Політична Україна. Рік 2008
В Україні широко поширена думка, що політична боротьба в країні є боротьбою політико-економічних кланів за сфери впливу і ресурси країни. Тобто йде конкуренція однакових за своєю суттю учасників і між ними тільки вирішується питання, хто сильніший в закулісній або публічній боротьбі.
Це вкрай спрощена оцінка і суті явища не відображає.
Насправді, в Україні йде боротьба між трьома центрами сили з важко сумісними стратегіями завоювання влади і трьома різними системами поневолення власного народу.
Їхня певна зовнішня подібність пояснюється:
* по-перше, - цинічною поведінкою їхніх представників: бійки, майданна лайка, інтриги, тотальна корупція при поділі власності роблять представників політичних сил схожими;
* по-друге, - тим, що ці центри сили чітко сформувалися поки що на непублічному рівні, їхні розбіжності не стали надбанням масової свідомості;
* по-третє, - їхні лідери кровно зацікавлені, щоб щире і загальнозрозуміле визначення справжньої природи цих сил не було сформульовано, тому що це підриває їхню могутність.
Однак, незважаючи на величезні пропагандистські зусилля, спрямовані на маскування їхньої справжньої суті, під час виборів президента (2004), чергових парламентських (2005) і позачергових парламентських (2007) сутність цих центрів сили почала проступати крізь пропагандистський туман і набувати чітких обрисів.
СИЛА ПЕРША (ГЛОБАЛІСТИ)
Це, насамперед, політик Віктор Ющенко, зовнішні сили і внутрішні політичні сателіти, які його підтримують (насамперед блок "Наша Україна").
Ющенко – людина з наднаціональним мисленням.
Його печерний націоналізм – це тільки інструментарій для розпалювання етнічного конфлікту всередині України, як необхідної складової політичного і правового хаосу. Саме в ситуації максимальної нестабільності можлива реалізація цілей, поставлених перед Віктором Ющенком.
Його справжнє завдання – перетворити країну в пасивний елемент глобалізованого світу, де провідною силою є транснаціональні корпорації і їхні союзи.
Політична складова його зовнішньої і внутрішньої политики – рух у руслі політики США, які ведуть боротьбу з наддержавами-конкурентами (зокрема Росією) за вплив у світі.
Він жорстко проводить політику прискореної олігархізації України шляхом:
* негайного розпродажу земель сільськогосподарського призначення, стратегічних підприємств, які залишилися, усієї стратегічної інфраструктури, включаючи торговельні морські порти, залізниці, систему газорозподілу, теплову та атомну енергетику та ін.;
* створення умов для перепродажу великих приватних підприємств (банків, страхових компаній, металургійних підприємств та ін.) транснаціональним корпораціям.
Один з методів зробити ці процеси незворотними – максимально швидко, незважаючи на будь-які економічні і соціальні наслідки для суспільства, ввести Україну в міжнародні організації з чіткими правилами поведінки їхніх членів - насамперед, СОТ і НАТО.
Неминучий результат такого шляху розвитку України – перетворення транснаціональної олігархії в домінуючу силу в країні і втрата здатності суспільства до самостійного визначення своєї долі.
Якщо Ющенку свої справжні наміри, які він вкрай чітко виразив своїми діями на всіх державних посадах, починаючи з керівника Нацбанку, а також у його теоретичних роботах з монетаризму, виражати чесно, то навряд чи його популярність перевищить один-два відсотка. Тому використовується система соціального маскування.
Вона розрахована, насамперед, на виборців західних регіонів України. Там підтримують ідеї Ющенка про максимальне економічне і культурне дистанціювання від Росії, реабілітацію Української повстанської армії (УПА) і возвеличування до загальнонаціонального рівня її одіозних лідерів, спрощення і легалізацію процедури трудової міграції українців (в основному з західних областей) у країни Західної Європи.
Людям подобається його демонстративна релігійність, захоплення фольклором, образ простого українського сільського хлопця та ін.
СИЛА ДРУГА (НАЦІОНАЛЬНА ОЛІГАРХІЯ)
У південно-східних областях перемогла Партія регіонів, очолювана экс-прем'єр-міністром Віктором Януковичем.
Рушійною силою Партії регіонів є великий український виробничий капітал, який контролює близько 80% виробництва в країні. Його інтерес полягає в тому, щоб переконати виборця, що суспільству вигідно те, що вигідно великим корпораціям.
Наприклад, США цей етап проходили в першій третині ХХ століття, коли й з'явилася в різних варіантах всесвітньо відома фраза: "Що вигідно "Форду", те вигідно Америці". В умовах США майже 100-літньої давнини така стратегія мала свої позитивні сторони.
В умовах сучасної України об'єктивний результат такого шляху - олігархічна держава на базі національної олігархії.
Природно, що з такими ідеями заручатися масовою підтримкою також неможливо, і були висунуті гасла, привабливі для частини жителів центру країни, і особливо – для південного-сходу: надання російській мові статусу другої державної, невступ України в НАТО, добросусідські відносини з Росією і т.п.
При зіткненні з політичною дійсністю ці ідеї були забуті в ім'я збереження інтересів великого капіталу.
Наприклад, зараз Ющенко підняв боротьбу з російською мовою в Україні до рівня проблеми національної безпеки і доручив координацію цієї боротьби лідерові фракції Партії регіонів у парламенті п'ятого скликання Раїсі Богатирьовій, яку він призначив секретарем Ради національної безпеки й оборони України. Новопризначений Секретар РНБО відразу заявила, що в Партії регіонів немає принципових розбіжностей у поглядах з президентом також щодо НАТО.
Така політична поведінка є причиною надзвичайно серйозного розчарування виборців Партії регіонів у своїх лідерах.
СИЛА ТРЕТЯ (АВТОРИТАРНІ КАПІТАЛІСТИ)
У центральній, і частково західній, частині України перемогла політична сила, очолювана нинішнім прем'єр-міністром України Юлією Тимошенко.
Тимошенко веде політику різкої конфронтації з олігархічним капіталом.
Мета - підкорити його інтересам вищої державної бюрократії на чолі з собою. Чого Тимошенко і не приховує.
Модель суспільства, яку вибудовує Ю.Тимошенко, називається "авторитарний (або бюрократичний) капіталізм". Домінуючою силою в такому суспільстві є державна бюрократія, підлегла сильному лідерові, наділеному надзвичайними повноваженнями.
Ідея побудови "бюрократичної держави" спирається на патерналістичні настрої виборців, їхні очікування приходу "сильної руки". Така модель втілена в багатьох країнах світу, і в деяких з них – успішно.
Однак, для того, щоб бюрократична держава була соціально ефективною, потрібно, щоб крім сильного лідера, існував клас бюрократії, зі своїми власними, чітко усвідомленими протягом століть цілями, здатний протистояти корупційному впливові.
Лідер при цьому повинен втілювати ці якості найбільшою мірою.
Її команда складається з олігархії, а також бюрократії, яка мріє за будь-яку ціну стати олігархією.
Єдиний же шлях державної бюрократії до статусу олігархії проходить через корупційне поле.
Результатом отримання такою командою необмеженої політичної влади буде створення режиму типу "Папи Дювальє" на Гаїті в 60-х роках минулого століття, Маркоса на Філіппінах та інших "авторитарних капіталістів" Далекого Сходу, Африки і Латинської Америки, тільки прикритого прекрасно продуманими популістськими заявами і діями.
Усі перераховані політичні центри сили відповідно до загальноприйнятої класифікації належать до правих політичних сил.
У кожній цивілізованій державі правим політичним силам протистоять ліві політичні сили, які виступають від імені широких верств населення.
Співвідношення між правими і лівими постійно змінюється в процесі політичного розвитку високорозвинених країн, але коливається навколо позначки 50 %. В Україні ж ситуація з лівим рухом склалася катастрофічна.
У грудні минулого року в Києві відбувся круглий стіл лівих політичних сил України, на якому були присутні представники більше двадцяти комуністичних, соціалістичних і соціал-демократичних партій.
Домінуючими настроями на цьому круглому столі були розгубленість і розпач.
Усі доповідачі відзначали той факт, що в умовах, коли в суспільстві надзвичайно сильні протестні настрої, всюди спостерігаються негативні суспільні явища, властиві етапові "дикого" капіталізму, народ за ліві партії не голосує. Вони досягли своєї електоральної "межі", і їхній сумарний рейтинг ледь перевищує 10%.
Народ голосує за праві партії, які свою олігархічну ліберальну сутність особливо і не приховують.
Як підсумок, пролунала пропозиція від одного авторитетного лідера: "Ми не знаємо, що робити. Давайте створимо сайт, запитаємо в людей, що вони хочуть, на підставі цього напрацюємо програмні цілі і будемо з ними виступати".
Тобто, наявна криза лівого руху в Україні. Причому криза ця, глибока і давня, в цей час тільки досягла своєї критичної точки.
Більше того, криза лівого руху є безпосередньою причиною економічних нещасть періоду незалежного розвитку країни і глибокої моральної кризи всього українського суспільства. І це не перебільшення.
Реальне протистояння "правих" і "лівих" в розвинутих країнах призводить до того, що праві партії змушені істотно обмежувати свої претензії на перерозподіл загальнонародного ресурсу на користь сил, що стоять за ними.
Ліві, у свою чергу, вчаться використовувати в загальнонародних цілях творчий потенціал і бюрократії, й олігархії на основі найсучасніших уявлень про механізми розвитку сучасних людських співтовариств.
Якщо з цієї схеми викреслити ліві сили – праві миттєво перетворюються в цинічних експлуататорів і справжніх грабіжників.
Те ж саме відбувається, якщо ліві сили є, але використовують застарілі ідеологічні схеми і підходи.
Тоді праві використовують їх як опору, від якої вони відштовхуються при стрибку до влади. Вони говорять виборцям: ми пропонуємо проекти розвитку суспільства, правда, не ідеальні, проте сучасні, а не позавчорашні.
Саме через відсутність сучасних лівих сил історія незалежної України – це історія:
* грабування багатомільйонного народу його політичною й економічною елітою, під гаслами загального благоденства;
* відбирання його національних багатств під гаслами "економічного дива";
* перетворення народу на заручника декількох центрів влади під гаслами "свободи" і " демократії".
 |
Автор Василь Волга
