Змова лузерів
Вихід Балоги і Ко із лав партії "Наша Україна" додав певної пікантності до і так бурхливої політичної реальності України. З одного боку, внутрішні проблеми партії та блоку НСНУ добре відомі широкому загалу, з іншого – такий демарш аж ніяк не вимальовує сценарій для їх розв'язання з точки зору стратегічних політичних інтересів президента та його найближчих соратників.
Після осені 2005 року коло таких соратників невпинно звужується та маргіналізується, авторитет президента всередині країни та зовні практично зрівнявся з авторитетом його попередника, а рейтинг серед населення країни давно впав нижче пристойної межі для політика такого рангу, який піклується про своє політичне майбутнє, поки без шансів на суттєве покращення.
Демарш голови секретаріату президента та його послідовників скоріше за все має на меті врятувати останній шанс для Ющенка залишитись впливовим політиком напередодні та після наступних президентських виборів – створити єдину, потужну партію правого націонал-демократичного спрямування.
Наразі, стало очевидним, що ніхто з учасників блоку НСНУ не поспішає в єдину пропрезидентську партію, яка зовсім небезпідставно наразі поки що виглядає скоріше як "братська могила" потенційних партій-засновників, деякі з яких поки що є вмираючим, але все ще політичним брендом.
Очевидно також, що президент практично втратив об'єднавчу функцію після того, як блок НСНУ, створений із партій правоцентристського спрямування з метою перемоги на позачергових парламентських виборах за рахунок кумулятивного електорального ефекту президента та партій-засновників блоку, не справився із поставленим завданням.
Питання в тому, хто повинен понести відповідальність за провальний результат виборів: керівник штабу і фактичний керівник партії "Наша Україна" після горезвісної політради НУ в Пущі-Озерній в грудні 2006 року Віктор Балога? Чи перший номер виборчого списку блоку Юрій Луценко? Чи почесний голова партії НУ та ідейний натхненник блоку Віктор Ющенко?
Можливо, саме з цим питанням мала б визначитись політрада партії 1 березня 2008 року, і можливо, саме на цьому засіданні мали намір взяти реванш члени політради за своє приниження в грудні 2006 року в Пущі-Озерній та в листопаді 2007 року, та вимагати звіту голови політради НУ та голови виборчого штабу блоку НСНУ за провал виборчої кампанії та звіт про використання коштів виборчого фонду?
Нагадаємо, що у першому випадку Балога з четвертого разу через шалений тиск та шантаж президента був обраний головою політради, у другому - Віктор Балога "організував" відсутність кворуму на засіданні політради НУ.
 |
Напевне, партію "Наша Україна" чекає чергове реформування, і має наступити черговий процес зміни лідерів після епохи "любих друзів" і епохи Віктора Балоги.
Цікава обіцяє бути політрада!
З огляду на електоральні парламентські і владні перспективи наразі НСНУ має досить непогані позиції: наявність сильного стратегічного партнера, разом з яким НСНУ має доволі стійку більшість підтримки населення України із тенденцією до зростання.
Посади у виконавчій владі діляться із партнером в пропорції 50/50, а перше чи друге місце серед політичних партнерів на виборах означає тільки те, хто з них висуватиме кандидатуру на посаду голови уряду, а хто – голови парламенту, та черговість претензій на вакансії у виконавчій владі.
Зважаючи на такий стан речей, очільникам та ідеологам НСНУ досить було б просто від виборів до виборів шукати можливості отримання підтримки більшості населення без ризику втрати влади взагалі.
Але, як у Булгакова - все зіпсувало "квартирне питання", тобто питання, чия команда буде розквартирована на Банковій після наступних виборів президента?
Саме це питання створює ризики розвалу не тільки першої в історії України чинної парламентської демократичної коаліції на чолі з Ющенком та Тимошенко, але й розвалу партії "Наша Україна" взагалі.
Натомість БЮТ упевнено перехопив ініціативу лідера національно-демократичного руху України і стрімко розширює коло своїх прихильників не тільки на власному електоральному полі, але і на полі своїх політичних супротивників – комуністів і Партії Регіонів.
Досі БЮТ доволі успішно посилював свій кадровий потенціал за рахунок "дружнього поглинання" партій блоку – УСДП та ПРП. Очевидно, що партії, що входять до БЮТу, значно ближчі до об'єднання, ніж партії блоку НУНС. Очевидно також, що деякі партії блоку НСНУ наразі більш схильні до об'єднання з БЮТом, ніж з "Нашою Україною" за існуючого стану справ.
В усякому разі, коаліційний Кабмін демонструє дивовижну єдність в українському бурхливому та різновекторному політичному середовищі, що викликає заздрість і роздратування і на Банковій, і в лавах опозиції. Тому що така єдність здається зовсім не вдаваною або примусовою.
І Банкова, і опозиція з великою тривогою слідкують за наростаючим рейтингом Юлії Тимошенко та БЮТу, шукаючи хоч найменшу шпаринку в можливості у легальний спосіб відправити діючий Кабмін у відставку.
Здається, що, якби наразі такий шанс з'явився, – його б негайно використали. З точки зору Банкової та опозиції, Тимошенко потрібно позбавляти влади або найближчим часом, або ніколи! Через півроку вже буде пізно. А вже через рік фактично стартуватиме президентська виборча кампанія.
Проблема в тому, що якщо навіть ситуативна більшість ПР, комуністів та частини НСНУ у парламенті відправить діючий Кабмін у відставку, він автоматично отримує статус в.о. до моменту призначення наступного. А для цього потрібно утворити нову коаліцію, яка, згідно з Конституцією, може утворюватись виключно депутатськими фракціями.
Переважна частина помаранчевих та обережний і хитрий Литвин зі своєю фракцією навряд чи погодяться створити нову коаліцію з Партією регіонів та комуністами. У такому разі діючий кабмін у статусі в.о. буде існувати аж до нових чергових чи позачергових парламентських виборів.
Такий стан речей зніме "обітницю мовчання" Тимошенко відносно дій президента та його секретаріату, про "руки, які нічого не крали" та "очі, які нічого не бачили". Це означатиме фактичний старт виборчої кампанії Юлії Тимошенко за посаду президента України, яка, з великою ймовірністю, закінчиться її цілковитою перемогою.
Якщо Балога і покладає сподівання на створення нової об'єднаної помаранчево-блакитної пропрезидентської партії, яка зможе змобілізувати електорат сходу та заходу України, такі сподівання видаються фантастичними з декількох причин.
По-перше, через відсутність сильної та харизматичної кандидатури на посаду лідера такої партії. Із можливих кандидатур – Яценюк розуміє, що поки що його "ринкова" політична вартість значно вища в статусі незалежного політика, ніж заангажованого будь-якою політичною силою.
Балога вже нажив занадто одіозну репутацію, а Ахметов у відкриті політичні ігри, як правило, не грає. На рейтингові та авторитеті діючого президента ми вже наголошували.
По-друге, ініціатори демаршу не є успішними політичними менеджерами, і останнім часом з "успіхом" провалювали всі політичні проекти, за які бралися. Балога, Кріль, Безсмертний, Петьовка, Білозір у своєму "політичному резюме" навряд чи змогли б вказати хоч один успішно завершений серйозний проект. Що тоді дає підстави надіятися на успіх чергового проекту, яким би він не був?
По-третє, досвід останніх виборів в Україні показує, що гроші та політтехнології в Україні вже не дають жаданого ефекту для тих політиків, які все ще покладають на них занадто великі надії.
Тому нещодавній демарш із виходом із партії Балоги та компанії в даній ситуації виглядає скоріше, як акт відчаю, ніж добре спланована та прорахована послідовність дій та кроків. Або як спроба внести новий дестабілізуючий імпульс у хитку коаліційну та партійну рівновагу типу: "головне ув'язатись у бій – а там, як карта ляже".
Чи, може, небезпідставними є чутки, що досить скоро може відбутись "політичне заслання" Балоги у керівники Закарпатської області, якщо той не справиться з останнім стратегічним політичним завданням президента – створити єдину сильну пропрезидентську партію?
Автор Сергій Сорока
