Даність вибору – 3
Більшість критиків оцінює витівку регіоналів, як недоречний жарт, разом з тим дякуючи Богові вже хоча б за те, що регіонали не влаштували графіті-сейшн і не розбомбили стіни залу засідань антинатовськими цитатами і репліками.
На декого ж події в Раді справили враження жорсткіше, яке можна порівняти зі спробою перекурити в стінах храму. Блюзнірство, одним словом. Саме ці найвразливіші, не шкодуючи голосових зв'язок, і завели несамовиті арії про дискредитацію вітчизняного парламентаризму.
Не варто так хвилюватися, панове, український парламентаризм уже давно не являє цінності сам по собі і є не більш ніж розмінною монетою в корпоративних іграх. Звичайно, повітряним кулькам не місце в залі засідань ВРУ, як і не місце в цирку парламентській трибуні.
Але все-таки не треба обманюватися – блокування меблевого інвентарю, бійки біля спікерського крісла, мегафони, кульки – далеко не найголовніші причини дискредитації українського парламентаризму.
Проте, розв'язна поведінка опозиції в сесійному залі спровокувала обговорення питання з приводу обґрунтованості кількісного складу ВРУ. У різних інтерактивних проектах і журналісти, і громадяни все частіше запитують: а навіщо, власне, Україні 450 таких народних обранців?
Подібна зацікавленість має достатньо причин і є цілком виправданою, оскільки з кожною черговою пародією на парламентське засідання, обивателі зміцнюються в думці, що від народного представництва в ВРУ не залишилося й сліду.
Усе це є благодатним ґрунтом для різних висловлювань і спекуляцій про необхідність зменшення кількості народних обранців. Наприклад, той же Володимир Литвин підтримує ідею "скорочення парламентських штатів", про що він не так давно заявляв. Правда, він поки ще не визначився з оптимальною чисельністю депутатського корпусу, вагаючись у межах 300-400 нардепів.
До речі, неабияке зменшення депутатомісць передбачене також і в проекті Основного Закону, розробленому видним конституціоналістом Степаном Гавришем.
Згадана проблема заслуговує пильнішої уваги. Правда, автор не є шанувальником популістської позиції, заснованої на ідеї економії бюджетних коштів. Мовляв, зекономлені на зменшенні чисельного складу депутатів гроші можна було б використовувати на "богоугодні діяння".
Іншими словами, відмова професора Преображенського "взяти декілька журналів на користь дітей Німеччини" не означає, що почуття жалю йому невластиве.
Саме по собі скорочення або збільшення кількості депутатів, при інших рівних умовах, нічого принципово не змінить і ні на що істотно не вплине.
По-перше, зменшення чисельності депутатського корпусу не спричинить зменшення гостроти існуючих соціально-політичних конфліктів. По-друге, такий крок не стане передумовою до поліпшення парламентської діяльності народних обранців.
Заради справедливості потрібно відзначити, що в прохідних частинах партійних списків зменшиться кількість кандидатів, чергові обов'язки яких сьогодні обмежуються оточенням трибуни і розвішуванням кульок. Також варто очікувати різкого стрибка цін на ринку депутатських "корочок" і значків – вони зростуть як мінімум пропорційно кількості урізаних місць.
Навряд все це має хоч якесь відношення до підняття втраченої честі українського парламентаризму. Симптоматично, що далеко не скрізь ідея зменшення кількості депутатів користується такою підтримкою, у тому числі, суспільною, як в Україні. Громадяни деяких країн нормально реагують навіть на збільшення(!) чисельності депутатського корпусу.
Так, до 1983 року кількість депутатів британського парламенту складала 615 чоловік. У результаті реформи, число депутатів збільшилося до 650.
Сьогодні піддані королеви Єлизавети ІІ з розумінням ставляться до того, що в Палаті Представників засідає 646 депутатів і без ентузіазму реагують на ініціативи, які передбачають скорочення чисельності представницьких зборів.
Чому розважливі і прагматичні британці не "хворіють" привабливою ідеєю скоротити кількість депутатів і тим самим заощадити казенні гроші? Відповідь на це запитання лежить у площині специфіки виборчої системи Туманного Альбіону. Закладені в ній принципи взаємодії обраних з виборцями змушують добре подумати британського виборця перед тим, як рубати з плеча.
У Великобританії депутатів обирають безпосередньо громадяни. Не скопою, як у нас, а по одному – в одномандатних виборчих округах. Кожен депутат, поряд із законодавчою функцією, виконує і функцію представництва інтересів. Інтересів "народу" взагалі і зовсім конкретних громадян зокрема.
Причому інтересів не тільки тих виборців, які за депутата проголосували, але і тих, котрі віддали свої голоси іншим кандидатам, або ж узагалі проігнорували вибори. Саме тому щоп'ятниці в другій половині дня Вестмінстер порожніє – депутати роз'їжджаються по своїм округам, щоб провести зустрічі з виборцями.
Таке трепетне ставлення британських парламентаріїв до обивателів продиктоване не стільки шляхетними мотивами, скільки прагматичним розрахунком: якщо депутат бажає відновити свій представницький мандат у парламенті наступного скликання, він має "няньчити" свій округ.
Тому що, не дивлячись на партійну приналежність і номінацію, останнє слово на виборах залишається все-таки за виборцями. Виходячи з цього, депутат крім роботи в стінах парламенту спочатку націлений ще і на роботу в окрузі.
І не просто на роботу, а на роботу ефективну, котра гарантує йому повторну партійну номінацію і переобрання. У результаті виникає взаємна – депутата і виборців – зацікавленість у настільки значній кількості депутатомісць у британському парламенті.
Справа в тому, що чим більше депутатів, тим, відповідно, більше і виборчих округів. Чим більше виборчих округів, тим повноцінніше представництво. Погодьтеся, є різниця - представляти інтереси 70 000 і, скажімо, 100 000 виборців.
Звичайно, можна було б обійтися і меншою кількістю слуг народу, але британці чудово розуміють, що це відобразиться на якості представництва їхніх інтересів. Це саме той випадок, коли економити – собі дорожче.
Саме ці взаємозалежності між кількістю депутатів, виборчою системою і якістю представництва змушують як парламентаріїв, так і обивателів прохолодно ставитися до різних ініціатив, метою яких є скорочення чисельності представницької асамблеї.
І першим, і другим це не вигідно через збільшення середньої кількості виборців, що приходиться на одного парламентарія в окрузі.
В Україні подібні взаємозв'язки між виборчою системою і кількістю народних обранців відсутні. Відсутні в тому розумінні, що зменшення або навіть збільшення кількості депутатів ніяк не відіб'ється на якості представлення інтересів громадян.
Питання, у першу чергу, не в тому, скільки депутатів потрібно сьогодні Україні, а для чого вони потрібні? У чому функція депутата як такого? Тільки відповівши на ці запитання можна починати дискусії з приводу їхньої бажаної кількості.
Цікавим обіцяє бути опрацювання цього питання Національною конституційною Радою, склад якої нещодавно затвердив президент. Як завжди, багато буде залежати від ракурсу, або, якщо хочете, смаку. Адже викладену проблему можна подати як під соусом "неспроможності виборчої системи", так і "неспроможності вітчизняного парламентаризму". А це, погодьтеся, далеко не одне і те ж.
Назар Бойко, спеціально для УП
