Юлієфобія як перешкода членства України в НАТО

Противники членства України в НАТО, і внутрішні, і зовнішні, можуть спати спокійно: президент Ющенко працює не на користь, а проти членства країни в Альянсі.

Україна втратила свій шанс на приєднання до Плану дій щодо членства в НАТО після ігнорування українським урядом засідання Північноатлантичної ради в Брюсселі.

Відступ українського уряду від підтримки ПДЧ, яку нещодавно, у січні, своїм підписом засвідчила прем’єр Тимошенко, є прямим наслідком Юлієфобії президента.

Україна (і Грузія) завжди будуть проблемними країнами в контексті вступу до Північноатлантичного Альянсу з огляду на географічне розташування у регіоні, який Росія вважає сферою свого впливу.До того ж обидві країни мають російські військові бази (в Грузії вони нелегальні), і проросійські сепаратистські анклави.

Ще одна проблема – низький рівень громадської підтримки вступу до організації – в Україні він становить близько 25% (порівняно з 70% у Грузії).

Україна є унікальною ще й тому, що її політичний спектрум, у питанні підтримки членства в НАТО, є більш обмеженим. У всіх країнах, які приєдналися до Альянсу, ліві посткомуністи підтримували членство (так, зокрема, сталося в Іспанії епохи пост-Франко).

Україна, натомість, є першою серед країн-претендентів, де все ліве крило виступає проти НАТО.

Український політичний центр теж не однорідний в даному питанні. Правоцентристські сили одностайно підтримують цю ініціативу.

А в бік блоку Тимошенко лунають закиди щодо більш обережної позиції у справі НАТО.

Та чи доречні такі докори? Адже кожний добрий політик в Україні мав би бути обережним стосовно такої непопулярної (але стратегічно важливої) справи як НАТО.

Складні внутрішні фактори всередині держави, пов’язані з питанням вступу України до НАТО, ускладнюються зовнішнім опором з боку деяких західноєвропейських держав.

Стара Європа традиційно виявляє меншу підтримку Україні у її прагненні приєднатися до ПДЧ з огляду на енергетичні, культурні, інтелектуальні та історичні зв’язки з Росією. Особливо це стосується Німеччини.

Ці глибокі внутрішні і зовнішні фактори, які роблять шлях України (і Грузії) до членства у НАТО більш складним, ніж попередні чи наступні розширення НАТО у 1999, 2004 та 2010 роках, вимагають від президента Ющенка трьох стратегічно важливих кроків, які йому не вдалося здійснити.

По-перше, відмовитися від своїх персональних конфліктів з колегами з помаранчевого табору на користь національних інтересів України.

Персональні сварки між політиками не є виключно українським феноменом, як можемо бачити хоча б на прикладі стосунків Тоні Блера та Гордона Брауна, Джона МакКейна і Джорджа Буша.

Проте у більш зрілих демократіях ці конфлікти тримаються за закритими дверима в ім’я єдності партії та національних інтересів. В Україні брудну білизну перуть публічно.

По-друге, Ющенку варто підтримати помаранчеву коаліцію, щоб показати НАТО і ЄС, що в Україні існує коаліція, яка спрямована на реформи та євроатлантичну інтеграцію і при цьому одностайна у досягненні цих стратегічних цілей.

У 2006 та 2007 роках це означало, що Юлія Тимошенко мала право отримати посаду прем’єр-міністра, оскільки БЮТ отримав відповідно на 9 і 17 відсотків більше голосів, ніж "Наша Україна" під час двох останніх парламентських перегонів.

По-третє, президент повинен чітко виявляти свою політичну волю до боротьби з корупцією і зміни законодавства.

Та під час мого останнього візиту до Києва, я мав можливість спілкуватися з високопоставленими західними чиновниками, українськими радниками з цих двох питань.

Вони скаржилися, що Україна перебуває у стані стагнації у питанні ліквідації цих двох проблем ще з часів помаранчевої революції.

Президент часто не дотримується законів, не розуміє, наскільки важливою є рівність всіх громадян перед законом, блокує слідства у справах членів так званої політичної еліти.

Гірше того, високопоставлені українські чиновники задіяні у корупції в енергетичному секторі, на що вказувала сама прем’єр-міністр Тимошенко під час своєї першої березневої прес-конференції.

Тимошенко заявила, що на території України цю корупційну схему "РосУкрЕнерго"-"УкрГаз-Енерго" продовжують "кришувати" на найвищому рівні.

У 2006 та 2007-2008 роках нездатність президента Ющенка поставити національні інтереси понад його особисту неприязнь до Юлії Тимошенко перешкодила прогресу України на шляху до членства у НАТО.

В основі цієї особистої неприязні президента лежать комплекс меншовартості стосовно тих, що мають сильнішу особистість та більшу популярність; шовіністичний підхід чоловіка до жінки, як істоти нижчої; а також почуття загрози перед антикорупційною платформою уряду Тимошенко.

Після виборів 2006 року Україна мала значно кращі шанси приєднатися до Плану дій щодо членства в НАТО, ніж у 2008. Аргументи західноєвропейських країн проти України перед самітом у Ризі в листопаді 2006 року отримали меншу підтримку, ніж сьогодні, перед квітневим самітом НАТО у Бухаресті.

Єдиний крок, який президент мав би зробити і у 2006, і у 2008 роках, це підтримати помаранчеву коаліцію, примиритися з Тимошенко у якості прем’єра і не намагатися її замінити, як він це зробив у 2005.

Президент Буш був готовий відвідати Україну перед самітом НАТО і у червні 2006, і у квітні 2008 з метою підтримки помаранчевого уряду та намірів України вступити в Альянс.

Проте підтримка самого президента Ющенка у питанні членства України в НАТО постійно та цілковито підривається його ж таки нездатністю стримати свою глибоку Юлієфобію.

У 2006 році президент одночасно довірив Роману Безсмертному вести переговори стосовно помаранчевої коаліції, а Юрію Єханурову відносно широкої.

Обидві коаліції зазнали поразки, і візит президента Буша до Києва, який мав відбутися у червні 2006 року, було відмінено. В результаті Україні не запропонували приєднатися до Плану дій щодо членства у НАТО у листопаді 2006 року на саміті у Ризі.

У 2007-2008 роках президент, нарешті, погодився підтримати помаранчеву коаліцію і Тимошенко. Та відразу після проголошення Юлії Володимирівни прем’єр-міністром, Балога і Ющенко почали підривати її уряд.

Чи не кожного дня Балога висуває нові погрози та вимоги до уряду.

Незважаючи на те, що Ющенко заперечив Вашингтону, що він збирається замінити уряд Тимошенко, інтриги Балоги добре відомі американському та британському урядам.

Результатом цього буде втрата другої і останньої можливості для візиту президента Буша в Україну, і Україні знову не запропонують ПДЧ на саміті у Бухаресті.

Украй іронічним є те, що підтримка президентом членства України в НАТО підривається його власними діями, чи то у 2006, чи у 2007-2008 роках, а також діями тих його підлеглих, які на нього мають вплив.

Будь-яка інтелігентна людина поза сумнівом повинна була б зрозуміти, як Юлієфобія підірве і членство України в НАТО, і перевибори самого Ющенка.

Тарас Кузьо, науковий співробітник Інституту європейських, російських та євразійських досліджень, Університет Джорджа Вашингтона, для УП