Україна без мамонтів і мастодонтів
Чимала частина нещодавніх вербальних атак на Україну, з боку російського МЗС та самого президента Путіна, стосувалися відмінностей в українському і російському поглядах на історію. Цю проблему було навіть винесено на рівень переговорів президентів Ющенка і Путіна.
Річ у тім, що імперії добре розуміють значення історії. Ще Геббельс стверджував, що варто позбавити одне покоління знань про історію, і народ перетвориться на натовп, з яким можна робити все, що завгодно.
Тому надзвичайно вимогливе ставлення до історичної правди – річ вкрай нагальна.
Нещодавно на УП було опубліковано статтю "Енеїда – метрополія шумеру?" Автор – Валерій Бебик, доктор політичних, кандидат психологічних наук, проректор університету "Україна", колишній партійний функціонер СДПУ(о) і працівник адміністрації Кучми. При всьому бажанні важко відігнати від себе думку, що ця стаття може свідчити про рівень освіти в університеті "Україна".
Деякі з інших авторів грішать тим, що бачать українців чи слов’ян ледь не в мисливцях на мамонтів. Один, досить популярний в Україні письменник пише, що "з причорноморської Орисси відбулося масове переселення на кораблях крито-мікенського типу... у Малоазійську Троаду – початок, що поклав, зародженню російської галузі східних слов'ян.
У той час як ті, що залишилися в придніпровській Аратті склали ядро майбутніх українців, ті, хто рушили звідси в полісся – на Берестейщину – ядро майбутніх білорусів".
Можна довго цитувати, як "росіяни, що прибули в Троаду, воювали в Троянській війні", а потім подалися в Етрурію, де отримали ім'я етрусків. Пасіонарні пращури росіян не всиділи в Етрурії і подались на своїх кораблях до Скандинавії, де нібито започаткували цивілізацію вікінгів.
Пізніше, під ім'ям варягів, вони повернулися в Подніпров'я, де заснували державу Русь. І лише під тиском татар, росіяни нарешті відійшли на свою сучасну батьківщину на Верхній Волзі, де й започаткували Московське царство. І так далі і тому подібне.
Учені все це прекрасно розуміють, енергійно критикують цю псевдоісторію, але до популярного пояснення руки так і не доходять. І це при тому, що, по суті, у вітчизняних вчених практично сформований консенсус щодо розуміння української ранньої історії.
Загалом, український етнос сучасною українською наукою розглядається переважно як результат взаємодії так званої північноіранської (скіфо-сарматської) та слов'янської складових.
Довгі тисячоліття степова зона України була місцем розселення іранських племен, лісова – слов'янських. А в лісостеповій зоні відбувалася найбільш інтенсивна взаємодія праслов'ян та так званих "іранців" (скіфів і сарматів).
Відмінності між двома конкуруючими поглядами на українську історію дуже незначні. Михайло Грушевський вважав, що роль скіфо-сарматів в українському етногенезі була дуже значною.
Українців він виводить від антського (слов'яно-сарматського) союзу племен, який у IV-VII столітті нашої ери охоплював більшу частину території України.
Інші науковці вважають, що вплив скіфо-сарматів був не таким значним. По суті, дискусія йде про пропорції різних впливів. Гранично спрощуючи – 50/50 чи 75/25? Це вигідно відрізняє українську ранню історію від багатьох інших держав і народів, де історичні версії часто є вкрай суперечливими.
Так, приміром, казанські татари досі сперечаються, чиї вони нащадки – монголів чи розгромлених ними булгар? Аналогічно в Росії паралельно існують слов'янський, фіно-угорський і тюрко-монгольський погляди на етногенез цієї країни, які останнім часом намагаються звести до універсального "євразійства". В Україні все простіше.
Контакти праслов'ян та так званих індоіранців (зокрема скіфів та сарматів) тривали понад три тисячі років. Ці контакти припали на найбільш ранні етапи розвитку давніх слов'ян на території України, а тому зачепили сутнісні сторони етногенезу давніх слов'ян.
Етап співжиття залишив величезну кількість взаємних запозичень, які проявилися в тому числі у формування самобутньої культури Київської Русі.
Щоб припинити спекуляції щодо походження українців, слід наголосити: ані власне північні іранці на території України, ані власне праслов'яни, принаймні до початку І тисячоліття, не були українцями в сучасному значенні. Однак і одні, і інші були безпосередніми предками українців.
Грушевський стверджує, що українці як етнос утворилися в період інтенсивної асиміляційної взаємодії слов'ян і сарматів у межах антського союзу слов'яно-сарматських племен у період після І ст. до н. е.
Тобто, за цією схемою українці утворилися в період після початку поселення сарматів у Центральній Україні, і до Х ст. н. е., моменту завершення асиміляції русів (яких він вважав нащадками сарматів) серед місцевого слов'янського населення.
Навіть відомий український москвофіл Толочко вважає, що назва Русь – місцевого, південного походження: "Вочевидь, "Русь" – дуже давнє слово іраномовного походження, пов'язане з назвами сарматських племен (роси, россомони, роксолани).
Десь на межі VIII – IX століть воно закріпилося на середньому Дніпрі і перейшло на слов'ян. Не випадково літописець писав: "... поляни іже нині зовомая Русь”.
Інакше кажучи, слов'яни із племені, яке стало ядром давньоруської держави, спочатку іменувалися полянами, але потім на них поширилася назва "Русь"... Вочевидь, зі словом Русь пов'язані й давні імена річок – Росі, а також її притоків Росави і Роставиці".
Теза про сарматське коріння назви Русі в жодному випадку не підважує унікальну за значенням вагу слов'ян в етногенезі українців. Зрештою, саме слов'яни асимілювали, насамперед у мовному сенсі, представників північноіранських народностей – скіфів і сарматів.
Саме різке збільшення чисельності слов'ян у середині І тисячоліття та їхнє розселення на більшій частині території України склали важливу частину етнічного підґрунтя творення Русі.
З історії відомо безліч прикладів, коли зі змішування двох і більше етносів народжувався цілковито новий етнос. Так було у випадку французів (змішування кельтів-галлів і франків-германців при чисельному домінуванні перших, із додатковою домішкою латинян).
Аналогічні процеси мали місце і в англійців (які постають як суміш германців англо-саксів з кельтами (бритами), з кількісним домінуванням перших, та з більш пізньою домішкою норманів).
Те ж стосується й слов'янських народів. Так, скажімо, сучасні болгари постали як суміш слов'ян і тюрок булгар, з кількісним домінуванням слов'ян, та з більш раннім етнічним підґрунтям фракійців та греків.
Чехи – як результат взаємодії кількісно переважаючих слов'ян з кельтами за периферійної участі тюрків-аварів.
Звичайно, не можна заперечувати й дуже важливого значення норманів (варягів) в організації державного життя України за часів Київської Русі. Насамперед вплив варягів проявився в заснуванні правлячої династії Рюриковичів.
Етнічні інтрузії в український етнос, які мали місце після завершення асиміляції слов'янами сарматів, були незначними у порівнянні з усіма періодами.
У той же час взаємодія, скажімо, слов'ян з тюрками, що відбувалася в ХІ-ХІІ століттях, обмежувалася поселенням кількох союзних тюркських родів на південних околицях Київської Русі з метою їхньої боротьби проти половців.
Тюркські роди торків, берендеїв, чорних клобуків, узів та ковуїв, поселених для захисту від половців, налічували по 15-20 тисяч осіб, що є незначним у порівнянні з 3-4 мільйонним населенням України в ХІ-ХІІ століттях.
Ці групи тюрків були асимільовані українцями ще в кінці ХІІ-ХІІІ століттях, а значна їхня кількість повернулася назад в Азію після монгольської навали.
У пізніші часи жодні інші етнічні групи масово не вливалися до українського етносу, хоча поодинокі випадки мали місце. У ХХ столітті відбувалася не стільки інтрузія іноетнічних представників до українського етносу, скільки навпаки, від'єднання частин українського народу в результаті їхнього приєднання до інших етносів.
Той факт, що сучасна Росія запозичила історичну назву України є лише ознакою престижності імені Русі. Цю престижність здобули своїми зусиллями предки українців.
В історії існує чимало аналогій "запозичень" чужих етнонімів. Сучасна Румунія запозичила свою назву від Риму, маючи для того сумнівне історичне обґрунтування. В середньовіччі Німеччина називалася "Священною Римською імперією", хоча внесок германців у Римську історію обмежувався переважно тим, що вони зруйнували Рим.
Назва України змінювалася в часі. За нашої ери у нас були самоназви "анти", Русь, і, нарешті, Україна.
Така зміна назв країни є швидше правилом, ніж винятком. Скажімо, країна, яка нині відома як Китай, багатократно змінювала свою назву – кожен раз за ім'ям правлячої династії. Однак немає жодних сумнівів – під усіма цими назвами мова йде про один і той самий Китай і про китайський народ, який вповні зберігав етнічну спадковість.
Усе це прекрасно розуміють учені. У них просто не завжди вистачає часу й наснаги популярно розказати про це людям.
Між тим, науково обґрунтоване і доброякісне знання історії може дуже істотно зміцнити країну. І навпаки, історичні міфи – дискредитувати значення історичної правди.
Псевдоісторичні праці завдають не меншої шкоди, ніж фальшива радянська "історія". Адже, поширення історичних домислів дискредитує унікальну цінність історичної правди, її величезну конструктивну силу.
Такого роду псевдоісторичні праці лише стверджують: "на їхню брехню ми відповімо своєю брехнею". Однак, не враховується, що якщо на заміну одній неправді прийде інша, сфальшована історія створюватиме проблеми для наступних поколінь, як це вже є в деяких сусідніх країнах.
 |
Олександр Палій, історик, для УП
