарантованим успіхом. Є варіант більш короткий, за яким громадянство можна набути якщо у Росії мешкає хтось із близьких: брат, сестра, батько, мати. Для цього треба аби шукач громадянства одержав від родича копію паспорта громадянина РФ, завіреного нотаріусом, або ЖЕКом за місцем проживання.

У такому випадку громадянство – не проблема, і часу це забирає небагато. І достатньо, щоб російський родич був лишень у одного з членів сім"ї, інші набувають громадянство, як висловився мій консульський сусід, "паравозиком".

І додав, гаяти час з цим не варто, бо поки що Росії немає ніякого діла до того, скільки у тебе паспортів, але вже триває дискусія про відміну цього положення та введення єдиного громадянства.

Мій батько жив десь у Росії, та оскільки він давно розлучився з мамою, наша сім'я не підтримувала з ним зв’язків. Де він живе, я знав дуже приблизно, та, зрештою, зміг його відшукати. Батько був дуже радий почути мене і люб’язно згодився вислати мені необхідні документи.

Далі я зателефонував у консульство, де мене та усю сім’ю записали до черги, ми одержали купу анкет, та інших паперів. І згодом знову стояли у черзі до консульства, щоб їх здати. Тоді доволі багато людей збиралося під консульством з цією ж метою, але були і поодинокі люди, які, навпаки, "здавали" російське громадянство.

У просторій кімнаті сиділи 4-5 співробітників консульства і приймали документи. Ми с дружиною здали свої. І тут був один цікавий момент, що змусив мене замислитись над тим, чи вірно я вчиняю. Коли всі документи були прийняті, співробітник дав кожному з нас підписати клаптик паперу, на якому було написано, що набуваючи громадянство РФ, я усвідомлюю, що це є порушенням українських законів. Дата, підпис.

Я підмахнув, подумавши, що таким чином РФ перекладає відповідальність за незаконні дії на підписанта, себто на мене.

Далі вже було просто, усім членам сім’ї дали довідки, в яких було написано, що ми набули громадянство РФ, та наказали чекати листів.

Ще у черзі я дізнався, що їхати з цим папірцем до РФ не треба поспішати, бо будь-який московський міліціонер розірве ту довідочку просто у тебе на очах, адже він ще не є документом громадянина. Я, власне, й не поспішав.

Через 5 місяців нам надійшли листи з запрошеннями до консульства одержати паспорти громадян РФ.

Таким чином я став громадянином РФ і залишився громадянином України. Життя з двома паспортами доволі зручне і цікаве: нема проблем з перетином кордонів, є можливість голосувати і за наших, і за тамтешніх кандидатів на виборах усіх рівнів.

Та, найголовніше, це працевлаштування. Тобто мої можливості мати роботу значно розширилися.

Цікаво іноді пожити у Москві, де я вже маю деякі зв’язки та репутацію кваліфікованого спеціаліста. Але російський паспорт там не завжди спрацьовує. Варто мати у кишені і український. Навіть сім карту для мобільного у РФ не придбаєш без прописки, не кажучи вже про готель. У готелі поселять за паспортом РФ, але прописку доведеться показувати в українському паспорті. І штампик про те, що я стою на обліку у російському консульстві Сімферополя та постійно проживаю у Криму, прописку не замінює.

Тож два паспорти працюють бездоганно. Один надає мені право не мати імміграційної карти та працювати без проблем, а другий, коли вимагають прописку. Хоча тим, хто працює постійно та отримує "білу" зарплатню, треба отримувати внутрішній паспорт та ідентифікаційний код.

Як бачите, все починалося з бажання добре жити, працювати за фахом, та отримувати гідну зарплатню. Хіба це злочин? Тим більше, що усю зароблену копійчину я везу в Україну. Не моя провина, що українські можновладці довели країну до такого стану, що фахівцю нема де подітися.

Але з огляду на останні події, та намагання Росії "захищати своїх громадян" там де вигідно, я свідомий того, що можу стати пішаком у чужій грі. Тобто, стати одним з тих, заради кого, почнеться війна.

Україна для мене не пустий звук. Я доклав зусиль, для того щоб вона стала незалежною. Це ми з дружиною у Криму були чи не єдині, хто носив помаранчеві стрічки у 2004.

Та, маючи російський паспорт, я відчуваю і відповідальність за долю Росії. Але якщо дійде до конфлікту, я готовий закинути цей паспорт тим гебістам за кремлівські мури, та захищати свою країну.

Але як трапиться так, що Україна погрожуватиме Росії, то я буду готовий захищати росіян. Хоча це припущення про можливість загрози Росії з боку України, виглядає аж занадто фантастично.

 

Іван Запорожець, для УП (прізвище,і з зрозумілих причин, вигадане)