НАТО на обрії

"НАТО! Як багато в цьому звуці для серця українського злилося..." - спостерігаючи за останніми політичними подіями, так і хочеться перефразувати закордонного класика.

Дійсно, чи можна уявити інший, настільки ж могутній і безвідмовний генератор політичних скандалів?

Чи може партія, незадоволена своїм опозиційним статусом, знайти зручніший привід, щоб заблокувати роботу Верховної Ради і створити парламентську кризу на рівному місці? Чи існує зловісніша страшилка для обивателя, здатна переплюнути графа Дракулу, Бабу Ягу і Фредді Крюгера разом взятих?

Контакти українського керівництва з багатостраждальним альянсом повністю нагадують гостросюжетний шпигунський роман. Засекречений "лист трьох", витік інформації через мимовільного "крота" - американського сенатора Річарда Лугара, конспіративна зустріч Юлії Володимирівни з Яапом де Хооп Схеффером, яка чимось нагадувала побачення Штірліца з дружиною... Романтика!

Звичайно, атлантична соромливість тієї ж пані Тимошенко цілком зрозуміла: не за горами президентські вибори, добра половина виборців не поважає НАТО, так що краще утриматися від занадто тісних контактів з альянсом.

Правда, в результаті у багатьох українців зайвий раз закріплюється думка, начебто північноатлантична інтеграція – це щось ганебне, брудне і порочне. Тим часом у подоланні антинатовських стереотипів так і не спостерігається особливого прогресу.

Значна частина наших співгромадян дотепер не в змозі усвідомити, що:

- НАТО не має ніякого стосунку до ОУН, УПА й особисто Романа Шухевича;

- зв'язок між НАТО і незграбними спробами популяризувати українську мову відсутній;

- НАТО ніяк не пов'язано з визнанням або невизнанням Голодомору геноцидом.

Для мільйонів українців приєднання нашої країни до ПДЧ і, скажімо, вшановування Шухевича – рівноцінні речі. Північноатлантична інтеграція виявилася в одному ряді зі спекуляціями на тему історії, культури і т.д.

Ці проблеми зведені в ранг пріоритетних штучно, підняті і роздуті зацікавленими політиками і без мусування в ЗМІ ніколи б не занепокоїли пересічного українця.

Інша справа – вступ до НАТО. Тут йдеться про стратегії розвитку країни, про імпульс для структурних реформ, про якісні перетворення в сфері політики, економіки, правової системи еtс, що неодмінно торкнуться кожного українського громадянина.

Стратегічне питання загальнодержавного значення стало заручником культурного протистояння між Сходом і Заходом. У результаті наше суспільство нездатне тверезо розглядати плюси (а їх чимало!) і мінуси (такі, безумовно, теж є) вступу до НАТО. Можливе членство в альянсі обговорюється на рівні все тих же надуманих проблем.

Наведемо характерний приклад. Улюблений аргумент затятих противників НАТО – гіпотетичне посилання "наших хлопців" у гарячі точки.

Але чомусь зараз нікого не хвилює перебування цих же хлопців у камуфляжі на просторах Ліберії, Косово, Ефіопії або Конго!

А все через те, що колись ми зв'язалися з агресивною міжнародною організацією, що безпардонно розсилає своїх "миротворців" в усі куточки планети – ООН.

(До речі, давайте на хвилину уявимо, що українські військовослужбовці знаходяться в Ліберії або Косово під егідою НАТО... Жах, правда?)

Можна згадати і 2005-й рік. Вивід українського контингенту з Іраку – одна з кількох передвиборних обіцянок, які Віктор Ющенко успішно виконав. Де ж всенародна радість?

Чому ніхто не записує це історичне рішення в актив президента? Чому українці дружно забули про нього вже через пару місяців?

Так тому що перед нами – типовий приклад штучної проблеми, що насправді абсолютно не хвилює українських громадян. І, якщо розібратися, не повинен хвилювати: коли сотня військових-професіоналів відповідно до міжнародних домовленостей виконує свою роботу за межами країни, нічого жахливого в цьому немає.

"Військова" проблема, яка дійсно торкається інтересів кожної української родини – створення високопрофесійної контрактної армії. Для цього недостатньо скасувати призов з 1 січня: потрібна продумана стратегія, причому не завадило б сприяння країн, які вже перейшли до професійного війська. І тут нам з НАТО як раз по дорозі...

Утім, досить атлантичної романтики. Які реальні шанси легендарного "натівського чобота" потоптати українську землю? І як зловісне взуття може на неї ступити?

"Тільки після загальнонаціонального референдуму!" - запевняють нас представники різних політичних сил. За категоричностю ці заяви можуть позмагатися з расистськими табличками "Whites only". Проте, є всі підстави сумніватися, що наша країна буде вступати в НАТО only через референдум. І що вступить туди взагалі.

Щоб прояснити ситуацію, спробуємо відповісти на три простих запитання:

1. Чи можливий позитивний результат референдуму про вступ до НАТО?

Публічно наші атлантисти люблять озвучувати такий сценарій вступу до НАТО: спочатку поширити в народі об'єктивну інформацію про альянс, а потім провести референдум – може, освічені українці змінять гнів на милість. Але насправді на чудодійну силу лікнепу покладатися не варто.

Для залучення рядового громадянина до знань про НАТО необхідно, щоб він захотів почути ці факти. Але мільйони українців категорично відмовляються сприймати будь-як альтернативну інформацію про альянс.

В їхній свідомості Північноатлантичний блок уже зайняв стратегічну позицію – десь між Бандерою і дублюванням радянських комедій українською мовою. Передислокація не передбачається. Не варто покладати великі сподівання на молоде покоління: на Південному-сході України ненависті до альянсу "все возрасты покорны".

Таким чином, кількість українських громадян, яких можна загітувати за НАТО, свідомо обмежена. І довести заповітний показник до 50 відсотків – недосяжна мета. До того ж референдум щодо вступу до НАТО – це саме той випадок, коли затяті ненависники альянсу вишикуються в чергу за бюлетенями, а ті, хто "в принципі, не проти" залишаться вдома.

Позитивний результат референдуму щодо НАТО – наукова фантастика, що у близькому майбутньому не стане дійсністю. І це чудово розуміють серйозні лобісти північноатлантичної інтеграції.

2. Наскільки реальне проведення референдуму щодо НАТО?

Залишаючись на рівні обіцянок і погроз, злощасний референдум, як не дивно, вигідний всім учасникам політичного процесу. Одним ритуальні мантри про народне схвалення допомагають заспокоїти надто нервове населення Південно-сходу.

Іншим загроза референдуму допомагає шантажувати непоступливих опонентів, домагаючись цілком приземлених цілей (наприклад, бажаного формату правлячої коаліції...)

Однак ставши реальністю, референдум щодо НАТО моментально втратить усі свої корисні властивості! Разом угробити чудовий заспокійливий засіб, універсальний інструмент шантажу і вічну принаду для виборців – навряд чи наші партійні боси на це підуть.

Поки північноатлантична інтеграція залишається предметом гострих дискусій і політичних торгів, ніхто з політиків першого ешелону не зацікавлений у тому, щоб референдум дійсно відбувся.

Якщо ж провідні політичні гравці все-таки прийдуть до згоди щодо членства в НАТО, потреба в референдумі відпаде сама собою – нікому ж не спало на думку влаштовувати народне волевиявлення з приводу вступу до СОТ.

Загалом, сумнозвісний натівський референдум буде анонсований ще не раз, але, очевидно, ми його так і не дочекаємося.

3. Чи можливий вступ до Північноатлантичного альянсу без референдуму?

Вступ до НАТО через загальнонаціональний референдум – екзотика, випробувана лише в Словенії, Угорщині і Словаччині. Звичайно доленосне рішення приймається на рівні політичних еліт і потім проводиться через парламент. Саме на цей сценарій покладають свої сподівання й українські поборники північноатлантичної інтеграції.

На жаль, досвід показує: кожен з провідних політичних гравців заради сьогохвилинної вигоди може легко заблокувати інтеграційні процеси. Необхідний консенсус трьох основних сил – президента, уряду й опозиції.

Тут ми знову зіштовхуємося з політичним фентезі: виборці, налаштовані проти НАТО – занадто ласий електоральний шматочок, щоб ним нехтувати. Зараз на цій благодатній темі спекулює Партія регіонів.

Але, припустимо, в Україні створена широка коаліція на президентських умовах, і під колективним посланням до НАТО підписався прем'єр Янукович. Боюся, на захист обманутих виборців-натофобів відразу стала б полум'яна опозиціонерка Юлія Володимирівна!

Але навіть якщо в один прекрасний день станеться диво, і провідні політичні сили зіллються в єдиному атлантичному пориві, пропуск в альянс Україні аж ніяк не гарантований.

Всупереч популярному стереотипові, до НАТО нікого не затаскують силоміць. Навпаки, своє право знаходитися в альянсі необхідно довести – і не словами, а реальними справами. Всупереч іншому популярному стереотипові, НАТО – не одноосібна вотчина Дядька Сема.

В альянсі є впливові антилобісти України – насамперед Німеччина і Франція. Кожен новий демарш наших політиків підсилює позиції країн, які не особливо жадають бачити Україну в атлантичному сімействі. І коли (якщо) вітчизняна еліта, нарешті, дозріє до консолідованого рішення про членство в НАТО, в Брюсселі нам можуть чемно вказати на двері.

Північноатлантичний альянс постійно маячить на обрії, лякаючи одних українців і вселяючи надію в інших. Але обрій, як відомо, має шкідливу властивість віддалятися в міру нашого наближення.

Автор Михайло Дубинянський