Російськомовні українці: спільнота в транзиті
Дехто закидає, що я прекрасно знаю німецьку, непогано вивчив англійську, а от української не подужав. Насправді мені просто не вистачало мовного середовища.
Віталій Кличко, в інтерв'ю "Львівській газеті", 23 лютого 2006 року.
Мова в цій статті піде про українську етнічну спільноту, яку чужими руками тимчасово розділено на два мовні простори – російськомовних і україномовних. "Поділ України" проходить саме по цій межі.
Існує як мінімум 5 груп російськомовних громадян України, які розмовляють російською з абсолютно різних причин.
Ця стаття не стосується ні російськомовних росіян, ні представників інших національних меншин (вірмен, поляків, угорців), ні іноземців, що вчаться чи проживають в Україні, ні людей без національної ідентичності. Вони – інакші, і щодо них держава повинна здійснювати іншу мовну політику.
Українці: хто?
Наша держава без українців неможлива, так само, як неможлива Польща без поляків, Естонія без естонців, Росія без росіян.
Але термін "українець" розмитий через збіг громадянського статусу "українець" (синоніму "громадянин України") і аналогічного етноніму. Найочевидніше це стало видно, коли на програмі "Великі Українці" з'ясували, що українцем може бути будь-хто – навіть Ленін.
У цій статті під словом "українець" ми розуміємо представника українського етносу. У сучасній ситуації це – ті, хто усвідомлюють себе такими, а також ті, чиї батьки, діди і прадіди були пов'язані з конкретною культурною традицією українського етносу.
Згідно з останнім переписом, це – 77.8 % населення України. Відповідно, російськомовні українці – це та частина українського етносу, котра послуговується російською мовою, але аж ніяк не всі російськомовні громадяни.
Статистика: скільки?
За етнічним складом українці становлять більшість населення як і сумарно в державі, так і в кожному регіоні, за винятком Криму - від 94 до мінімум 56%.
Російськомовні українці – найбільша російськомовна спільнота України, що, за дослідженнями авторитетної соціологічної установи КМІС , складає приблизно 30% населення України, 42% усіх, хто визнає себе українцем і 56% усіх російськомовних. Згрубша кажучи, кожен другий етнічний українець – російськомовний.
Ця спільнота зосереджена здебільшого в східно-центральному (44% всього населення), південному (43%) та східному (49%) регіоні, де є найбільшою етнолінгвістичною групою.
Історія: чому?
Ще 200 років тому російськомовних українців, по суті, не існувало. З початку 19 століття русифікувалася козацька старшина і поодинокі багаті міщани. До придушення польського повстання 1863 центральноукраїнські міста не розмовляли російською.
З 1863 року в Російській імперії введено обмеження, а з 1876 – заборону на друк і ввезення книжок українською. Індустріалізація, відсутність освіти рідною мовою і статусний тиск "мови влади" спричинили першу довоєнну русифікацію.
Так виник перший (місто-село) і другий (начальник-підлеглий) лінгвосоціальний, а також лінгвоекономічний російсько-українськомовний розлом (багатий-бідний). Його жертв показано у творах Старицького "За двома зайцями" та Миколи Куліша "Мина Мазайло".
З 1905 року з короткою перервою на цензуру першої світової українська мова і культура отримала новий шанс. Піком його стала політика українізації, що її проводив уряд УРСР. Але репресії закінчили цей поступ: в 20-х було знищено багатих селян і церкву, в 30-х – технічну і творчу інтелігенцію, потім був Голодомор і дозачистка 1937-го.
Ніде не згадується про русифікаційну роль другої світової – але ж вся радянська армія жила саме російською мовою.
Післявоєнний час продовжив цей шлях – починаючи з фрази Сталіна про "великий російський народ", продовжуючи русифікацією освіти і виробництва, масовою міграцією людей інших національностей на місце мільйонів загиблих від голоду, репресій, війни. Це була тотальна політика, спрямована на розчинення націй і створення єдиного "радянського народу".
Її піком стала директива Міносвіти УРСР 1978 року "Про вдосконалення вивчення російської мови в українських школах", згідно з якою в школах можна було добровільно відмовлятися від вивчення української. Сотні тисяч людей, що переселилися в міста, так і зробили.
Для тих, хто бажає більш детально ознайомитися з радянською політикою русифікації, рекомендуємо класичну працю Івана Дзюби "Інтернаціоналізм чи русифікація".
Індивідуальний рівень: персональна історія
Російськомовними українці ставали або через свідому зміну своєї мови, або через народження і виховання в російськомовному середовищі.
Ті, хто змінив свою мову спілкування, зараз здебільшого уже старшого віку. Так, наприклад, дідусь і бабуся мого знайомого, обоє родом з українських сіл Київщини, переїхавши до Києва і змінивши мову, до смерті обоє спілкувалися між собою і з дітьми саме російською.
Для них українська була лише соціолектом – мовою соціальної групи, котру вони, переїхавши в місто, змінили на "міську" відповідно до першого лінгвосоціального розламу.
Звичайно ж, можна припустити, що вони могли б упертися і далі розмовляти "по-сільському". Але чи мало б це означати, що кожен з них повинен був боротися за свої мовні права, автоматично стаючи опозиціонером і наражаючи себе і сім'ю на незручності – проблеми з навчанням і кар'єрою, постійну емоційну напругу (штамп "націоналіста"), а інколи – і репресії?
У сім'ях таких людей і народилися ті, для кого рідною мовою з народження є не українська. Ці люди розмовляють російською не з принципу – просто так склалося їхнє життя.
Саме такою мовою навчили їх розмовляти батьки, саме цією мовою вони розмовляли з дитинства. Української практично не було в популярному секторі російськомовних теренів. Не було ні потреби, ні необхідності нею спілкуватися.
Найбільша проблема у сприйнятті ними української – незручність і незвичність, аж до боязні говорити неправильною українською. Це може викликати відчуття дискомфорту, і, відповідно – опору, а якщо українська нав'язується грубо, то, очевидно, і потребу захисту своєї ідентичності від зовнішнього втручання.
Від цього російськомовні українці не є і ніколи не стануть "неправильними". У тих умовах, котрі створила культурна політика СРСР, альтернативних шляхів бути українцем в містах Центру і Сходу, по суті, не було. Честь їм і хвала за те, що і надалі вважають себе українцями, що з повагою ставляться до всього українського.
Колективний рівень: імперія і постколоніальність
Поява російськомовних українців – явище невипадкове. Нашу історію саме так свідомо і технологічно складали – від царських міністрів до андроповських партократів, від сталінських комісарів до сучасних продюсерів і політтехнологів.
Аргументи були різними – від творення владної референтності в царські часи і конструювання єдиної радянської нації до розширення ринку збуту культурної продукції і політичного впливу через медіа зараз.
У цієї парадигми існує декілька імперських засновків. Перший: Росія - там, де росіяни. Другий: росіянин = російськомовний. Третій: противник русифікації – ворог Росії.
Усі ці тези – підміни понять. Російська імперія – наднаціональне утворення, яке використовувало російську мову як інструмент для своїх імперських цілей, для культурного приниження і асиміляції інших народів, знищуючи і принижуючи цим саму Росію. І цим процесом ніщо не заваджало керувати німкені Софії Августі Фредеріці Ангальт-Цербст-Дорнбургській (Катерині ІІ) і грузину Іосифу Джугашвілі.
Методологія: як?
Русифікація як імперська технологія почалася з творення російськомовного міста і його інфраструктури - влади, торгівлі, армії, освіти. Оскільки село було кріпацько, а потім колгоспно убогим і безпаспортно невільним, люди автоматично прагнули життя в місті.
А там української альтернативи – чи університету, чи владної установи, чи армії, чи міського життя – практично не існувало. Вибір, відтак – або убоге гетто, або російськомовний мейнстрім.
Суть імперської політики була одною: тотальна боротьба за збереження російськомовного простору будь-якою ціною. Де простір - там і вплив. Імперії треба було утримати цей край під собою – територіально, ціннісно, культурно.
Зараз завдання неоімперіалістів номер один – не допустити культурного транзиту російськомовних українців у напрямку української культури, залишити географічну прив'язку українського до західної України і до села, зберегти статусні межі.
Досі це було легко робити внаслідок радянської інерції, недорозвинутості української держави і безхребетності української гуманітарної політики. І це не секрет – про такі речі зараз відкритим текстом говорять кремлівські геополітики.
Транзит: середовище
Єдність української спільноти можна відновити тільки за збігу двох факторів – бажання людей до змін і наявності сприятливого мовного середовища.
З мовним середовищем ситуація божевільно складна. Звукове, візуальне (вивіски і оголошення), професійне середовище, середовище особистого спілкування – сфера, що дуже складно піддається змінам. Адже де і як тоді практикувати українську?
Українську мову розуміють усі громадяни України. Проте далеко не всі нею вільно розмовляють. Англійську мову дорослій людині зараз легше вивчити, аніж українську: її викладають системно і якісно, є великі можливості для спілкування нею, є виробнича потреба, є масив якісного культурного продукту.
Саме тому єдиний вихід з даної ситуації – створити максимальну кількість можливостей якісно і недорого використовувати українську мову: хороша література, кіно- і радіопростір, функціонування державних органів, якнайбільше позитивних акцій і середовищ, пов'язаних з українською. Українська, нарівні з російською, має стати зоною успіху.
Транзит: вільний вибір
Навіщо я, харківський вчений, київський інженер, донецький шахтар чи дніпропетровський металург, маю переходити на українську мову? Що це мені дасть? Чому мої діти мають вчити моїх внуків іншої мови, аніж моя?
Питання мотивації – стократ складніше. Люди будуть захищати свою ідентичність від іншої, нав'язуваної їм ззовні – і це нормально.
Насправді, питання "навіщо розмовляти українською" є тільки частиною іншого питання, набагато важливішого – "навіщо бути українцем?". Допоки "бути українцем" не міститиме в собі нічого іншого, крім формального, змісту – питання мови звучатиме фальшиво. Ставити мову за самоціль, відірвано від сенсу – примітивно.
Проте доки люди пам'ятають, що рідною мовою їхніх дідів була саме українська, поки ця пам'ять жива – не пізно повернути колесо історії в протилежну сторону. Шлях до цього - особистий вчинок людини, її добра воля змінити себе.
Рішення розмовляти українською – шлях до того, що російськомовна українська спільнота об'єднається з україномовною. Ніхто ні за кого це рішення не прийме. Тоталітарна система, яка вирішувала, якою мовою потрібно користуватися, а якої краще не вивчати, зникла в пилюці історії.
Російська мова: усвідомлена необхідність
Чому поляки, словаки, угорці, македонці, чехи мають змогу спілкуватися єдиною мовою? Щодо них також застосовувалася мовна асиміляція, їхні еліти і міста в 19 столітті говорили іншою (німецькою) мовою. Чому вони зараз не двомовні?
Російськомовних "соотечественников" не існує (як не існувало тієї ж німецькомовної нації). Це – пропагандистський концепт Кремля. Його мета – створити уявну спільноту, під гаслами "захисту інтересів" якої можна втручатися в українську внутрішню політику і на яку потенційно можна опиратися як на основу для анексії територій чи створення контрольованих квазідержав.
Протидіюча сила хоче зберегти двомовність українського етносу, уперто ігноруючи причини виникнення такої ситуації. Сєвєродонецький з'їзд і задуманий для того, щоб не відбулося ніяких змін. Саме тому вони так уперто заперечують русифікацію – в іншому випадку справедливість і доцільність більших можливостей для української буде очевидною.
Знати російську мову, одну зі світових мов міжнародного спілкування, є імперативом сучасного часу. Те, що українська стане рідною для мільйонів з нас, НІКОЛИ не буде відмовою від російської.
Не існує неправильних українців. Є неправильна ситуація, у яку українців поставила Російська імперія (не плутати з Росією і росіянами). Русифікація, поруч з Голодомором, є найбільшим злочином Імперії щодо нас – культурним геноцидом української спільноти.
Як тільки російськомовні українці зможуть говорити українською нарівні з російською – проблема лінгвосоціального розколу зникне. Шлях до нової ідентичності лежить через білінгвізм російськомовних. Саме вони – майбутнє України: вони створять модерне україномовне місто.
Підсумок
Повернення російськомовних українців до української мови як рідної – історично справедливе, такою ж мірою, як "чехізація" Масарека в 20-30х роках чи івритизація Ізраїлю в 50-х.
Той, хто визначає себе виключно в категоріях "хочу наїстися і мати де жити" - одномірний. Стратегія – це ким хочеш бути.
У нас справді різне минуле. Це минуле нав'язали нам колишні володарі нашої землі. Але таке наше минуле не буде нашим майбутнім.
Українці будуть єдиною спільнотою.
 |
Остап Кривдик, політолог, активіст. Автор висловлює подяку за допомогу у написанні цієї статті Оресту Сувалу (Львів) і Павлу Зуб'юку (Київ)
