Богатирьова і мовчання ягнят: куди подівся журналістський пафос?

За більш ніж місяць перебування в новому для себе статусі секретаря РНБОУ Раїса Богатирьова чітко показала, що і вона особисто і Банкова в найближчих планах надають її нинішній посаді аж ніяк не "весільно-генеральське", а найсправжнісіньке прикладне значення.

Тим часом, чим більше проходить часу з дня призначення, тим менше звучить і без того слабка критика вчинку новоспеченої соратниці Ющенка як з боку однопартійців, так і з боку журналістів.

Зізнатися, це виглядає дивно…Адже якщо використовувати лексику самого президента, то охарактеризувати це призначення можна тільки як прояв політичної корупції. Або як зрадництво - якщо переходити на лексику, звичну для Юлії Володимирівни.

Або хтось, поклавши руку на серце, може дати іншу оцінку вчинкові другого номера в списку опозиційної партії, глави її фракції в минулому складі Ради?

Як на мене, дії відомого політика, який перейшов, в обмін на посаду, у президентський табір без відома і всупереч офіційному рішенню своєї партії (яка йшла в парламент з гаслами критики "помаранчевих"), заслуговують однозначної оцінки.

Але ось питання – а чому ж тепер, на відміну від ситуації з формуванням антикризової коаліції, не чутно прокльонів на адресу Богатирьової? Де хор праведно обурених подібним аморальним вчинком? У чому принципова різниця між Богатирьовою і Морозом?

Відразу проговорюся – ця стаття зовсім не має на меті виправдовувати Мороза, Соцпартію і обставини входження соціалістів в антикризову коаліцію.

Тому що, по-перше, я сам був одним із небагатьох у керівництві СПУ, хто активно виступав і голосував на засіданнях Політради і фракції проти такого входження. Адже ні олігархи з Партії Регіонів, ні олігархи з БЮТ і НУНС не мають ніякого відношення до ідей соціалізму і соціальної справедливості – тому і тоді вважав, і зараз вважаю, що соціалістам треба було йти в опозицію.

А, по-друге, про кризу СПУ і причини її поразки вже докладно писав у статті "Соцпартія. Перезавантаження не відбулося". Сьогоднішня стаття – про інше.

Чому не чутно обвинувачень на адресу Богатирьової від Ющенка і нашоукраїнців, цілком зрозуміло – той, хто запропонував політичний хабар, природно, ні сам себе, ні одержувача хабара в цьому не обвинуватить. Та й біографія самих лідерів "Нашої України" майорить такими політичними кульбітами, що штамп "зрадник" можна ставити майже на будь-якій її сторінці.

Тут і багаторічна, таки справді "синова" підтримка Кучми з боку Віктора Андрійовича, включно з спільним підписанням сумнозвісного "листа трьох" проти учасників акції "Україна без Кучми", - підтримка, що закінчилася казковим перетворенням Ющенка на головного борця з "антинародним режимом" того ж Кучми.

Тут і блискучий стрибок недавнього соціаліста Юрія Луценка на вершину "Нашої України" (транзитом через міністерське крісло в Кабміні Януковича, роботи в якому, як ми пам'ятаємо, за словами головного міліціонера, "ніколи" не повинно було бути) з її націоналістичними і ринково-ліберальними ідеями, які Юрій Віталійович багато років нещадно критикував. Не говорячи вже про кількаразові спроби нашоукраїнців домовитися з регіоналами про єдину коаліцію.

Чому з приводу аморального призначення Богатирьової мовчить БЮТ, теж, більш-менш, зрозуміло – вони зараз в одному човні з Ющенком і час топити його з криками "нам не дали гребти!" ще не прийшов. До того ж перед БЮТ не менш гостро стоїть схожа проблема - кількаразових радикальних зиґзаґів у політичному минулому лідера блоку і її соратників.

Адже сама поява Юлії Володимирівни на політичному (а до цього – і бізнес-) небокраї у всеукраїнському масштабі була пов'язана з одним політичним лідером – Павлом Лазаренком і "Громадою", у якій Тимошенко з Турчиновим були відповідно першим заступником і заступником глави партії, і входили в першу десятку списку на парламентських виборах 1998 р.

А перше входження Юлії Володимирівни у виконавчу владу відбулося вже після "чаювань" і під патронатом зовсім іншого, ворожого "Громаді", політика – Леоніда Кучми, який призначив Тимошенко наприкінці 1999 року на хлібну посаду віце-прем'єра з питань ПЕК.

При цьому, за дивним збігом, незадовго до призначення Тимошенко з Турчиновим із шумом вийшли з опозиційної тоді до Кучми "Громади" і створили фракцію "Батьківщина", що відразу ввійшла в пропрезидентську більшість.

І навіть певною мірою зрозуміло, чому промовчали (кілька суперечливих і невиразних заяв – не враховуються) про зрадництво Богатирьової самі "регіонали". Одне крило ПР активно брало участь у кулуарних домовленостях з Банковою, частиною яких і стало це призначення.

Інше ж не хоче як остаточного і прямого розриву з першим крилом при перспективі розколу партії, так і виглядати потопаючим кораблем, з якого почали бігти люди й інші створіння, в очах своїх виборців. І тому теж забажало "зам'яти" цю ситуацію.

До того ж, як і "помаранчевим", "біло-блакитним" є що згадати щодо своєї "послідовності" і "принциповості". У контексті нинішньої боротьби проти НАТО, наприклад, - про свою позицію періоду 2003-2004 р., коли "регіонали" голосували і за відправлення наших військ до Іраку, і за законодавство, спрямоване на вступ до НАТО.

Тому, повторюся, мовчання з цього приводу всіх основних політичних гравців і підконтрольних їм ЗМІ й експертів більш-менш зрозуміле. Коротко резюмуючи, цю позицію можна пояснити відомою фразою одного з колишніх президентів США, головного стратегічного партнера Віктора Андрійовича і Юлії Володимирівни, сказаною ним стосовно Сомоси – кривавого нікарагуанського корупціонера і диктатора: "Так, це сучий син, але це наш сучий син!"

Але чому такі подвійні стандарти дозволяють собі ті журналісти й експерти, що позиціонують себе як незалежні?

Чому від них не чути пристрасних закликів терміново розпустити "зрадницьку" РНБОУ і відправити у відставку "такого, що забруднив себе політичною корупцією" президента? Куди подівся їхній цивільний пафос, який ще недавно в практично аналогічній ситуації, виливався з усіх телеекранів і газет?

Дуже вже така дивна вибірковість наштовхує на думку про те, що "свої сучі сини і дочки" є практично у всіх...