І знову це набридле слово "інтелігенція"

Інтелектуали, інтелектуальна еліта, інтелігенція... Дня не пройде, щоб не почути чи не прочитати в авторитетних ЗМІ ці слова.

Це тому, що останнім часом вкотре вже активізувалася дискусія стосовно місця та ролі вітчизняної інтелігенції в суспільному житті – від політики до економіки. До обговорення долучилися ледь не всі більш-менш знані персонажі – від Дмитра Табачника до Андрія Окари, від Мирослава Поповича до Леоніда Кравчука. З'явилося і кілька цікавих статей на УП.

Й остаточно, мабуть, збурив громадську думку півфінал "Великих українців": на думку громадян, понад половину топ-десятки "найвеличніших" становлять саме інтелігенти - бо ж Іван Франко та В'ячеслав Чорновіл це передусім інтелектуали, а потім уже діячі на політичному полі, представники отої самої еліти, на яку сьогодні, м'яко кажучи, не дуже зважають політики, чиновники та бізнесмени.

А якщо зірки запалюють, це комусь-таки потрібно, чи не так?

Новий спалах дискусії про інтелігенцію реально означає, що соціум відчуває, що йому далі просто нікуди відступати. Або модернізація нації за активної участі національної інтелігенції, або подальше скніння десь на краю Ойкумени - попри географічне перебування у центрі Європи.

Чи є третій шлях? Так, є, і він – прямісінько у "третій світ"; і тоді наші теперішні негаразди видаватимуться раєм земним, а питання про інтелектуальну еліту буде закрите на пару сотень років, якщо не назавжди…

Отож дещиця міркувань про те, що зветься українською національною інтелігенцію або, що майже те саме, національною інтелектуальною елітою.

Коли ведуть мову про національну інтелігенцію, мають на увазі інтелігенцію гуманітарну.

Така вже традиція виробилася в Україні. І не в останні десятки років, а ще наприкінці ХІХ століття. Коли й справді "українським питанням" переймалися майже виключно гуманітарії, ну, ще земці, лікарі й агрономи - в силу своєї близькості до "простого народу".

Так і повелося. І коли Віктор Ющенко наприкінці березня виступав перед зібраними у стольному Києві з усіх усюд представниками української інтелігенції, він акцентував увагу саме на соціально-гуманітарних питаннях: "Перед нами – численні, великі завдання. Це – відродження єдиного гуманітарного простору, мови, культури, ідентичності... Історичне завдання сформувати єдиний український гуманітарний простір мусимо виконати ми".

І тільки як доданок до цього були названі завдання розвитку науки й освіти, забезпечення ефективного розвитку системи охорони здоров'я, проведення структурних змін у медичній галузі, збереження генофонду нації та утвердження здорового способу життя.

Ще трохи – і, здається, почулося б традиційне: "Зате як ми співаємо!..."

І хоча на зібранні інтелігенції потім звучали цілком доречні слова про науку, все ж було важко втекти від враження, що національна інтелігенції в розумінні присутніх – це гуманітарії плюс частина медиків і національно свідомих природничників.

Натомість 15 квітня на церемонії нагородження вчених-лауреатів Державної премії й щорічної премії президента Віктор Ющенко висловився дещо по-іншому, вже не ведучи мову про національну інтелігенцію, натомість наголошуючи на освіті та науці: "Освіта та наука – це два стовпи, на яких стоїть конкурентноздатність націй, перспектива країни".

І держава повинна зосередити необхідні зусилля на інтеграції освіти, науки, високотехнологічного виробництва, створенні умов для народження високих технологій і впровадження їх у промислове виробництво. Про гуманітарний національний простір уже не йшлося...

А тим часом національна інтелігенція, якщо, звісно, йдеться про модерну націю, а не заблукалий на манівцях історичного часу етнос, - це далеко не тільки гуманітарії чи медики і навіть військові. Так само і природнича та прикладна наука не є сама по собі підґрунтям національного розвитку.

...Уявімо собі: в Україні створений цілісний гуманітарний простір, всюди, в тому числі й на радіо та телебаченні, звучить українська мова, лунає чудова національна музика, виходять друком численні талановиті книги...

А тим часом у світовому розподілі праці країна грає роль сировинного додатку. Бо частка наукоємного і просто кінцевого продукту у промисловості близька до нуля.

Експортує держава багато – неперероблену сільгосппродукцію, корисні копалини, металеві заготовки плюс... свої кращі розуми, яким тут нічого робити. В тому числі й гуманітаріїв – мудрагелі шукають інтелектуальної поживи там, де буяє справжнє, повновимірне національне буття.

Жахіття, правда?

Утім, й інша картина – перетворення України на технократичну державу, де збудувалися наукоємні виробництва, де провідні світові концерни створили свої філії, де на експорт ідуть прилади, автомобілі, кораблі й літаки, - матиме своєю складовою такий самий відплив кращих мізків – тільки з іншою мотивацією.

Адже інтелігенція у суто технократичній державі цінує тільки високу платню і можливість цікаво працювати, а таких спокус за межами нашої країни, у "старій" Європі чи Північній Америці завжди вистачатиме.

Отож – гуд бай, Україно, для нас головне – пізнавальний інтерес, добре підкріплений фінансами.

Одне слово, хоч круть, а хоч верть, але цілісний організм національної інтелігенції – це симбіоз і водночас взаємопоборювання гуманітаріїв та природничників. Так само і національна культура – це і мистецтво, і наука.

Півстоліття тому Чарльз Персі Сноу надто рішуче, видається, проводив між ними вододіли у класичній вже книзі "Дві культури і наукова революція". Є певні спільні підвалини, ментальні лейтмотиви, соціально-психологічні настанови, які лежать в основі всіх видів творчості. Але це вже інша тема.

Тут же зазначимо, що традиція вбачати в національній тільки гуманітарну інтелігенцію не надто правдива.

Ще з часів Миколи Кибальчича та Левка Мацієвича було дещо інакше. Тим більше пізніше, з 1917-18 років. А такі специфічні докази, як документи ЧК-ҐПУ-НКВД-МҐБ-КҐБ засвідчують: "українські буржуазні націоналісти" вміли не тільки добре співати, а й робити літаки, вивчати будову атомного ядра та біохімічні процеси.

Воно й зрозуміло: бо ж хіба без науки і технологій можлива така неодмінна складова повноцінного національного життя, як виробництво валового національного продукту національною економікою?

Тому та частина інтелігенції, яка чи то напряму, чи то опосередковано (як астрономи та палеонтологи) "зав'язана" на соціально-економічне життя держави, включаючи сюди й процеси відтворення робочої сили через систему освіти, також є національною. Це просто два виміри цілісного – для "нормальних" націй – суспільного життя.

А відтак відновлювати і творити треба не лише гуманітарний, а й – передусім – національний інтелектуальний простір.

Хай представники "двох культур" донесхочу чубляться й дискутують один із одним, але – докладаючи спільних зусиль до творення модерної країни, де у пошані розум і порядність – чільні чесноти інтелігенції, у якій би царині вона не працювала.

Яким чином цього можна досягнути на практиці – інша тема, яка потребує серйозних досліджень, тут же відзначимо, що тільки тоді матимемо, нарешті, нормальну українську націю і – що не менш важливо – компетентних лідерів цієї нації.

Сергій Грабовський, кандидат філософських наук, член Асоціації українських письменників