Мамо, матусю, повертайся!
"Мамочко, дорога моя! Сьогодні я склав останній іспит й поспішаю повідомити тобі, що отримав "п'ятірку". Я згадую, як ти завжди раділа, коли я отримував "п'ятірки". Ти тоді вигукувала: "Ура!" А зараз ніхто навіть і не знає, що я отримав "п'ятірку".
А так хочеться похвалитися! Так хочеться, щоб ти прокричала своє "Ура!" Мамо, може, не треба було їхати до Америки. Якось прожили б і тут. А так у мене тепер є все, але немає мами. А без тебе мені нічого не треба. Ані кросівок, що ти мені прислала, ані комп'ютера, які купила на твої гроші мені тітка Ніна. Я не хочу нічого цього, я хочу, щоб усе було так, як раніше. Коли були тато, мама і я..."
Це один з листів малого Василька, що дала мені почитати проста українська жінка-заробітчанка, яких нині на всіх земних паралелях і меридіанах планети розсіяно сотні тисяч, а можливо, й мільйони. Вони не могли на своїй землі прогодувати свої родини й вирушили на заробітки за кордон.
Найчастіше нелегально, під виглядом туристок. На роки й десятиріччя. Прибиральницями, доглядальницями біля старих, хворих і немічних американців, італійців, іспанців, португальців, греків...
А вдома залишалися чоловіки й діти. Чоловіки спочатку раділи заробленим їхніми дружинами доларам і євро, а потім поволі спивалися або знаходили собі нову дружину, "польову", як вони кажуть, й починали нове життя.
А діти, діти... Горе їм. Вони без супроводу своїх матусь йшли до школи, без їхньої допомоги вчилися писати й читати, без їхньої уваги й підтримки вперше закохувалися, закінчували школу, йшли до війська, одружувалися... І всі ці роки чекали своїх мам. А мами-заробітчанки не їхали й не їхали...
Одного разу мені зателефонувала жінка й тихим голосом сказала: "Я хочу з вами поговорити, давайте зустрінемося". І ось ми сидимо в затишній мангетенській кав'ярні й розмовляємо. Власне, говорю тільки я, бо жінка тихенько плаче й крізь сльози повторює: "За що? За що?"
15 років тому вона залишила у Львові малого сина й жодного разу не була на батьківщині, бо не має документів і боїться втратити можливість заробляти в Америці 700 доларів на тиждень. Саме стільки платять їй багаті американці, в родині яких доглядає вона 88-річного діда. За цей час син виріс й одного разу написав матері листа.
" ...Мамо, я не знаю, чи заслужила ти право називатися таким йменням, але для мене ти завжди залишишся мамою, бо ти мене народила. Але тільки народила. А виростав я сам. Й ніхто, ані вічно п'яний батько, ані тітка, якій ти довірила моє виховання, не знають, скільки сліз виплакав я ночами в подушку.
Скажи, мамо, за що ти так мене покарала? Невже ти думаєш, що оті пачки й долари, які ти надсилала мені з Америки, заміняли мені тебе, мою матір?! Невже ти гадаєш, що Україна – це "чорна діра" в центрі Європи, в якій люди живуть тільки думами про харчі та їжу?! Ти засліплена Америкою, ти хвора нею й не зможеш вже повернутися ніколи. Це як наркотик – підсів на "голку", вже ніколи з неї не злізеш.
Я думав, що ти хоч би на моє весілля приїдеш. Усі так тебе чекали. Але ти й цього дня мене зрадила, проміняла на свою Америку. Бог тобі суддя, мамо! Ти пишеш, що хочеш надіслати, як запізнілий весільний подарунок, контейнером для мене авто з Америки, не роби цього. Я нічого від тебе не хочу!
Раніше, маленьким хлопчиком, я засинав увечері і прокидався вранці з мрією, що настане день і ти повернешся. Але ти не повернулася. А в мене вже росте свій син. І в душі все так перегоріло, що якби ти й повернулася тепер, то мені було б байдуже..."
Жінка дивиться долу й продовжує плакати. Вона дала мені почитати цей лист за умови повної анонімності. Та я й без такої умови оприлюднювати її ім'я не став би.
Мені невимовно жаль цієї жінки, шкода її сина, який зробився несправедливо жорстоким до матері, бо в нього вкрали дитинство. Й замінили посилками й доларами. Він зненавидів Америку, хоч вона тут ні при чому.
Ненавидіти треба тих, хто прирік мільйони таких, як його мати, на невимовні муки й страждання, хто своєю політикою погнав на чужину з торбами й простягнутими руками мільйони українців, хто й сьогодні продовжує дограбовувати Україну.
Аби долучити до розгляду цієї вкрай пекучої іммігрантської проблеми фахівців, я звернувся до педагога й психолога. Ось як прокоментувала цю біду вчителька суботньої школи українознавства при церкві святого Юра в Нью-Йорку Святослава Гой-Стром: "Ще Шевченко писав: "Нічого кращого немає, як тая мати молодая з своїм дитяточком малим".
Материнство – це велике щастя. У нашого народу з сивої давнини це вважалося святою, Богом осяяною справою. Жінка може не відбутися як дружина, але коли вона не відбувається, як матір, - це велика трагедія.
Материнська любов росте, вдосконалюється й міцніє разом з дитям. Вони необхідні одне одному. І коли цей процес переривається, утворюється своєрідний вакуум, тріщини й рубці на серці та в душі, які не зникають безслідно.
Кожна дитина має якийсь талант, здібності, які важливо підмітити, підтримати, розвинути. Якщо поруч немає мами, то зробити це нікому, бо рідко кому таланить на уважного педагога, чутливого тата чи терплячу бабусю.
Ця тема, яку ви порушуєте, дуже болюча й дуже сумна. Наша держава пожинатиме й вже пожинає плоди антинародної політики, коли мільйони новітніх невільників вирушили за кордон у пошуках заробітку.
Щасливіше в цьому сенсі попереднє покоління емігрантів, бо вони, коли їхали на чужину, залишали батьків, а не дітей. Це також боляче, але цей біль з часом минає, ця розлука не така трагедійна. А багато з покоління нашої "хвилі" новітніх емігрантів, особливо матерів, залишили вдома найдорожчих й найбезпорадніших – своїх малесеньких дітей. Тому стільки трагедій довкола цього.
Поспостерігайте в наших церквах тут, в Америці, як щемно моляться ці матері. Який біль в тих молитвах і яка розпука! Материнська енергетика долає океани й лине туди, де під українським зоряним небом засинає її покинута дитина. І сниться дитині мама. Вона так і виростає, не дочекавшись її, бачачи лише уві снах. І хтось бодай колись повинен відповісти за цю трагедію.
На 7-й, "українській" вулиці, поруч з собором святого Юра в Нью-Йорку, живе Марта Загайкевич – фаховий психолог й психоаналітик з дипломом Колумбійського університету. Вона давно й професійно займається проблемою матерів, які полишили в Україні своїх дітей й роками, десятиріччями не бачать їх, заробляючи в Америці осоружні долари.
"Ви навіть собі не уявляєте, - каже пані Марта, - яка це болюча й актуальна проблема. До мене звертаються матері, які в 40 років виглядають як старезні бабусі, які втратили радість життя, яким нічого не миле, бо десь там, в Україні, виростають без них їхні діти. Одна моя пацієнтка не може навіть дивитися на сонячне проміння. Їй здається, що воно нагадує їй людське щастя, якого позбавлена вона сама й залишена в Україні її дитина, й нещасна жінка завішує вікна фіранками.
Ці жінки потребують психологічної допомоги, бо вони уражені жахливою депресією, яка в свою чергу може спричинити тяжкі органічні захворювання. Як можна допомогти цим жінкам? Я раджу не тримати це в собі, знаходити собі подібних й виговорюватися, виплакуватися. До речі, цікавий феномен – до мене по допомогу звертаються лише жінки.
Чоловіки, багато з яких також залишили в Україні родини й дуже скучають за ними, намагаються втопити біль у горілці. Дуже важливо, щоб діти, залишені в Україні, знали, що їхні мама чи тато роблять велику жертву, заробляючи для сім'ї гроші на чужині. Необхідно відчувати, як ставиться до відсутності матері дитина й вчасно на це реагувати.
Дуже важливо, щоб діти якомога частіше писали своїм матерям, надсилали їм свої малюнки. А мами відповідали на ці листи. Це, звісно, лише ерзац спілкування, але й він може багато в чому допомогти. До речі, цікаво простежити, що малюють діти своїм матерям-заробітчанкам. Це, як правило, великий океан, на одному боці якого стоїть автор чи авторка малюнка, а на іншому – їхня мама.
Якщо є найменша можливість закінчити період заробітків й повернутися додому, до своїх дітей, треба негайно це робити. На превеликий жаль, бувають випадки, коли діти починають ненавидіти не тільки Америку чи Канаду, куди поїхали на заробітки їхні матері, а й своїх мам. А це вже страшно й часто незворотньо".
А тим часом в Україні сотні тисяч васильків, лесиків, оксанок і наталочок чекають своїх мам. Але ті збирають гроші на квартири, авта, дачі, будівельні матеріали для нового котеджика й ще довго до них не повернуться.
Минуть роки, вони посивіють і постаріють, назбирають грошей, але ані нові квартири, ані авта, ані сучасні котеджі вже не будуть їм в радість. Бо радість і сенс нашого існування зовсім не в цьому.
За гроші не можна купити материнського щастя, радості життя, коли на твоїх очах твоє дитя робить перший крок по землі, промовляє перші слова, йде перший раз в перший клас, несе тобі свої болі, переживання й проблеми, стає дорослою людиною й, хвилюючись, знайомить тебе з своєю дівчиною чи хлопцем... Невже це все можна проміняти на 700 доларів на тиждень?!
Гроші заробітчан, а це, за даними Національного банку України, більше як 22 мільярди доларів щорічно, розбещують Україну. Уряд безсоромно свою політику вибудовує з урахуванням цієї заробітчанської "ін'єкції", без якої український народ при наявності на теренах України сотень мільярдерів і мільйонерів, що входять до списку найбагатших людей Європи, опинився б перед загрозою чергового голодомору.
Саме ці гроші створюють ілюзію більш-менш благополучного суспільства, яке буцімто дає собі раду. Саме вони утримують владоможців в їхніх кріслах й саме вони розбещують наших дітей.
Український журнал "Ластівка", який виходить в Італії, опублікував нотатки своєї читачки-заробітчанки, яка після багатьох років, проведених на чужині, повернулася до рідного міста. Те, що вона там побачила, можливо, спонукає багатьох матерів замислитися над тим, що вони здобувають і що втрачають.
- Я повернулася до Львова рано вранці й вирішила пройтися рідними вулицями пішки. Назустріч мені насувалася зграйка підлітків, кожний з пивом в руках. Вони кричали, матюкалися й неприродно сміялися. "Наркомани. Матері на заробітках за кордоном, а вони, безконтрольні, вже зранку накололися й кружляють колами по місту", - сказав мені двірник, що неподалік підмітав вулицю.
І йокнуло в мене серце – а що коли й мій таким став. На превелике щастя, Бог милував. Але й свого сина я зустріла зовсім іншим - надломленим, цинічним й показушно зухвалим. У такий спосіб він мстився мені за ті роки, які прожив без мене. Вже пізніше син сказав мені слова, які розставили всі крапки над "і".
"Мамо, знаєш, що я найбільше ненавиджу? Італію! Бо вона вкрала в мене дитинство".
Скільки сьогодні в Україні таких ненависників! Вони ненавидять Італію й Іспанію, Америку й Грецію, Німеччину й Португалію, які розлучили їх з найріднішими й найближчими людьми – їхніми матерями.
Можливо, коли вони виростуть й зрозуміють, хто був справжнім винуватцем їхніх страждань, то зроблять так, щоб не їхали на принизливу працю за кордон, в невільниці ХХІ сторіччя вже матері їхніх дітей. Можливо.
Валентин Лабунський, Нью-Йорк
