Довкола клоуни

На написання цієї рефлексії мене спровокували кадри примусового приводу чи привозу для допиту з Харкова до Києва секретаря Харківської міської ради Геннадія Кернеса та фраза-обмовка міністра внутрішніх справ Юрія Луценка.

Все це супроводжувалося викликами швидкої допомоги, швидкотекучими хворобами затриманого, коротше кажучи, черговим цирком.

Навіть на подіум українських мас-медіа Кернес виходив, чи, точніше, чеберяв, гіпертрофовано театрально. Нічого сказати – великий актор. Жаль що гибіє у Харківській міській раді – сцена не найкраща.

Я дуже люблю витончені іронічні фільми геніального американського коміка (і трагіка) Вуді Алена. Особливо, коли він, з його марнотними фізичними даними, пародіює типового голлівудського супермена чи мачо.

Смішно дивитися на здохляка Вуді (окуляри з товстенними шкельцями, вузенькі плечі, худенькі ніжки) у ролі кумира 50-х гіганта Хема (Ернеста Хемінгвея, якщо ще хтось його пам'ятає) та ще й у ліжку з його не менш монументальною дочкою Меріел.

Та ще й під супровід "інтелектуального" мотто, такого характерного для кіно початку 60-х. Ти розумієш, що це "прикол". Однак, разом з тим, ти розумієш, що Вуді Ален добрий рудий клоун.

Натомість Геннадій Адольфович Кернес, звичайно ж клоун української політики. Однак клоун зовсім не рудий, який є завжди жертвою, а білий, злий і недобрий.

Білий клоун не дає знущатися та сміятися над собою – він знущається над публікою та мордує свого рудого колегу. Такі амплуа у цирку. А також і у цирку української політики.

 В умовах відсутності морального осуду, постава клоуна виявилася в політиці найбільш виграшною. Профанація, епатаж і у політиці і в решті сфер життя успішно легітимізували повальний цинізм.

На постсовєтському просторі першим проламав кригу будь-яких норм Владімір Жиріновський. І виявився успішним – бо "безпредєльщик". Він, з подачі ще старого КГБ, дійсно, як криголам, вломився у ще напівзаморожену постсовєтську ситуацію. Зробив фантастичну кар"єру – і як то кажуть "был таков".

А за ним пішло-поїхало. З більшим чи меншим хистом цілі зграї паяців від політики, культури та навіть церкви буквально заполонили суспільний простір.

Причому це не тільки такі явні паяци, як прогресивні твікси Наташа Вітренко та Вова Марченко чи славнозвісна "звізда" поп-сцени Андрійко Данилко-Кравчучка. Чи полум'яний "націоналіст" Роман Козак.

Але й сам Леонід Кравчук – президент та Леонід Кучма – президент другий. Можливо в політиці, у якій відсутня мораль, іншого виходу і немає – мусиш прикидатися дурником, бо ж справжньої відповіді на складні запитання не маєш.

А так можна "прошлангувати" і будучи президентом видавати безглузді сентенції на кшталт "Маємо те, що маємо" чи "Ви скажіть, яку державу будувати" – і це слова діючих президентів. Тобто, по-простому – грати вар'ята.

Але це персонажі минулого чи не занадто істотного сьогодення.

Натомість наше життя найбільше залежить від важковаговиків сучасної української політики, донедавна – двох Вітьків та однієї Юлі.

Сьогодні ж годі відкараскатися від враження, що й вони ті самі персонажі з італійської опери-буф. Хоча колись все заносилося на трагедію.

Я вже писав про страждання двох печальних П'єро та одну Мальвіну, яка заставляє їх мити перед обідом руки. Ясно, що п'єро – це клоуни, причому руді. Вони недолуго опираються її домаганням. Однак результат зворотній. Бо ж вони хлопці недалекі.

Натомість чисто-біла Мальвіна як відмінниця у третьому класі склавши ручки та губки з садистичною педантичністю напучує двох лопухуватих П'єро. Причому істотним словом тут є не "напучує", а "садистично".

Це справжній білий клоун. Білий жорсткий, але теж клоун, як і вони. Щоправда на відміну від них її ще несе драйв політичного життя. Вона з величезним задоволенням пірнає в саму гущу політичних перипетій. Тоді як наші П'єро вже тільки крехчуть на поворотах.

Яка ж мораль, спитаєте ви. А мораль проста: на жаль, хоч це й суб'єктивно, я ніяк не можу видивитися в сучасному українському політикумі (ще один покруч сьогодення) людини хоч трішечки сумлінної, яка не грає на публіку, не кривляється, не дурить інших і себе.

Свого часу Ющенко чи то насправді сказав трішечки слів правдивих, чи то нам здалося. Однак навіть за те він був винесений народом на вищий рівень влади.

Народ хотів правди (чи не хотів бути обдуреним). В країні кравчуків та кучм народ спраг правди, як не банально та ідіотично це звучить. Однак теперішні політики гадають, що вони всіх перехитрять, чи то з ЄЦ-ами чи то з ГЕЦ-ами ("гец" по галицьки – жарт чи вибрик).

Навряд чи. Якщо не підтасують вибори (на що і заноситься).

То ж для мене виглядає так, що Кернес насправді є породженням нашого часу на яке ми погоджуємося. Він звичайно "тащиться", знущається, потішається над нами.

Він так само, як і Юля Тимошенко гравець – рибка в потоці води. Він нас дурить. Але так насправді ми того варті, бо дозволяємо йому і "іже з ним" потішатися над нами жирувати у нашому часі смут та перемін.

І нема чого соромитися харківського секретаря міськради, бо ж інших ми не соромимось.

"Що маємо те маємо". Чи нас мають...Цинічно? Ще б пак!

 

Тарас Возняк, Аполітичний , Львів, Журнал Ї , для УП