Виговський і Ющенко: історичні паралелі

Указ президента Віктора Ющенка "Про відзначення 350–річчя перемоги війська під проводом гетьмана України Івана Виговського у Конотопській битві" став одним із найрезонансніших.

Більше того, підписаний у березні цього року, він фактично започаткував новий етап українсько-російської інформаційної війни, яка триває донині й з кожним днем набирає обертів.

Формальним приводом для антиукраїнської істерії в російських ЗМІ став історичний факт розгрому у 1659 році українським військом під Конотопом добірної російської армії.

Власне росіяни ніяк не можуть збагнути для чого українцям відзначати ювілей своєї перемоги над "братнім народом".

У відповідь деякі українські ЗМІ намагаються це пояснити приблизно так: перемога гетьмана Івана Виговського – яскрава сторінка героїчного минулого нашого народу і виключним правом України є відзначення будь-якої події, пов’язаної із вітчизняною історією. Одним словом: на війні як на війні.

Тим часом, у контексті сьогодення, указ глави держави, який стосується діяльності одного із найвідоміших українських гетьманів, виходить далеко за межі битви під Конотопом  і потребує особливого осмислення.

Насамперед треба відзначити, що постать гетьмана Івана Виговського як і особистість гетьмана Івана Мазепи десятиліттями подавалася у викривленому світлі: обоє зображувалися як "зрадники".

При цьому більше не таланило Виговському. Якщо не брати до уваги заборонену радянською цензурою повість Нечуя-Левицького "Гетьман Іван Виговський", його позитивний образ фактично відсутній в українській літературі та сучасній історіографії.

На жаль, і сьогодні сучасники недостатньо глибоко усвідомлюють вклад Виговського у процес започаткування якісно нової зовнішньої політики України, пов’язаної із інтеграцією українських земель в Європу.

Літописці, історики, літератори не можуть пробачити гетьману "реверансів" у бік Польщі – одвічного ворога української державності. Передусім маються на увазі "гадяцькі умови", або ж Гадяцький трактат від 16 вересня 1658 року, що його Виговський уклав із тодішньою Польщею.

Але саме цей документ започаткував євроінтеграційну складову зовнішньої політики України, народ якої відчув себе нацією.

Не випадково уже в XIX сторіччі відомий історик і громадсько-політичний діяч В’ячеслав Будзиновський відзначав, що "основою політики і тактики Виговського, як 9-літнього писарства, так і на гетьманстві, був такий націоналізм, який в Західній Європі проявився лише в половині XIX віку.

Виговський свідомо і планово старався витворювати і скріпляти умови, ведучі до з'єднання всіх частин нашої національної території і до здобуття та запевнення їй політичної самостійності".

Ось короткий виклад Гадяцького Трактату, що його подає Нечуй-Левицький у науково-популярному нарисі "Український гетьман Іван Виговський":

"В тій Гадяцькій умові Виговський постановив знову прилучити Україну до Польщі і називати її Великим Княжеством Руським. Україна мала залежати тільки від одного короля і зоставатись вольним краєм. Польща, Литва й Україна повинні були оборонятися вкупі од усіх ворогів, навіть од Московського царства і завойовувати в турків береги Чорного моря.

В себе дома Україна мала бути зовсім самостійним царством. Найвища власть належала до гетьмана і народного сейма чи Великої Ради... Україна повинна була мати свій суд, де всі діла велися на українській мові, свій скарб, куди йшли всі податі, своїх воєвод, чи губернаторів, своїх міністрів і своє козацьке військо".

Крім того, згідно з угодою, "передбачалося відкрити дві академії з університетськими правами, велику кількість шкіл і цілком вільне книгодрукування".

Усім віросповіданням забезпечувалася повна толерантність, проголошувалася свобода слова.

Якщо без упереджень проаналізувати основні положення угоди, то можна зробити висновок, що у ній закладені основні вимоги конфедеративного союзу, від якого лише один крок до повної державної незалежності України та перетворення її у європейську демократичну державу.

Що ж стосується "пропольської орієнтації" гетьмана, то у часи "козаччини", особливо після смерті Хмельницького, кожен український гетьман, що прагнув здобути для України незалежність, шукав собі союзника.

Виговський знайшов Польщу, Дорошенко – Туреччину, Мазепа й Орлик – Швецію. На той час це був чи не єдиний спосіб вирватися з-під московського абсолютизму.

Та усе ж, як відомо, євроінтеграційні наміри Виговського провалилися. Те, що було таким органічним і зрозумілим для гетьмана, виявилося чужим для більшості народу, не певним для його оточення.

Більше того, політичні опоненти Виговського зуміли його європейські устремління використати проти нього, що в результаті призвело до втрати ним влади.

Україна ж поступово перетворилася у колонію Російської імперії.

Очевидно, що нинішня ситуація дуже приблизно нагадує період гетьманства Виговського. І все ж, існують деякі паралелі.

Як і тоді нинішній керівник держави Віктор Ющенко залишається практично єдиним послідовним прихильником повної європейської та євроатлантичної інтеграції України. Натомість його опоненти на практиці зорієнтовані на Росію, а "союзники" не виявляють такої ж наполегливості й рішучості як президент.

Як і колись для Виговського, так сьогодні для Ющенка, саме Польща є найбільшим "європейським адвокатом". Країни так "здружилися", що навіть чемпіонат Європи з футболу у 2012 році відбуватиметься на території двох держав.

На тлі проєвропейської рішучості Ющенка, великою проблемою залишається проєвропейська, а особливо євроатлантична рішучість українського народу, майже половина якого на усіх останніх виборах голосує за ті політичні сили, які опонують президентові, а головним пріоритетом своєї зовнішньої політики вважать орієнтацію на Москву.

Приблизно так було і за часів Виговського.

Після смерті гетьмана чимало відомих людей намагалися зрозуміти причини його політичної поразки. З-поміж різних трактувань більшість наголошують на тому, що плани і наміри Виговського не підтримав народ.

Зокрема Борис Грінченко писав: "Сталася Гадяцька умова. Що в ній було гарного, – того народ не зрозумів, але боявся того, що в ній було недоброго".

Мовою сьогодення це звучить так: існувало провалля між владою, в особі гетьмана, та простим народом.

Однак у світлі нинішніх реалій причини поразки гетьмана-європейця  виглядають дещо іншими. Йому не вдалося, а Ющенку поки що не вдається, здолати хронічну хворобу українців: недооцінювання власних сил, яке неминуче призводить до різновекторних геополітичних орієнтацій, небажання самим вирішувати свою долю, а головне – бути консолідованою й активною нацією.

До речі, тріумф гетьмана Івана Виговського під Конотопом так і не був реалізований як політична перевага України над Росією. Іншими словами, українці навчилися вигравати битви. Але прийшов час навчитися отримувати перемоги.