Уроки Володимира Володимировича

Здійснилося! Російський Центвиборчком ось-ось проголосить громадянина Медведєва Дмитра Анатолійовича новообраним президентом РФ.

Звичайно, бідоласі Путіну доведеться ще цілих два місяці нести важкий тягар вищої влади, про кінець путінської епохи говорити тим більше рано, але все-таки є формальний привід підбити підсумки двох президентських термінів Володимира Володимировича.

Оцінюючи путінські справи, ми ризикуємо зробити відразу декілька помилок.

По-перше, ворожість до персони кремлівського вождя змушує багатьох недооцінювати значення його діяльності.

По-друге, ми схильні апріорі ототожнювати себе з недобитою російською опозицією, не намагаючись хоч на хвилину влізти в шкуру рядового прихильника ВВП.

Нарешті, нам заважає гординя: ми, діти Майдану, дивимося на російське авторитарне болото звисока, забуваючи про дефекти вітчизняної демократії і численних ризиків, яким вона піддана.

Діяльність Путина на посаді російського президента досить повчальна, і нехтувати уроками ВВП не варто. Особливо якщо ми не хочемо, щоб колись наша власна країна перетворилася на подобу нинішньої Росії.

МАТЕМАТИКА

На грудневих виборах до Держдуми "Єдина Росія" на чолі з надзвичайним ВВП отримала 64% голосів, на президентських виборах близько 70% виборців підтримали кандидата, люб'язно запропонованого все тим же Путіним.

І що б не говорили про фальсифікації зниділі російські ліберали, шістдесят із зайвим відсотків – це реальний показник підтримки Володимира Володимировича і його курсу.

Протягом восьми років сусідню державу очолював лідер, якого хотіла бачити біля керма більша частина росіян, і ця людина проводила політику, затребувану населенням РФ.

Так у чому ж проблема? Хіба це не влада народу, хіба це не демократія?

Якщо у своїй більшості демос підтримує Путіна і Ко, чи варто хвилюватися через те, що маргінальну меншість позбавляють права голосу, б'ють гумовими кийками і саджають до СІЗО?

Народний улюбленець Путін зайвий раз продемонстрував усім нам, що демократію не можна зводити до простої математики, що це не просто воля 60%, 75% або 90%, а дотримання прав і свобод кожного окремо взятого громадянина.

Демократичні норми не можна підмінювати посиланнями на "глас народу" і "мандат народної довіри". В іншому випадку зразковими демократіями варто вважати фашистську Італію і гітлерівську Німеччину – адже і дуче, і фюрера підтримувала абсолютна більшість співвітчизників.

На жаль, для багатьох українців, які вважають себе правовірними демократами, характерно саме таке помилкове розуміння демократії – як устрою, при якому переважна більшість може придушувати всіх інших. Ця тривожна тенденція досить яскраво проявилася в ході нещодавніх дискусій з мовного питання.

В Україні відчувається гостра нестача демократичної культури – як серед амбіційних вождів, так і серед простих смертних. За цим показником ми ненабагато випереджаємо Російську Федерацію восьмирічної давнини.

Політично активний українець уміє відстоювати свої погляди і права, але так і не навчився поважати чужі. І поки ситуація не зміниться на краще, ми не застраховані від власного Путіна – харизматичного лідера, який зможе заручитися підтримкою більшості, а потім дасть меншості суворі уроки арифметичного народовладдя.

СЛОВЕСНІСТЬ

Переможний розгром свободи слова – мабуть, одне із найпомітніших досягнень тов. Путіна на відповідальній посаді президента РФ.

За вісім років російська телевізійна картинка зазнала разючих змін. Достатньо пригадати, що в 2000-му однією з найрейтинговіших передач були іскрометні "Ляльки" за участю гумового Володимира Володимировича...

Тим більше дивний ентузіазм, з яким росіяни вітали повернення тамтешніх ЗМІ в часи застою. Російські громадяни з жаром захищають інформаційну політику Путіна, притому захищають досить логічно і переконливо: мовляв, розгромлені президентом ЗМІ не були незалежними й об'єктивними, а були рупорами одіозних березовських і гусинських!

Розглянемо справедливість цих обвинувачень. Чи фінансувалися опозиційні ЗМІ, задушені Путіним, його політичними супротивниками? Так. Чи впливала позиція власників на подачу інформації? Можливо. Чи означає це, що інформація, яка плямувала світлий образ російського президента, була помилковою? Ні в якому разі! Заангажованість телеканалу або друкованого видання виражається в тенденційному підборі фактів, але аж ніяк не гарантує їхньої невірогідності.

У демократичному суспільстві право на існування має будь-яка критика влади – нехай упереджена, лицемірна, цинічна і з запахом зелених купюр.

Чи розуміє це рядовий український демократ, що нещодавно схвалив  репресії щодо грузинського телеканалу "Імеді", підконтрольного нині покійному Бадрі Патаркацишвілі?

У 2004 році наш борець за свободу і демократію був готовий стати грудьми на захист опозиційного (і політично заангажованого) "5 каналу".

Але чи здатний він, знехотя, захистити від гіпотетичних утисків заангажовану ТРК "Україну" або газету "Вечірній Київ"? Адже свобода слова – це не тільки право висловлювати власну точку зору, а й нелегкий обов'язок вислухувати промови, що обурюють тебе до глибини душі.

Якщо для вас це непосильна жертва – ласкаво просимо на уроки красного письменства від Володимира Путіна.

ПРАВОЗНАВСТВО

Чи можна пропустити настільки важливу віху в політичній біографії Путіна, як знаменита справа ЮКОСа? Розправа над олігархом Ходорковським дуже засмутила демократичний Захід і викликала бурхливу радість простих росіян.

Останніх можна зрозуміти: Михайло Борисович – досить одіозна для Росії особистість; людина, яка збагатилася в ті роки, коли його співвітчизники животіли в бідності, людина, яка збагатилася далеко не найчеснішим шляхом. І за великим рахунком обвинувачення, пред'явлені главі ЮКОСа, були справедливими.

Турбувало й обурювало інше:

- виборчий характер гонінь на Ходорковського і ЮКОС - олігархів, які нажили капітали схожими способами, але лояльних Кремлю, ніхто не зачіпав;
 - явне політичне підґрунтя справи і безсоромний дерибан майна ЮКОСа;
 - грубі порушення юридичної процедури;

Але для звичайного громадянина РФ ці дрібниці – ніщо в порівнянні з унікальною можливістю побачити найбагатшого росіянина на нарах. А для звичайного українця?

Будемо відверті: якщо завтра так само вчинять з Ахметовим, Пінчуком або Порошенком, громадяни України будуть плескати в долоні від радості. Ти заграбастав мільйони і мільярди, поки ми сиділи за межею бідності? Тепер сиди за ґратами, гаде!

При цьому грубе порушення правових норм, вибірковий характер гонінь і політико-економічне підґрунтя не будуть хвилювати нікого, крім родичів і адвокатів підсудного.

"Точкові удари" по одіозних бізнесменах і політиках затребувані на всьому просторі СНД. Такий метод відновлення соціальної справедливості надзвичайно привабливий для обивателя. Але як би ефектно не виглядав олігарх, який сьорбає баланду, і яким би виправданим не здавалося порушення законності в кожному окремому випадку – це пряма дорога до диктатури путінського типу.

Урок, показаний Путіним під час розправи над ЮКОСом, простий: якщо в країні відсутня незалежна судова влада, переслідування нечистоплотних "ворогів народу" втрачають зміст. Про це варто гарно задуматися і нам з вами.

Завдяки старанням вітчизняного політикуму українська судова система лежить у руїнах, але цій проблемі не приділялася належна увага суспільства.

Ми охоче підтримуємо "правильні" рішення судів, підконтрольних "нашим" політикам, і лаємо "неправильні" вердикти суддів, контрольованих "не нашими". Хоча в остаточному підсумку усі вони дружно руйнують те щось, що ще залишилося від української законності.

Безумовно, дивитися спектакль за участі бравих молодців із СБУ і хворобливого розтратника Рудьковського набагато цікавіше, ніж поступово, крок за кроком, будувати правову державу. Але іншого шляху в нас немає – якщо, звичайно, ми хочемо побачити в Україні не блазнівські процеси а la справа Ходорковського, а торжество Закону, для якого не існує мазунчиків або цапів відбувайлів.

ВИШКІЛ

Друга чеченська червоною ниткою пройшла крізь президентство Володимира Путіна. Підбиваючи підсумки затяжної війни, варто констатувати: господар Кремля її все-таки виграв.

Так, контроль Москви за режимом зовні лояльного Рамзана можна вважати примарним. Але, чесно кажучи, вісім років тому ніхто із супротивників Путіна не припускав, що новому президенту вдасться досягти хоча б таких результатів.

Скептиків можна було зрозуміти: придушити партизанський рух – завдання виняткової складності, і воно не легшає, якщо обзивати супротивників пересічними бандитами.

Проте, проблема була вирішена. За ціною Володимир Володимирович не постояв: криваві чистки, фільтраційні табори, союз із головорізами з клану Кадирових, нелюдське ставлення до власних громадян.

Жорстокість, продемонстрована російським президентом під час "Норд-Осту" і Беслану вразила закордонних спостерігачів. Але чи була ця жорстокість безглуздою?

Якби Путін, рятуючи бесланську дітвору, пішов на поступки терористам, це б, безсумнівно, їх розохотило. Без вагань знищуючи заручників разом із терористами, ВВП давав зрозуміти супротивникові, що для російської влади прості громадяни не значать зовсім нічого, і шантажувати Кремль жіночими або дитячими життями – пуста трата часу.

У результаті мільйони росіян були врятовані від перспективи опинитися в заручниках. Що ж, вони можуть аплодувати непохитному Путіну.

Оплески юрби заглушать скорботне мовчання нещасних, чиї діти загинули в театрі на Дубровці або в Бесланській школі №1. Арифметична демократія в дії...

Тактика боротьби з чеченським тероризмом, запропонована Володимиром Володимировичем, виявилася цілком ефективною, логічною і раціональною – подібно до евтаназії душевнохворих у Третьому рейху. Путін був безжалісним, як сама війна, і тому виграв її.

А разом із тим дав черговий урок не тільки росіянам і чеченцям, але й усьому цивілізованому світові.

З презирливою посмішкою на вустах полковник КДБ продемонстрував, які ілюзорні шанси демократичного Заходу перемогти екстремістів, сила яких зростає, і терористів. Адже для перемоги демократія має відмовитися від принципів, в ім'я яких вона бореться.

Михайло Дубинянський