"Підбита качка"

Це – той рідкісний випадок, коли мої особисті симпатії до багатьох американських друзів розійшлися з незалежною журналістською позицією.

Межа національної безпеки

За кілька років своєї дипломатичної служби у Вашингтоні я не пригадую таких безпрецедентних заходів безпеки під час державних візитів до Сполучених Штатів президентів чи прем'єрів з дружніх країн, як 1 квітня у Києві.

Незалежно від того, хто прибував на переговори до США – арабські шейхи, російські президенти чи навіть королева Великої Британії, це ніколи не викликало особливого ажіотажу.

Як це відбувається у Штатах? Розклад державного візиту до Вашингтона дуже простий, відпрацьований десятиліттями. Приліт іноземного "air force one" на авіабазу Військово-повітряних сил "Ендрюс", розміщення в офіційній резиденції для гостей "Блер Хаузі", зустріч в Овальному кабінеті, прес-конференція у Білому домі.

Чим же відрізняються американська і вітчизняна церемонії? Чим викликана присутність американських снайперів на дахах у Києві довкола п'ятизіркового готелю "Хаятт", неподалік від вантажівок з піском та поліцейських собак, доставлених з-за океану.

Може, це був першоквітневий жарт, який підняв на ноги тисячі правоохоронців зі США (?) та України. Але враження одне: зарубіжний гість приїхав у вороже налаштовану країну... Між тим, широкій аудиторії досі не відомі випадки, коли вищим американським особам реально загрожували...

Схожі безпрецедентні заходи безпеки я бачив тільки раз – у вересні 2000-го року в Празі під час засідання щорічних зборів МВФ і Світового банку, куди традиційно з'їхалися фінансово-політичні "вершки" звідусіль.

Пам'ятаю, було справді страшно, коли тисячі антиглобалістів трощили все на своєму шляху, не залишивши жодної вцілілої вітрини у центрі... У повітрі кружляли вертольоти, на дахах застигли у напруженні снайпери. У Празі зібралася еліта усього світу, а в Києві – лідер однієї держави, нехай і супер... Чи були обмеження виправдані цього разу?

Подібні заходи безпеки викликали незадоволення у Папи Римського Івана Павла II.

Під час пастирського турне в Україну 2001-го року понтифік із подивом побачив напівпорожні київські вулиці поблизу нунціатури Ватикана, до якої змогли пройти тільки власники спеціальних перепусток.

Святіший Отець поцікавився причинами невмотивованого обмеження у пересуванні вірян і виявилося, що бюрократичне оточення з обох боків... просто перестрахувалося.

Водночас в Америці – і це вражає найбільше – мало хто з пересічних вашингтонців узагалі відчуває на собі, що столицю відвідують високі гості.

Про це можна здогадатися хіба що помітивши кавалькаду чорних броньованих лімузинів, які мчать містом від Державного департаменту до Пентагону.

При цьому офіційні авто намагаються пересуватися, не створюючи перешкод для руху в американській столиці.

Однак запитання виникають не тільки з приводу обмежень державного візиту, а й його ефективності.

Хто дужчий: досвід чи молодість

Під час зустрічі у Будинку з химерами американський президент запевнив Віктора Ющенка, що докладе максимальних зусиль на саміті НАТО в Бухаресті, лобіюючи українські інтереси. Без сумніву, Буш зробив усе, від нього залежне. Але що реально він може зробити за десять місяців до відставки...

Як відомо, президентів, яким до звільнення з Білого дому – менше півтора року, називають "підбитими качками". Чим ближче до виборів, тим не тільки в Європі, а й у самих Штатах менше рахуються з главою держави.

Отож, у Бухаресті з одного боку – Дж. Буш-молодший, що залишає велику політику, з іншого – німецький канцлер Ангела Меркель і президент Франції Ніколя Саркозі, що залишаються у ній. Незрозуміло, чому нам так потрібен бухарестський саміт з його майже запрограмованим результатом.

...Високі гості з Вашингтона, звісно, не могли не використати нагоди й не поцікавитися безпосередньо у Банкової, чому Україна досі "гальмує" визнання незалежності Косова.

Останні місяці американські дипломати, м'яко кажучи, активно "переконують" у цьому європейських партнерів, особливо тиснучи на тих, хто вагається... Однак в Україні та США – "дружба навіки", задекларована вищим керівництвом і регіонами. Той же кримськотатарський Меджліс вважає вичікування абсолютно невиправданим і "помилковим".

Однак Банкова, що було зрозуміло наперед, зволікатиме з визнанням Косово стільки, скільки цього дозволять правила пристойності.

Шекспір таки мав рацію: багато галасу даремно. Як із Косово, так і з візитом у Києві.

За голосами діаспори – на її батьківщину

Два роки ми чекали на Джорджа Буша в Україні. Як запитав напередодні мій колега Станіслав Цеголко в інтерв'ю екс-міністра Анатолія Зленка: "Що ж змусило, зрештою, приїхати американського лідера до нас?"

Відповідь, яку ми не почули від екс-міністра, настільки тривіальна, як і дещо цинічна. У США налічується понад мільйон українців і американців українського походження. Зовсім скоро, наприкінці 2008-го, року їм віддавати свої голоси за "непорушний блок".

Переважна більшість з американських українців традиційно голосує на президентських виборах за кандидата від Республіканської партії.

Але що міг кандидат від Республіканської партії Джон Маккейн, відвідуючи Філадельфію, Чикаго чи Детройт, до 1 квітня відповідати на запитання виборців з числа американців українського походження? Чому протягом двох років на запрошення сторони американський президент від Республіканської партії так і не спромігся зазирнути в Україну?

Зрештою, так і трапилось – вийшов формальний транзитний візит з політично вмотивованою дозаправкою у Києві. З приводу якого, однак, не варто мати особливих ілюзій та результатів. Утім, як жартує один місцевий політик, державні діячі люблять активно створювати собі ворогів, а не прихильників.

Ми із задоволенням обговорюємо спадкову хворобу меншовартості напередодні візитів високоособовців до Москви, переконуємо одне одного в тому, що варто, нарешті, знайти рівноправну політичну мову у розмові з росіянами і не займатися підлабузництвом.

Тільки тоді нас почнуть поважати... Однак настає момент державних візитів, і тема національної гідності сама собою відступає на другий план.

Автор Василь Зоря