Рак на горі як віха на шляху України до НАТО
Ситуацію з перспективами вступу України до НАТО сьогодні не коментує лише лінивий. Головним предметом дискусій, як відомо, є різкий контраст заявленого державою курсу на вступ до Альянсу зі скептичними настроями суспільства.
Ситуація мало не революційна: верхи не можуть, бо низи не хочуть. Своїми дослідженнями соціологи вже давно вирахували, що головною причиною такого становища є недостатня поінформованість населення. Так, у листопаді 2007 року добре інформованими щодо НАТО себе вважали лише 18% українців.
Що влада цієї проблеми не помічає, сказати не можна. Її вирішення ініціював не хто інший, як президент Кучма. Наприкінці 2003 року його указом було затверджено Державну програму інформування громадськості з питань євроатлантичної інтеграції на 2004-2007 роки.
Пройшло чотири роки. Програму виконано. І що ж ми маємо, виходячи з того, що її результатом передбачалось формування широкої громадської підтримки курсу України на набуття членства в НАТО?
А результати невтішні. Якщо порівняти дані соціологічних досліджень 2004 і 2007 років, спостерігається парадоксальна, на перший погляд, тенденція. З моменту підписання Хартії про особливе партнерство України і НАТО в 1997 році і аж до 2004 року підтримка українцями ідеї вступу до Альянсу залишалась сталою і становила 30%, в той час як 30% проти.
А вже з 2004 року, з часу впровадження Програми, рівень підтримки громадськістю ідеї вступу до Альянсу почав стрімко знижуватись і наприкінці 2007 року за різними даними складав заледве 20%. Натомість 60% українців виступили проти.
Тобто, доки держава інформуванням громадськості не переймалась, рівень симпатій до НАТО в суспільстві був значно вищим ніж тоді, коли таке інформування здійснювалась.
Це що? Хотіли як краще, а вийшло, як завжди? Ні, насправді все значно складніше. І цьому є просте пояснення. До 2004 року найвагомішим чинником впливу на настрої українського суспільства залишались наслідки півстолітньої радянської антинатовської пропаганди, завдяки якій і досі існують хибні, нерідко міфологізовані, уявлення про Альянс.
А вже 2004 року виникли нові чинники впливу. Перше значне падіння показників симпатій до Північноатлантичного блоку сталося під час президентської кампанії 2004 року, коли низка політичних сил, починаючи від маргінальної ПСПУ і закінчуючи впливовою Партією регіонів, антинатовську тему зробили однією з найголовніших своїх ідеологічних установок.
Активно маніпулюючи тематикою вступу України до НАТО, ці сили доводили до електорату власне негативне бачення євроатлантичної інтеграції.
Такий же шалений антинатовський галас було вчинено під час парламентських виборів 2006 року та дострокових парламентських виборів 2007 року.
Додайте антинатовський шабаш у Феодосії, "парад" територій, вільних від НАТО, постійну істерію у Верховній Раді і за її межами, всілякі православні (МП) хресні ходи та стояння проти НАТО...
Наведених прикладів, здається, достатньо, щоб зрозуміти, що погіршення ставлення українців до Альянсу стало результатом контрагітації надактивної іміджевої роботи зі знаком мінус.
І не треба, нарешті, забувати, що інформаційний простір України, з усіма відповідними наслідками, вже давно як бик вівцю покрив північно-східний "стратегічний партнер".
А що ж Програма? Що вона в таких несприятливих умовах змогла протиставити цій деструктивній роботі? Її завершення пройшло якось непомітно: не чути ні переможних реляцій, ні шквалу критики, ні об’єктивного аналізу.
Так, начебто нічого й не відбувалось. У щорічних звітах про виконання Програми повідомляється про круглі столи, конференції, семінари, інтерв’ю, брифінги, теле- та радіопередачі, статті, брошури тощо.
Немає жодних сумнівів, що зазначені у звітах заходи таки проводились і проводились належним чином. Власне мова не йде про аналіз їхньої якості.
Та, очевидно, що агітаційний ефект і суспільний резонанс від них вкрай незначний.
Пересічний українець навряд чи відповість на запитання, що він чув про Програму інформування по НАТО та що нового для себе дізнався. Зате, завдяки широкому розголосу у ЗМІ, цей же пересічний українець добре знає, що в разі вступу України до НАТО, Путін перенацілить на його хату російські ракети.
Знає він і про регіоналів, які невтомно надувають кульки у Верховній Раді винятково з метою захисту українців від "агресивного блоку".
Складається враження, що ефективності заходів Програми вистачило лише на те, щоб перелякати лідерку прогресивних соціалістів, яка вкотре впала в істерику через нібито "массовоє натовскоє оболваніваніє". Напрошується висновок: Програма своєї мети не досягла.
Спробуємо відшукати причини. А вони лежать на поверхні. Виявляється, що в 2004 та 2005 роках Програма не фінансувалась взагалі (!). А в 2006 та 2007 роках на її заходи було спрямовано аж … по 5 мільйонів гривень (!), та й то навпіл з програмою інформування щодо інтеграції до ЄС.
Зрозуміло, що серйозної інформаційної кампанії за такі кошти не проведеш. І замість того, щоб схилити настрої суспільства в бік позитивного ставлення до НАТО, Програма хіба що певним чином урівноважила негативний вплив контрпропаганди.
От і маємо чергове підтвердження правдивості давнього народного постулату дешева рибка обернулась поганою юшкою.
І що ж робить влада для виправлення становища? Здавалось би, вона зробить правильні висновки і, озброївшись основоположним законом діалектики про перехід кількості в якість, задля досягнення якісних змін в суспільних настроях, кардинально підвищить кількісні показники агітаційної роботи, включаючи, звісно, і фінансування.
На веб-сайті Держкомтелерадіо, координатора інформаційної кампанії, "висить" проект Державної цільової програми інформування громадськості щодо євроатлантичної інтеграції України на 2008-2011 роки.
Програма очікує свого затвердження, а її концепцію в листопаді 2007 року схвалено розпорядженням Кабміну. Впадає у вічі вартість Програми. На фінансування її заходів передбачено 30 мільйонів гривень, тобто – по 7,5 мільйонів на рік.
Щоб зрозуміти жалюгідність такого, з дозволу сказати, фінансування, варто провести непряму аналогію. Під час виборчих кампаній задля здобуття прихильності виборців політичні партії та блоки протягом кількох місяців на голови українців "вихлюпують" інформації на декілька мільярдів гривень.
Чому ж тоді влада вважає, що подібної мети у ставленні до НАТО можна досягти не напружуючись – за 7,5 мільйонів на рік. Це що? Наївність? Некомпетентність? Відсутність державницької далекоглядності?
А ще цікаво, а в чиїй це мудрій голові народилась ідея оцінити вартість програми інформування громадськості щодо євроатлантичної інтеграції однаково з вартістю аналогічної програми щодо євроінтеграції?
За схожими назвами програм криються глибинні відмінності. Якщо до ЄС, куди нас не кличуть, вже сьогодні готові "пакувати валізи" до 60% українців, то до НАТО, яке готове на західному кордоні зустрічати Україну з хлібом-сіллю, приблизно такий же відсоток українських співгромадян калачем не заманиш.
Висновок напрошується сам-собою: розмір фінансування програми інформування громадськості щодо євроатлантичної інтеграції повинен бути на порядок вищим ніж його спорідненої програми щодо ЄС. Хіба ні?
Схоже, що ми знову наступаємо на старі граблі. Подібне "фінансування" інакше ніж імітацією назвати не можна. Сусідня Польща, населення якої не було настільки затуркане совковою пропагандою, у роки, що передували вступу до НАТО, на інформаційну кампанію щорічно витрачала кілька десятків мільйонів доларів.
І це при тому, що в польському суспільстві щодо вступу до Альянсу певна дискусія таки була, але ж не було істеричної контрагітації.
Невже не очевидно, скільки б українські високопосадовці не літали до Брюсселю, президент не зустрічався б із Саркозі та іншими євроочільниками, та доти цивілізаційний вибір України реально не буде підкріплено позитивним ставленням суспільства, про вступ до НАТО годі й думати?
А за такого легковажного ставлення до інформування своїх громадян Україна має твердий шанс потрапити до НАТО лише в двох випадках: після того, як членом Альянсу стане Росія або тоді, коли рак на горі свисне. Який з них вірогідніший, передбачати важко.
Але хотілось би вірити, що порушена цією статтею проблема, кимось небайдужим нагорі буде помічена і владою буде вжито дієвих заходів для того, щоб інформування громадськості з цього вкрай важливого питання здійснювалось на належному рівні.
Бо буде дуже шкода, якщо на шляху до НАТО Україна сама собі накрутить чергове "штрафне коло" довжиною у чотири роки.
Михайло Купців, для УП
