Сповідь столичного лімітника
У Києві ніколи не було настільки чітко вираженого поняття "лімітники" і "ліміту".
Це у Москві, яка відбудовувалась після війни, існували щорічні жорсткі обмеження – ліміти – на приїжджих фахівців, більше яких в столицю намагалися нікого не пускати.
У Київ пускали всіх і завжди. Прописували, щоправда, не усіх. Але таких жорстких лімітів, як у столиці СРСР, у Києві ніколи не вводили.
При "совку" усі більш-менш успішні і честолюбні українці прагнули до Москви. А вже після отримання Україною незалежності, такою кар'єрною "землею обітованою" для багатьох львів'ян, дніпропетровців, харків'ян, донеччан і жителів інших українських міст і сіл став Київ.
Серед моїх друзів і колег по журналістському ремеслу таких більшість. Ми їхали в Київ, як підкорювачі "Дикого Заходу", безцеремонно розштовхуючи ліктями сонних і неповоротких корінних киян.
Столиця нової України стала своєрідним Ельдорадо. Містом можливостей для шукачів пригод і авантюристів усіх мастей. Саме їх, як пилососом, втягував у себе древній Київ.
Скільки нас таких: тих, хто приїхав одного разу і залишився назавжди? Сотня тисяч? Або кілька сотень тисяч? Самозабутньо полюбили це місто з його неповторною вічною красою парків і круч, проспектів і провулків.
Але рахувати протягом найближчого місяця будуть тільки кількість столичних виборців і відсотки їхніх електоральних симпатій.
І коли я спостерігаю за мерською гонкою, що набирає обертів, мене дивує, як фривольно всі кандидати жонглюють словом "кияни", перетворивши його в банальний передвиборний фетиш.
Але чи багато хто з претендентів на мерське крісло здатні чітко і зрозуміло розповісти, до кого вони апелюють? І що являють собою нинішні жителі міста – найдавнішого духовного центру слов'янської православної цивілізації?
Хто з тих, хто рветься у високе крісло столичного градоначальника, зможе намалювати колективний портрет нинішнього киянина, його таємних нестатків і сподівань?
Безпринципний Черновецький? Для якого кияни – це, головним чином, люди похилого віку з лівобережних районів, які не уявляють собі життя в столиці без грошових подачок з панського плеча і передвиборних пряників з продуктових наборів.
Самовпевнений Кличко? Який сформувався як великий спортсмен і суспільний діяч у Німеччині і США, лише в перервах між боями заглядав ненадовго на вогник у місто своєї відчайдушної юності, на радість тінейджерам.
Прісний Турчинов? Дніпропетровський апаратник, змушений слухняно виконувати волю Тимошенко, яка свято вірить у безмежно-безумовну любов до себе столичних жителів.
Закостенілий Омельченко? Який поспішає нагадати про себе змученим його містобудівними експериментами киянам з упертістю, гідною кращого застосування.
Або публіка масштабом подрібніше: Катеринчук, Пилипишин, Горбаль та інші?
Хто з них здатен відчувати місто настільки, щоб уміти дихати з ним в унісон. І не тільки ароматом квітучих каштанів на мальовничому Хрещатику. Але й вихлопними газами столичних пробок десь у районі розбитої будівництвом метро Московської площі.
Знати про проблеми самобутніх мешканців віддаленої Троєщини і про капризи розпещеної печерської публіки.
Хто з кандидатів розуміє, а головне усвідомлює, чому в центрі, на Пейзажній алеї і біля Жовтневої лікарні будувати ніяк не можна, незважаючи на обсяг хабарів, які заносяться до всіляких інстанцій?
І чому на Лівому березі можна і потрібно.
Хто з них ставив собі питання: навіщо столиці потрібні дві футбольні команди вищої ліги замість однієї всенародно улюбленої?
Чи усі вони знають, що Булгаковський будинок № 13 на Андріївському узвозі описаний у "Білій гвардії", але ніяк не в "Майстрі і Маргариті"?
Та й взагалі знати Великих Киян і їхню творчість. Знати історію міста, його традиції і культуру.
Таким має бути новий столичний міський голова. Для тих, хто народився в Києві. І для тих, хто, приїхавши одного разу, залишився з ним уже назавжди.
Але чи буде?
 |
Артем Шевченко, автор и ведучий програми "Агенти Впливу", телеканал "ІНТЕР", для УП
