Конституція надто важлива річ, щоби довірити її політикам
"Чого ж їх так погано писали? 17 років не вистачило?" – запитає хтось. Та не вистачить і ста, якщо не змінити писарів. Бо коли ті самі й правила пишуть, і самі ж за ними грають, виходить не дуже... Особливо, коли правила змінюють перманентно.
Власне, йдеться про Конституцію, недаремно названу ОСНОВНИМ законом. Коли з нею щось негаразд, рано чи пізно, кожен відчує це на своїй шкурі. Бо, аби дрібні й великі справи якось регулювати, потрібні чітко виписані закони. А їх здебільшого нема або є нашвидкоруч під когось зліплені.
Тому і земля для пересічного громадянина – не товар, і фондового ринку для нього не існує, і рейдерству ніхто не ставить правову перепону, і, і, і….
Законодавцям-політикам не до насущних законів. У них уже 17 років одна проблема, один спорт – як поділити й переділити владу. Позаяк у Конституції це питання як слід не розв’язане, і справжнього балансу влад немає.
А нема тому, що нікому той баланс не потрібен. Крім пересічного громадянина. Але той, по-перше, не фахівець з конституційного права, а, по-друге, його можливості в цій справі обмежені обранням депутатів. Які в одній компанії з урядом і президентом створюють і перетворюють Конституцію – під себе.
Існує думка, що 1996 року на зміст теперішнього Основного Закону найбільший вплив мали Кучма, який був у зеніті свого президентства, і спікер Мороз, який у своєму наступному президентстві не дуже сумнівався.
2004-го на зміну Конституції найбільше вплинула та ж сама пара. Але тепер і Мороз, і Кучма знали, що Банкової їм не бачити, натомість спікерське крісло Морозові ще світило, а Данилич волів якнайбільше отруїти життя своєму наступнику.
Отож, і 1996-го, і 2004-го пропорції владних повноважень змінювали не в інтересах держави та її пересічного громадянина, а під окремих осіб, здатних впливати на ці зміни.
Ситуація повторилася, коли закон про Кабінет Міністрів (по суті, конституційний, хоч і прийнятий як звичайний) знову розробили й ухвалили під конкретну особу – тодішнього прем’єра Януковича.
Теперішня прем’єрка – хрестоматійна ілюстрація до сказаного. Колись була проти конституційної реформи, яка обмежила повноваження президента, тепер, навпаки, виступає за парламентську республіку. А радше за "канцлерську". Адже тепер "канцелєрює" вона…
А 8 грудня 2004 року! Тоді депутати ухвалили виборчий закон, апріорно чинний лише на час одних конкретних виборів, які майже стопудово мав виграти конкретний кандидат у президенти! Хоч це Конституції і не стосується напряму, але ступінь кон’юнктурності вітчизняних депутатів характеризує добре.
Чого ж у майбутньому від них чекати?! Адже все це робиться руками фракцій, які з того мають політичний зиск, а окремо взяті депутати – не лише політичний.
Оте все тривало 17 років, але якось жилося людям в Україні, поки – за законами діалектики – кількість неподобств не перейшла в якість. Маємо тепер правовий хаос, коли закони перестають діяти навіть в українському їх розумінні, коли саме "правове поле" кудись втікає з-під ніг, і не зрозуміло, хто кому начальник.
Як розірвати закляте коло? Може, звернутися по досвід до близьких і далеких сусідів?
Автор давно стежив за навколоконституційними суперечками та все чекав, чи з того глухого кута хтось не вигукне: "Еврика! Конституанта!". Богу дякувати, дочекався. Коли почалася чергова (і дуже сумна) конституційна кампанія, знайшлися в суспільстві, як то кажуть, "здорові сили", здатні оживити екзотичне слово.
Але про "здорові сили" пізніше, а зараз про саме слово.
Всі чули про славнозвісну тріаду – влада законодавча, виконавча, судова. Деколи згадують про владу "четверту", деколи про представницьку. А є ще, виявляється, влада установча. Оце ж вона і є, конституанта.
Ідея до геніального проста. Парламент позбувається права ухвалювати чи серйозно змінювати Конституцію. Хай і надалі приймає інші закони, вирішує належні до себе поточні справи, займається звичною лобістською метушнею. Але паралельно з ним народ обирає оту, власне, конституанту (Установчі збори, Конституційну асамблею).
Її члени (бажано юристи, фахівці з конституційного права) нічим, крім підготовки проекту Конституції, займатися не повинні. Не мають вони права і поєднувати свою участь у конституанті з членством у парламенті, уряді, судах. Не мають можливості, як теперішні депутати, пхати носа до кожної владної справи.
Сумнівною є доцільність надання їм імунітету, подібного до депутатського. Таким чином можливу шкурницьку мотивацію дій членів Асамблеї максимально послаблено. Після ухвалення Конституції конституанту розпускають. Плодом її діяльності має бути Основний Закон, складений не на кон’юнктурних засадах, а з думкою про долю країни.
Через такий процес свого часу пройшли багато держав.
Першими в історії установчими зборами бувКонтинентальнийконгрес, який 1776 року ухвалив славнозвісну Декларацію незалежності США.
Наступні установчі збори, скликані 1787 року в Філадельфії під назвою "Конституційний конвент", виявилися вражаюче успішними – вони увінчали свою каденцію затвердженням Конституції США, що діє й дотепер. І розроблена ними конструкція американської влади є настільки вдалою, що практично не змінювалася 220 років!
Не виявили такої любові до стабільності французи. Саме слово “конституанта” є, власне, їхнім витвором. Але самих конституант у нащадків галлів було п’ять. І народження чотирьох із п’яти славнозвісних французьких Республік супроводжувалися саме конституантами.
Хоч перша з них своєї Республіки народити не встигла. Називалася вона Національними зборами. Із початком Великої французької революції (1789) переназвали себе Генеральні Штати – представницький орган, що об’єднував депутатів від трьох станів: шляхетського, духовного та "третього" (тобто буржуазії).
Власне, остання й ініціювала перетворення ГШ на конституанту. Національні збори ухвалили вікопомну Декларацію прав людини та громадянина та першу в історії країни Конституцію 1791 року. Згідно з нею, Франція з абсолютної монархії перетворилася на конституційну.
Але вже через рік (1792), коли монархії настав гаплик, зібралася друга конституанта – Конвент – і проголосила Першу Республіку. Конвент (а точніше те, що від нього залишила гільйотина) розробив цілих дві конституції – радикальну (якобінську 1793 року), яка ніколи не діяла, та помірковану (термідоріанську 1795-го).
Другу Республіку народила революція 1848 року та конституанта 1848-1849 років. Третю – поразка у війні з німцями, падіння Другої Імперії (а потім – Паризької Комуни) та Установчі збори 1871 року. Четверту – закінчення німецької окупації та конституанта 1945-1946. І лише Шарль де Голль, створюючи свою П’яту Республіку (1958), якось обійшовся без чергової конституанти.
Скликання конституант (своєрідні "перезапуски" політичного ладу) відбувалося в переломні моменти історії не лише у Франції, а й у решті Європи та так званого "цивілізованого світу".
В Іспанії Установчі збори 1812 року збіглися з завершенням французької окупації. У Норвегії Установчі збори 1814-го – з заміною персональної унії з Данією на таку ж зі Швецією. (З того часу Норвегія встигла проголосити незалежність від Стокгольму та пережити німецьку окупацію, але Конституція 1814 року, як не дивно, діє там досі і є найдавнішою чинною Конституцією в Європі).
У Бельгії Установчі збори 1831 року скликали після проголошення незалежності. У Німеччині – під час революції 1848 року (це були перші в історії розшматованої країни загальнонаціональні представницькі збори – хоч і невдалі).
Установчий сейм у Польщі (1919), Установчі збори Латвії (1919), Литви (1920) та Грузії (1921), Національні збори Чехії (1920) символізували проголошення незалежності цих держав.
Розпад Австро-Угорської, Німецької, Османської та Російської імперій спричинив скликання конституант у відповідних колишніх метрополіях: "Веймарські" Установчі національні збори (Німеччина, 1919), такі ж збори (Конституанта) в Австрії (1918), Великі національні збори (Туреччина, 1922) та Установчі збори (Росія, 1918).
Останній передпарламент, щоправда, ніякої конституції не ухвалив. Його силою розігнали більшовики після того, як ця конституанта відмовилася визнати їхні відомі декрети та розглянути їхню ж Декларацію прав трудового й експлуатованого народу.
Установча Скупщина в Белграді (1920) ухвалила конституцію Королівства Сербів, Хорватів і Словенців (згодом Югославія) після об’єднання цих народів в одну державу.
Установчі збори в Італії 1946 року закріпили в Конституції країни ліквідацію монархії. В Індії 1950-го – здобуття незалежності. В Португалії 1976-го – падіння диктатури Каетану-Салазара.
Конституції, ухвалені конституантами Естонії (1990-1992) та Намібії (1990), закріпили проголошення незалежності, Болгарії (1991) та Румунії (1991-1992) – падіння комуністичних режимів, Південно-Африканської Республіки (1994-1996) – ліквідацію режиму апартеїда.
Найсвіжіша інформація про конституанту надходить останнім часом із Непалу. Країна перебуває в процесі ліквідації монархії, а закріпити його результати має нова Конституція, ухвалена Конституційною асамблеєєю. Її вже обрали 10 квітня на два роки.
Що ж до більшості країн "третього світу", то там знайти зв’язок між скликанням конституант і доленосними змінами в житті націй набагато важче (як, мабуть, і якісь серйозні позитивні ефекти від ухвалених Конституцій).
Рекордсменом у цьому плані виступає Аргентина. Із 8 конституцій, які діяли і діють тут із 1853 року, 7 були ухвалені Установчими зборами (1860, 1866, 1898, 1949, 1957, 1960, 1994). Ще один доказ, що панацеї не існує. Навіть якщо нею вважати конституанту.
У продовження тези, згадаємо про установчі збори в Туреччині (1982), Бразилії (1988), Колумбії (1991), Гані (1992), Камбоджі (1993), Уганді (1994), Бірмі (М’янмі) (1994).
Часом ефективність діяльності установчих зборів залежить від способу їх формування. В більшості випадків це загальні та прямі вибори. Але, наприклад, до згаданих конституант у Туреччині, Гані, Уганді та Бірмі частину депутатів не обирали, а призначали чи делегували.
До речі, до 601-мандатної Конституційної асамблеї Непалу 240 депутатів обрали напряму, 335 – за партійними списками, а 26 … призначив прем’єр-міністр.
Важливий момент: установчі збори бувають суверенні й несуверенні. Суверенні не тільки розробляють, а й ухвалюють нову конституцію. Несуверенні тільки розробляють, а ухвалюють конституцію або на всенародному референдумі (Франція, 1946; Румунія, 1991), або інший державний орган.
Можливість зміни Конституції за посередництвом конституанти зафіксована в Основних Законах багатьох держав. Наприклад, чинна Конституція Російської Федерації передбачає, що для зміни її розділів 1 (Основи конституційного ладу), 2 (Права та свободи людини і громадянина) та 9 (Конституційні поправки та перегляд Конституції) треба скликати спеціальні Конституційні збори.
От тільки закону про порядок їхнього скликання досі не ухвалено.
Подібне положення є і в США, де зміна федеральної Конституції залежить від рішень конституційних зборів 3/4 штатів.
У чинній Конституції України навіть натяку на щось подібне нема. То що, конституанта для українців – небачений звір?
Андрій Квятковський, "Західна аналітична група", для УП
