Україна як "стратегічна сирота Європи" на тлі євроатлантичної дивергенції

"Не існує альтернативи, окрім як здійснити
амбітний процес перегляду мети НАТО та
його трансформації. Ми повинні перебудувати Альянс,
ми повинні переосмислити його. Це є тим, що вимагається"
Із доповіді FAES "НАТО: Альянс Свободи"

Чи могли батьки-засновники та ті, хто підписав Північно-Атлантичний Договір, передбачити у 1949 році, що, створюючи один із найбільш успішних в історії військово-політичний альянс, його принципова стратегічна, політична та ідеологічна єдність трохи менш ніж через півсторіччя виявиться під питанням самого існування?

Для України, як одного із найімовірніших у близькому майбутньому аплікантів на входження до трансатлантичної сфери безпеки та оборони, ці виклики набувають особливо драматичних форм. На жаль, усе менше впевненості в тому, що ані нинішнє політичне керівництво, включаючи відповідальних за національну безпеку та оборону, ані тим більше її реальні опоненти, будуть спроможні вибудувати та імплементувати стратегію "конвергенційного та інтегрованого" курсу по відношенню до глибинних трансформаційних процесів в єдиній, зв'язуючій ланці "Заходу", якою виступає лише НАТО.

Друге питання, можливо, ще складніше. Чи могли Сполучені Штати, як принципові архітектори двох утворень - НАТО та Європейського Союзу – спроектувати гарантії їх успішного існування та перспективного розвитку? І чи могли бути спроектовані та імплементовані механізми взаємного стимулювання та заохочення до спільних дій?

Такі дії надали б змогу суттєво загальмувати, якщо не виключити, теорії та практичні реалії пропозицій щодо "демонтажу" єдиного трансатлантичного інституту з боку апологетів загальноєвропейської ідеї та творців гранд-проекту Конституційного договору, майже відверто спроектованого "вбити" НАТО.

Та наскільки наполегливими і цілеспрямованими, а не виключно зверхніми були американці в спробах переконати всіх європейських союзників у необхідності початку радикальної трансформації як самих себе, так як європейських та союзницьких інститутів?

Повна відвертість примушує відповісти негативно на всі питання. Безжалісна історична політична логіка, паралельно розвиваючи дві – трансатлантичну та загальноєвропейську – ідеї, призвела інститути, що їх символізують, до роздоріжжя.

Україна як "цілком нова Європа" та політична трансформація НАТО

Чи існують реальні передумови виходу на українську політичну авансцену фігур, які будуть мати політичну волю, стратегічне бачення для синхронізації або втілення випереджальних політик України по відношенню до надзвичайно болісного та відверто непередбачуваного "трансформаційного маршу" Альянсу?

Ключовим у цьому аспекті, та надзвичайно жорстко, постає питання щодо українського залучення до підготовки нової Стратегічної Концепції НАТО.

Таке залучення, що скоріше за все, враховуючи політичні обставини, буде мати неформальний характер, принципово надасть можливість Україні розпочати паралельну, але нагальну, підготовку до змін своїх базових документів.

Серед цих документів ключові позиції займають Стратегія національної безпеки та Військова доктрина. Навіть, якщо процес підготовки нової Стратегічної Концепції НАТО виявиться надважким, Україна в будь-якому випадку отримає неперевершений зиск.

Безпекове та стратегічне позиціювання України наполегливо вимагатиме відповіді на болючі питання, які можна сформулювати наступним чином:

* Чи буде спроможна Україна в перспективі розділити з членами НАТО бачення його майбутнього?

* Якщо таке бачення буде тотожним, наскільки реальними для України стануть шанси трансформації спільних теоретичних розрахунків у практичні та високоефективні внески для майбутніх місій та операцій НАТО з усього спектру інтенсивності?

Абсолютно очевидно, що спроби штучного формування компромісів у рамках існуючих структур та механізмів на основі умиротворення не противника, а немовби союзників практично завжди призводять до політики природного відторгнення та формування свого роду "анти-коаліцій".

Північно-Атлантичний Альянс не став щасливим винятком із його внутрішніми механізмами через стримування союзників, які викликали неприховане політичне озлоблення, стимулюючи противників та призводячи до втрат ще більш драматичних.

Справжнє значення та застосовність знаменитої статті 5 Вашингтонського Договору для величезної кількості навіть беззастережних прихильників максимально швидкого входження в НАТО може стати майже шоком. Уже в Косово, не кажучи про операцію в Афганістані, ключовий сенс статті 5 був принципово деформований, якщо не дезавуйований у цілому.

Та чи передбачалося з самого початку повномасштабне застосування "знаменитої союзницької статті"? Сучасна й, скоріш за все, майбутня практика НАТО дають однозначну негативну відповідь.

Наскільки політично відштовхуючим стане політичне трактування цієї статті для багатьох нинішніх та майбутніх членів Організації Північно-Атлантичного Договору? Та чи стане відштовхуючою взагалі?

Для України таке кардинальне питання не виникало раніше, не виникне воно, скоріше за все, і в майбутньому. Але Україна майже гарантовано буде діяти саме відповідно духу 5-ої статті, а тим більше можливої її модифікації. Певно, у когось, чи в Сполучених Штатах, чи в Європі, постане потреба до відомих термінів "стара" та "нова" Європа додати ще один – "цілком нова Європа" (a Very New Europe).

"Альянс завжди був вразливою організацією, стикаючись із кризами, що перемежовувалися одна за одною", - справедливо зауважують автори аналітичної доповіді іспанського Центру FAES "НАТО: Альянс Демократії".

Але всі попередні кризи - вихід Франції з об'єднаних військових структур, грецько-турецький конфлікт, розміщення ракет середньої дальності дії на європейському континенті, мали так званий внутрішній характер та жодним чином не несли загрози самому існуванню організації.

Відвертою реальністю ставало те, що структури НАТО та союзницькі зобов'язання ставали все більш неефективними та примарними до свого роду "політичного примусу" заради досягнення хоча б приблизної адекватності.

Колишній керівник Військового Комітету НАТО та Командувач Штабом Військових Сил ФРН генерал Клаус Науманн відверто заявляє про те, що в Європі (читай ЄС) відсутні ключові засоби, які гарантують інформаційну перевагу, стратегічну мобільність, точність наведення для ведення операцій поза європейським континентом. У результаті, взаємосумісність із силами США знаходиться в стані ризикової небезпеки, яка поглиблюється, та яка веде до ерозії політичного взаєморозуміння.

Але, не викликає сумнівів, що успіх у процесі трансформації засобів ведення війни не може бути досягнутий, коли не існує узгодженої точки зору відносно цілей застосування цих засобів.

Видається, що найбільш принципові та стратегічно важливі питання щодо майбутнього НАТО були в полі зору щорічної конференції Генерального Секретаря Альянсу: "Яким чином, коли і де повинні використовуватися трансформовані засоби Альянсу, якщо така трансформація досягне успіху?".

Колишній міністр національної оборони Литви Гедімінас Кіркілас був максимально відвертим: "Країни Північно-Атлантичного Договору повинні досягнути згоди відносно того, яким викликам повинен протидіяти Альянс і які виклики повинні бути сферами діяльності інших структур".

Коло замкнулося. Головною загрозою єдності Альянсу є втрата raison d'etre, іншими словами, мети існування організації, що призводить до необхідності розробки та схвалення нової Стратегічної Концепції нового НАТО.

Синхронізація підготовки нової Стратегічної Концепції НАТО та імплементація українського Плану дій щодо набуття членства може стати свого роду "чарівним ключем" для виходу з кола загрози єдності Альянсу. Саміт 2011 року в цьому надважкому процесі може стати вирішальним.

І абсолютно очевидно, що якщо нова Стратегічна концепція, нехай навіть формально, надасть гарантію євроатлантичному Альянсу знову поєднати свої зусилля та готовність до реальних дій, тоді Україна повинна рішуче вітати таку Стратегію. Якщо Стратегія віддасть перевагу майбутньому НАТО як "клубу, в якому його члени поділяють визначені цінності", ставлення України до такого "клубу" навряд чи стане прихильним. Але чи будуть хоч які перспективи у такого НАТО-клубу?

Ініціатива "Глобального партнерства" та стратегія майбутнього розширення як путівник для нового НАТО?

Глибока криза, народжена "іракським питанням", не могла не стати прелюдією до наближення початку найбільш принципових за своєю суттю дебатів навколо природи та подальшого розвитку трансатлантичних відносин у цілому та НАТО як єдиного, поки що, інструменту втілення зокрема.

"НАТО було відхиленням від норми", - справедливо визнає один із найбільш блискучих світових аналітиків Роберт Кеген. Наскільки потужними повинні бути політичні стимули по обидва боки Атлантики, щоб таке "відхилення" було життєвим і, що найбільш важливо, ефективним, хоча б в найближчому спостережному майбутньому? Чи так зване "українське питання" спроможне зробити це "відхилення" ще більш очевидним, або навпаки?

Імпульси щодо розгортання надскладних дискусій навколо розвитку Альянсу почали надходити та знайшли своє відображення у послідовних подіях:

щорічній Мюнхенській конференції з питань безпеки 15 лютого 2005 року;
саміті НАТО в Брюсселі 22 лютого 2005 року;
щорічній конференції Генерального Секретаря НАТО в Брюсселі 14 квітня 2005 року;
проблематикою розміщення елементів ПРО США в Чехії та Польщі, та надзвичайно складною ситуацією із виконанням місії НАТО в Афганістані.

"Промова Шрьодера" на Мюнхенській конференції 2005 року, яка була виголошена міністром оборони ФРН, викликала стан близький до осуду та цілковитого несприйняття, особливо серед американських представників.

Головна теза німецького канцлера про те, що "НАТО не є більше основним трансатлантичним форумом прийняття стратегічних рішень" була сприйнята ними як відвертий сигнал для створення нових альтернативних структур.

Майже за збігом обставин, але за декілька днів до появи "Промови Шрьодера" на сайті одного із найбільш авторитетних європейських аналітичних утворень – Центру європейської політики – наближеного до вищого офіціозу ЄС, з'являється за суттю стратегічний маніфест "В напрямку до обновлення трансатлантичного співтовариства".

Ключові положення цього маніфесту звелися до наступного:

по-перше, НАТО не є більше місцем, на яке спираються трансатлантичні відносини. Більше того, сумнівно, що НАТО є саме тим інститутом, який в змозі подолати ті виклики, з якими зіштовхнулися США та Європа;

по-друге, не існує трансатлантичного геостратегічного форуму, який був у змозі поєднати США та ЄС.

Таким чином, настав час вироблення нового договору США-ЄС. Поза всілякими сумнівами, на тлі таких політично знакових виступів та публікацій жорсткі заяви американських ультраконсерваторів, які закликають "врятувати НАТО від Європи" (читай ЄС) не виглядають занадто викличними.

Але новим та дуже серйозним конфліктом усередині НАТО і який міг би бути превалюючим на Ризькому, а тепер вже й на Бухарестському саміті, може стати ініціатива або концепція "Глобального Партнерства" НАТО.

Упевнено можна стверджувати, що вступ Чехії, Угорщини, Польщі наприкінці 90-х минулого сторіччя, а тим більше семи країн у 2004 році, був жестом історико-психологічної та політично-моральної справедливості, а не безпеково-стратегічною необхідністю для євроатлантичного середовища. Особливо на тлі цілого періоду після падіння Берлінської стіни, коли НАТО перебувало у стані свого роду "канікул".

Провідні аналітики майже не розходяться у твердженнях, що інтеграція нових членів виявилася набагато більш складним процесом ніж передбачалося, в першу чергу, в царині адаптації до стандартів НАТО.

По-друге, реальний внесок новачків у мілітарний потенціал Альянсу коливається біля нульової позначки, що викликає загрозливе відчуття "несення невідповідних зобов'язань", що ставить ще більш гострим питання щодо подолання так званої "відсутності солідарності".

Навесні 2004 року колишній посол США в НАТО Ніколас Бернс виступив із ідеєю "розширення альянсу демократій", яка містила пропозицію створення всередині Альянсу нового комітету, в тому числі, західно-орієнтованих неєвропейських держав, здатних підтримувати військові місії НАТО у світі.

Спочатку залишаючись поза критикою, дана ідея була піддана відвертому осуду після виступу американського посла в НАТО у січні 2006 року в школі Північно-Атлантичного Альянсу у німецькому Обераммергау, яка запропонувала створити новий "Глобальний Форум Партнерства" для модернізації Альянсу на тлі реалій світу пост-11-го вересня з одночасним припиненням функціонування Ради євроатлантичного Партнерства.

Таке стратегічне нововведення, на думку німецького аналітика доктора Карла-Хайнца Кемпеса, відмінне від концепції "партнерства" в двох сферах.

По-перше, з політичної точки зору "Глобальне Партнерство" спрямоване не на підтримання порядку, а сфокусоване на меті безпеки.

По-друге, концепція базується на принципі залучення найбільш передових засобів ведення сучасних війн.

Не дивно, що такий вид "партнерства" не знайшов схвалення у багатьох європейців. На тлі природного занепокоєння щодо потенційного та подальшого зниження впливу європейських союзників у Альянсі, виникає й ціла низка інших важливих запитань.

Серед них - на основі яких критеріїв і хто буде визначати кандидатів на членство у "Форумі"? Чи не будуть розмиватися демократичні принципи "сумісності" з Альянсом при розгляді потенційного членства таких стратегічно важливих країн, як Пакистан? Якими можуть бути умови "військових" внесків до структури? Яка роль буде відводитися нейтральним європейським країнам (Швеції, Фінляндії, Австрії та Швейцарії), а також Росії, як "спеціального" партнера НАТО?

Окрім того, запропонована концепція повністю сумісна із положеннями нині діючого чотирьохрічного оборонного огляду Міністерства оборони США, в якому визначена мета трансформації "статичних альянсів" у "стратегічне партнерство" з тими країнами, які здатні забезпечити проведення сучасних військових операцій.

На зустрічі міністрів закордонних справ, яка відбулася 22 квітня 2006 року, Генеральний Секретар НАТО заявив: "Так як НАТО здійснює свої операції на стратегічній відстані, це означає, що існує необхідність для діалогу з іншими зацікавленими націями… НАТО стає альянсом із глобальними партнерами".

Тим самим, підтверджуючи, що ідея концепції символізує визнання початку трансформації НАТО із євроцентричного оборонного альянсу на інститут безпеки з глобальною сферою застосування військової сили.

І вже глобальний характер буде впливати на процес подальшого розширення за рахунок країн, що розділяють цінності НАТО та мають спільні інтереси – включаючи, Австралію, Бразилію, Японію, Індію, Нову Зеландію, Південну Африку та Південну Корею.

Ключові пропоненти "Глобального НАТО" справедливо підкреслюють, "НАТО повинно розглядати таке глобальне партнерство не як кінцеву мету, а як перший крок на шляху до формального членства". А наявність перспективи членства для неєвропейських країн буде вимагати відповідних змін 6 та 10 статей Вашингтонського Договору.

"Глобальне Партнерство" автоматично стає пов'язаним із концепцією майбутнього розширення, яка все частіше згадується як "концепція розширення навпаки", а саме: не експорт демократії в регіони партнерства, а своєрідний "імпорт" демократичних держав та засобів до НАТО.

Така концепція розширення однозначно буде свідчити про, як ключову тенденцію, мілітарне збагачення Альянсу для успішного та ефективного виконання нинішніх та майбутніх місій Альянсу.

Більше того, деякі із аналітиків пропонують НАТО припиняти переговори щодо вступу, якщо той чи інший кандидат не буде відповідати критеріям "додаткових цінностей" або "added values". За цієї тенденції, критерії "додаткових цінностей", або якщо можна, "абсорбційна спроможність" НАТО буде базуватися на:

спільності у поглядах на виклики;
хоча б спільності щодо трансформації;
хоча б адекватному фінансуванні з боку аплікантів.

Для України початок реальної імплементації ініціативи "Глобального Партнерства" може призвести до необов'язковості залучення до виконання Плану дій щодо набуття членства.

У свою чергу, "глобальне розширення" НАТО може викликати побоювання, що нове НАТО буде стикатися з проблемами знаходження консенсусу щодо того, коли та яким чином діяти.

Тут доречними стають пропозиції, щоб замість блокування рішення, країни, що не погоджуються, можуть робити додатки до відповідного рішення, або утримуватися від внеску до будь-яких операцій.

Позитивні рішення можуть прийматися на основі кваліфікованої більшості із застосуванням процедури конструктивного утримання, що буде виключати можливість блокування рішення більшості.

При цьому, в подальшому, стимулюючи меншість до приєднання, маючи на увазі, й у тому числі, кардинально нові механізми формування бюджету Північно-Атлантичного Альянсу та відміни нині існуючого, але відверто застарілого принципу "кошти знаходяться там, де вони впали".

Але не можна погодитися із пропозиціями авторів щодо виключення Північноатлантичної Ради із сфери застосування нової системи ухвалення рішень. Поза сумнівом, кардинальні питання – ухвалення стратегічних концепцій, застосування 5-ої статті, розширення, фундаментальні відносини із іншими міжнародними організаціями – повинні залишатися під юрисдикцією "консенсусного ухвалення рішень".

У разі трансформаційного неуспіху, на Північно-Атлантичний Альянс може чекати стратегічна поразка. В такому разі, якщо для уникнення такої поразки, як передрік колишній іспанський прем'єр Хосе Марія Азнар, "постане потреба в новій структурі та навіть із новою геометрією, нехай буде так".

Тоді нинішні українські дебати навколо перспектив приєднання до ПДЧ будуть видаватися відверто примітивними та смішними. Хоча, по суті, вони такими є й насправді.

Олексій Коломієць, президент Центру європейських та трансатлантичних студій