Не "ТАК" в НАТО: проблеми українських інформаційних кампаній

Кавказькі події спричинили неочікувану турбулентність в міжнародних відносинах. Необдумані кроки російської еліти в грузинській війні призвели до швидкої зміни в позиціях та очікуваннях лідерів впливових країн.

В лічені дні міжнародна ситуація повністю трансформувалася в нову систему відносин. По новому в ній виглядають перспективи та загрози для України, зокрема, в питанні євроатлантичної інтеграції.

Агресивна поведінка Росії створила додаткові шанси для України та Грузії отримати ПДЧ. Основні опоненти цього кроку – Ангела Меркель та Ніколя Саркозі, переглянули свої Бухарестські декларації і активно заходились захищати українські та грузинські інтереси.

Зі свого боку, президент України та міністр закордонних справ висловили повну підтримку позиції країн Альянсу в засуджені дій російської влади. Здавалося б, інтеграція України в НАТО набуде нових темпів, але провал резолюції по Грузії в Верховній Раді та розвал коаліції мабуть повернуть все на попередні позиції, коли Захід буде чекати внутрішніх змін в Україні.

А однією з головних вимог Альянсу до України було і залишається зростання підтримки ідеї євроатлантичної інтеграції в суспільстві. Проблеми у владі властиві багатьом країнам-членам НАТО, як Туреччина чи Польща, однак, абсолютно у всіх країнах більшість населення підтримує євроатлантичну систему колективної безпеки.

Це означає, що навіть у випадку зміни влади, політика в цьому напрямку буде залишатись стабільною. Що може в даному питанні запропонувати Україна, де підтримка інтеграції до НАТО коливається в межах 20%?

Цього року українське керівництво вирішило продемонструвати рішучість в інформуванні громадськості. Масштабна за пафосом початку кампанія Нашої України "НАТО – ТАК" та, нарешті, остаточно затверджена державна програма з інформування громадськості щодо євроатлантичної інтеграції на 2008-2011 роки, могли б стати потужними позитивними сигналами для Заходу.

Однак, чи стануть?

Організація пронатовської кампанії "Нашою Україною" була знаковою подією в історії української євроатлантичної інтеграції. Вперше політична сила публічно бралася за електорально-нерентабельне питання і вкладала свої ресурси.

Кількість залучених політиків, впливових громадських діячів та артистів, вказувала на те, що в країні формується команда послідовних євроатлантистів, які не бояться за власні рейтинги і не ховають свої позиції щодо НАТО в кулуарах.

В цілому, захід в палаці Україна був надто феєричним, з прямими трансляціями на провідних каналах, і його важко було не помітити навіть тим, хто перебуває закордоном.

А саме туди і спрямовувався основний месседж початку кампанії: "Якщо хтось думає, що ми обмежимося лише цим урочистим заходом у Палаці Україна то він помиляється – ми розраховуємо нашу агітаційну і пропагандистську кампанію на тривалий термін" – декларував В’ячеслав Кириленко.

Проте, активна фаза інформування громадськості не протривала і місяць. Організувавши декілька заходів, переважно в західних та центральних областях, кампанія перейшла в пасивне русло, головним чином, рекламуючи лідера НУ, а не євроатлантичну інтеграцію.

Зважаючи на останні події в політичній площині – розвал коаліції та загроза дострокових виборів, на яких питання НАТО приносить дивіденди тільки противникам вступу, можна ствердити, що продовження та логічного завершення кампанія не отримає.

Амбітно до проблеми низької підтримки НАТО підходить державна програма з інформування громадськості. Так, наприклад, за нею впродовж 4 років підтримка євроатлантичної інтеграції має вирости до 55%, а не підтримка зменшитись до 37%. Подібному зростанню рейтингу могла б позаздрити будь-яка політична сила.

Втім, досить не переконливою виглядає сума на досягнення таких результатів – 30 мільйонів гривень. Якщо уявити, скільки готові викласти противники вступу України до НАТО, то ефективність витрачених бюджетних коштів можна поставити під сумнів.

Окрім цього, залежність бюджетного фінансування від політичної конфігурації та покладення виконавчих функцій переважно на державні органи вказують на те, що чинну програму спіткає доля її попередниці – недофінансування, недовиконання та 20% підтримки.

Обидві спроби інформування громадськості, кампанія "НАТО – ТАК!" та державна програма, володіють спільними недоліками, а саме: невдале організаційне планування та відсутність інформаційної стратегії. В обох випадках, були слабо долучені громадські організації, експертні центри та представники фондів до планування заходів.

Також не були розроблені інформаційні повідомлення, які б враховували соціальну та географічну специфіку українського суспільства.

Особливості української політики, зокрема, постійні кризи влади, змушують робити інформаційну кампанію автономною від державного впливу. Найкращим кроком в цьому напрямку є формування громадського координаційного центру, який зможе повноцінно координувати зусилля держави, фондів та громадських організацій.

Керівництво центру має включати в себе представників всіх середовищ дотичних до проблематики НАТО, однак, головну позицію має займати громадський лідер, послідовний євроатлантист.

Маючи під собою громадську основу з одного боку, та інструменти впливу на державну політику інформування, з іншого, центр зможе здійснювати ефективний розподіл обов’язків за регіонами та цільовими групами.

Саме існування подібних центрів допомогло розв’язати проблеми недостатньої підтримки НАТО в Словаччині, Польщі, Литві, Болгарії тощо, чиї досвіди особливо актуальні для України.

Однак, сама по собі діяльність центру не буде ефективною без інформаційної стратегії. Вона має включати такі етапи: зацікавлення, втягнення в дискусію, просвітницька та інформаційна кампанія.

Однією з основних перешкод, які має подолати інформаційна кампанія – це небажання великої кількості громадян, зокрема, сходу та півдня України брати участь в заходах. З цією метою мають бути проведені підготовчі кроки: обговорення важливих для суспільства питань без прив’язки до НАТО.

Ними, наприклад, можуть бути стан української армії та шляхи її ефективних реформ, загрози національній безпеці, стандарти життя різних соціальних верств тощо. Будучи не політичними по суті, ці питання привертатимуть увагу громадян.

Наступний крок, це проведення дискусій альтернатив вирішення існуючих проблем. Важливо показати суспільству, що противники вступу до НАТО не пропонують жодних рішень у випадку відмови від цього.

Водночас, дискусія надасть легітимності інформаційній кампанії, яка не буде сприйматись як одностороння пропаганда з боку держави. Після широких дискусій суспільство буде більшою мірою налаштоване на отримання додаткової інформації, що створить сприятливі можливості для проведення просвітницької кампанії.

Для успішної реалізації інформаційної стратегії потрібний набір інформаційних повідомлень та аргументів для конкретних цільових груп. Зокрема, для студентів, працівників різних професій, пенсіонерів тощо. Всі повідомлення мають відштовхуватись від спільної основи, як, наприклад, стандарти для вступу до НАТО.

Важливо наголосити, що процес вступу зобов’язує Україну досягнути конкретних стандартів якості у всіх суспільних сферах. Відповідно, саме вони і мають доноситись для кожної з груп, наприклад, стандарти освіти для студентів, стандарти військової служби до військових, стандарти роботи органів влади тощо.

Однак, не варто "продавати НАТО", тобто переконувати людей погодитись в зв’язку з економічними перевагами вступу. Потрібно нав’язати суспільству відчуття відповідальності за майбутній розвиток країни і життя наступних поколінь, найкращу альтернативу чому пропонує євроатлантична інтеграція.

В цьому ключі мають відбуватись дискусії зі старшим поколінням, особливо налаштованим проти.

Загалом, щоб бути успішною інформаційна кампанія щодо НАТО в Україні має бути надзвичайно м’якою та гнучкою. Зрозуміло, в роботі з групами західної частини суспільства актуально наголошувати на зростанні незалежності від Росії, тоді як на сході актуально говорити про нові стандарти якості життя та ведення бізнесу.

Незалежна та постійна в часі інформаційна кампанія може бути сильним сигналом для Заходу щодо євроатлантичних українських перспектив. Очевидно, що Україна не зможе скористатись зі сприятливих міжнародних обставин для швидкого отримання ПДЧ.

НАТО, з механізмом права вето для кожного члена, не може дозволити собі нести відповідальність за країну, де 44% населення підтримує Росію в грузинському конфлікті.

Тому потреба забезпечення в майбутньому достатньої підтримки ідеї євроатлантичної інтеграції через ефективну інформаційну кампанію – саме той урок, який має винести українська влада із втрачених можливостей.

Віктор Андрусів, Інститут ДемАльянсу ім. Шумана, для УП