Колапс. Пат. Перезавантаження
Політичне протистояння між урядом і президентом заводить країну в глухий кут: необхідне продовження конституційної реформи. За два роки не створено основних демократичних інститутів, які захистили б і утвердили здобуті демократичні свободи… Жоден з урядів не здійснив потрібних для цього реформ.
Ці цитати датовані періодом між січнем і квітнем 2007 року. За цей час абсолютно нічого не змінилося. Інституційних реформ, які унеможливили б повернення до криз, таких як політична криза 2006 року, так і не було проведено.
Вже давно політики дійшли простого висновку, що без суттєвих інституційних змін Україна й далі потерпатиме від старих проблем. Однак, як і раніше, політична позиція і погляд на необхідний напрям реформ визначається виключно кріслом, яке обіймає той чи інший політик. Кріслом, а не здоровим глуздом чи почуттям відповідальності.
Звідси і постійна мінливість політичних позицій.
Нова "демократична" коаліція у своєму прагненні до демократії почала руйнувати саму себе. Заяви президента та прем'єр-міністра – лідерів політичних сил парламентської коаліції – засвідчили, що вони перебувають на різних полюсах політичної системи України і мають абсолютно різне бачення її майбутнього.
Конкуренція між ними переходить до стану особистої та безкомпромісної боротьби. Коаліції де-факто давно не існує, хоча де-юре вона може існувати ще достатньо довго.
Країна семимильними кроками наближається до дострокових виборів. Однак існує два принципово різних варіанти їх проведення.
Результат боротьби навколо Конституції дасть зрозуміти, чи зроблено бодай один крок уперед у розвитку вітчизняної політичної системи, чи триває хід по колу.
Дострокові вибори можуть бути оголошені внаслідок розпаду коаліції, якого чекають як падіння перезрілого яблука. Єдине невирішене питання – хто ж стане його ініціатором.
Згідно з Конституцією, для виходу з коаліції необхідне рішення фракції – учасниці коаліції, а заяви про вихід окремих депутатів не створюють необхідних передумов для її розпаду.
Навіть якщо президент і хоче розвалу коаліції, всередині фракції "НУ-НС" не можна зібрати більшість, яка прийняла б рішення про вихід. БЮТ також не зацікавлений виступити "могильником помаранчевих мрій".
Ситуація патова.
Жодній з сил, які входять до складу коаліції, не має сенсу ініціювати вихід з неї, аби в очах своїх виборців не видаватися "зрадником". У той же час жодна з них не має наміру продовжувати співіснування у форматі "військових дій", який блокує реалізацію всіх можливих ініціатив і веде до остаточної втрати рейтингів.
На допомогу президенту може прийти опозиція, ініціювавши вираження вотуму недовіри уряду, яке, аби бути успішним, буде підтримане частиною фракції "НУ-НС". Відставка уряду у парламенті розв'яже руки БЮТ для виходу з коаліції і звинувачуванні пропрезидентського оточення в зраді та руйнуванні коаліції.
Створити альтернативну коаліцію в парламенті, згідно з чинними нормами, неможливо. Партія регіонів, КПУ та Блок Литвина не мають необхідної кількості голосів, з БЮТ Партія регіонів не може бути партнерами за жодних умов.
Всередині "НУ-НС", як уже зазначалося, немає більшості голосів, які погодилися б на створення коаліції з ПР. Згідно з Конституцією, в разі нестворення коаліції впродовж 30 днів, президент має право розпустити парламент.
Аби це рішення було повністю легітимним, його мають ухвалити не раніше, як через рік після проведення попередніх дострокових виборів, тобто починаючи з жовтня цього року.
Конституційна реформа, про яку всі говорять і навколо якої всі сперечаються, може й далі залишатися лише страховищем, яким політики користуються у переговорах, аби вплинути на позицію опонентів.
Президент не сприймає руху до парламентської республіки. І хоча порівняно з БЮТ і Партією регіонів, він видається слабшим гравцем, проте досі має достатньо можливостей, аби заблокувати конституційну реформу, якщо вона піде у невигідний для нього бік.
Це можна зробити і через блокування роботи Конституційного Суду (до речі, звільнена президентом з посади судді КС Сюзана Станік так і не повернула собі цю посаду). І шляхом переговорів з Партією регіонів, яка, утім, досі не визначилася: змінювати Конституцію разом з БЮТ, чи протистояти БЮТ разом з президентом.
Стратегічно такий варіант невигідний нікому з найбільших політичних партій. Однак з тактичних міркувань, кожен з учасників може піти на нього. Президент пристане на нього, якщо альтернативою перевиборам буде зміна Конституції не на його користь.
Крім того, переговорна позиція президента після виборів значно посилиться завдяки праву відхиляти кандидатуру прем'єр-міністра, яке прописане у щойно ухваленому законі про Кабінет Міністрів.
І БЮТ, і ПР можуть сприйняти ці вибори, сподіваючись на збільшення свого представництва у наступному парламенті та сприятливішу політичну кон'юнктуру для створення лояльної до себе коаліції.
Наслідки таких перевиборів прості. Оскільки "Наша Україна" навряд чи зможе стати лідером наступної коаліції, Україну очікує ще один конфлікт між президентом і новопризначеним прем'єром з приводу повноважень, призначень, політичного лідерства та порядку денного дій влади.
Політики, а за ними і всі громадяни, підуть на ще одне "штрафне коло", яке неминуче призведе до наступних криз.
Позачергові вибори, що можуть відбутися наприкінці осені, не вирішать системних проблем в українській політиці. Вони лише вкотре доведуть політикам неможливість ефективної роботи уряду без проведення системних змін, а також без готовності і здатності до компромісів.
Усе може відбуватися і за другим, відкоригованим сценарієм, але чи оптимістичніший він – поки що важко сказати. Каталізатором цього сценарію може стати конституційний процес, запущений президентом через створення Національної конституційної ради (НКР).
НКР напрацювала свою концепцію конституційних змін, достатньо лояльну до президента. Однак процес вийшов з-під контролю: активність Віктора Ющенко змусила всіх інших політичних гравців вступити в конституційну гру і задекларувати свої власні прагнення.
На поверхні виявилася близькість позицій БЮТ і Партії регіонів щодо необхідності руху України до парламентської республіки. Внесення найближчим часом проектів змін до Конституції створить легітимні передумови для утворення в парламенті спеціальної конституційної комісії щодо остаточного узгодження тексту поправок.
Конституційні зміни, подані в парламенті різними політичними силами, до кінця поточної сесії набирають остаточний узгоджений вигляд проекту закону – приймаються у першому читанні і відправляються для висновку до Конституційного Суду. КС дуже швидко дає висновок щодо конституційності таких змін і направляє його в парламент якраз до початку наступної сесії.
На наступній сесії, не пізніше жовтня, приймаються зміни до Конституції, які набирають чинності після проведення дострокових президентських і парламентських виборів, які призначаються не пізніше кінця травня 2009 року (більше як за півроку до наступних чергових виборів президента – вимога Конституції).
У червні наступного року Україна житиме у парламентській республіці.
Чому це не дуже оптимістично? Аби така модель не перетворилася на тотальну диктатуру партії влади, процес розроблення Конституції має бути прозорий і до нього має бути залучено більше зацікавлених сторін.
Адже якщо БЮТ і ПР вдадуться до сепаратних домовленостей, вони чинитимуть так само, як і президент у своєму проекті – писатимуть його виключно "під себе", не забиваючи собі голову демократичністю системи.
І якщо у президентському варіанті Конституції проглядається бажання підпорядкувати голові держави судову гілку влади, то варіант БЮТ взагалі містить такі анахронізми, як імперативний мандат та двотурову пропорційну виборчу модель, яка дає більшість місць у парламенті одній партії і унеможливлює вплив невеликих партій на державну політику через участь у правлячій коаліції.
Багато що в реалізації цього сценарію залежить від президента. Якби він захотів і зміг відмовитися від зайвих амбіцій, то взяв би на себе роль модератора оновленого конституційного процесу, залучивши до нього більше зацікавлених сторін.
Це завершило б його історичне завдання демократизації України.
Уперше він виконав свою місію, відкривши шлюзи демократії наприкінці 2004 року. Його фінальне завдання – гарантувати збереження завойованих демократичних свобод і не допустити сповзання України у партійну диктатуру після свого відходу з посади президента.
Утім, не виключено, що президент вбачатиме своє політичне завдання в іншому – у "вставлянні палиць в колеса" проектам його політичних візаві, перш за все тому, що йому завадили ухвалити Конституцію "під себе" через всеукраїнський референдум.
Тоді шанс просунутися в напрямі до ефективнішої системи влади буде вкотре втрачено, і на Україну чекатимуть ще одні дострокові вибори, абсолютно позбавлені сенсу.
Тоді політична система країни піде по вже звичному для себе маршруту: колапс, пат, перезавантаження.
Віктор Чумак, Іван Пресняков, Міжнародний центр перспективних досліджень, для УП
